- Скiльки то треба було б тих рук, щоб за кожним разом обсихали.
- Та вiн же має на думцi, щоб обсохли, коли вiн їх помиє...
- А! Хiба так.
Володько рiшив збирати i собi ганчiр'я - по ямах, по смiтниках, по
горищах i все те продати не за олов'янi перстенi, а за чистi грошi.
Назбирав купу, а коли понiс продати, проклятущий ганчiрник не хоче навiть
дивитись. За грошi? | Хто .за це дасть тобi грошi? Бери он двi голки, одну
шпильку i шiсть квасолин цукеркiв. Не хоч? Будь здоровий! Немає часу з
таким бавитись.
Остання Володькова надiя зникла остаточно. Назбирати грошей на скрипку
даремно й думати, а до того Максим йому сказав, що скрипка коштує найменше
три карбованцi...
Тодi вiн рiшив самий зробити собi скрипку, зрештою, це й не так тяжко.
Приглянувся добре до Максимової, витесав денце, дiстав мiцних ниток,
навощив їх порядно воском, натягнув на денце, пiдпер кобилкою - i скрипка
готова. Смичка зробив з кiнської волосини, натягнутої на каблучку, i натер
його живицею iз соснових дощок.
Скрипка вийшла значно гiршою, нiж Максимова, але вона все-таки грає i
Володько вдоволений. I все, що на нiй вигравав, брав умовно, збоку можна б
подумати, що все то те саме i воно нiчого не варте, та Володько має не
лише розум, але й уяву, а до того вiн став дуже корисним своїй дiточiй
громадi, що хоче також танцювати. Христинка, Хведорка, Улянка, Ганнуся
збирались старанно на ганку маказину, Володько брав свою скрипку, нiмий
бляху овальну, що на нiй "Государственное страховое общество" вибито,|
виходила сильна музика, а дiвчатка брались попiд руки i точились
дрiбненько зовсiм так, як тi там в Ониська. Гiрше, коли хто з дорослих
навинеться. Тодi та "зграя" безжалiсно розганялась, бо нiмий, мовляв, так
сильно бив у свою бляху, що iншим "вуха трiскали", що дуже дивувало не
лише нiмого, але й усе чесне товариство.
Життя йшло тверде. Багато працi, небагато харчiв. Декому їх зовсiм не
хватало i їли, що трапилось. Усi чекали новий урожай.
Нарiки на Матвiя не вгавали, нiхто його не любив, нiхто не водив з ним
дружби, хiба iнодi Стратон прийде щось радитись, зрештою, i сам Матвiй не
дуже квапився з кимсось дружити, був завжди сам iз собою, а тепер де його
вiльного часу взяти, коли навiть свята не було, не ходилосьдо церкви,
зрiдка коли їздилось до мiста i то лише тодi, коли конче було необхiдно.
Матвiй усе терпiв, як мiг, мав на все свою думку. Бог не обидив його
волею, мав її справдi сталеву i не мiг нарiкати, щоб коли найшла на нього
яка зневiра.
Та одного разу i його терпець урвався. Замiняв вiн ото той город з
Титком i разом з тим набрав на свою голову безлiч зайвих клопотiв. За
панських часiв через город навпростець iшла широка дорога до водопою.
Дорога та забирала дуже багато найкращого поля, а до того, по обох її
боках, худоба геть усе чисто витоптувала й вибивала, так що з тiєї
десятини мало що лишалося. Пановi це не дуже шкодило, бо в нього досить
поля, але зовсiм iнша рiч селяниновi. I тому, коли краяли городи, всi
одноголосно рiшили пустити дорогу боком, дебрею, уздовж сусiдньої межi, а
що там не зовсiм для цього зручне мiсце, було домовлено, що всi прийдуть i
толокою скопають нерiвнi мiсця, щоб зробити дорогу придатною для вжитку.
Так було ухвалено, але iнакше сталося, коли город дiстався Матвiєвi.
Про змiну дороги перестали й говорити. Копати нiхто й не думав. Тодi
Матвiй самий дещо скопав пригiрки i пустив дорогу за планом. Але його
спiвгромадяни заявили, що вони тудою не пiдуть i не поїдуть, а будуть
користати старою дорогою.
Але стару дорогу Матвiй старанно зорав i засiяв її викою. Не сподiвався
там першого року якогось урожаю, але земля не смiє лежати дарма. Думав, що
це змусить його спiвгромадян виконати свою постанову. Одначе помилився.
Коли на городi нiкого не було з його родини, бо будувався вiн не тут, а на
полi, люди ходили i їздили просто через поле, через рiллю, по засiву.
Матвiй поставив вiху. I це не вплинуло... Матвiй не знав, що з тим робити,
судитися не хотiв, а битися з усiма також не випадало.
Та одного разу - був душний, лiтнiй ранок - Матвiй працює з рискалем i
ломом бiля свого городу, рiвняє рештки з якоїсь корчми, що колись тут
стояла, працює з усiєю вирвою, пiт ллється з нього цюрком, одiння мокре до
рубчика... I бачить: Кузьма Запорука - повiльний i впертий дядько - веде
свої мишатi коники через поле i не звертає на Матвiя нiякої уваги. Матвiй
це бачить, його бере злiсть, розiгнув спину, оперся на рискаль i чекає.
Кузьма їде верхи поволi й байдуже далi, i коли доїжджає ближче, Матвiй
кладе на бiк рискаля, переходить дорогу i спокiйно каже:
- Що тобi, Кузьмо, вже не видно, де дорога, що ти менi через засiв
ведеш?
- Дорога має бути де була! - бундючне заявляє Кузьма.
- Але ж ти сам ухвалював, що дорога має йти долом. Що ж ти не
по-людськи робиш. Вернися назад. Ти ж не дитина, а господар... Знаєш же,
що й до чого.
Кузьма мовчки намагається їхати далi.
- Вернись, кажу! - твердiше каже Матвiй.
- Не вернуся! Дорога має бути сюдою, це всi люди кажуть! - говорить
Кузьма.
- Не вводь мене, чуєш, у злiсть, краще вернись i їдь кудою належиться.
Кузьма сидить охляп верхи i все-таки намагається їхати далi. Матвiй
хватає коня за оброть i рiзким рухом повертає його назад.
- Пусти повiд! - кричить Кузьма.
- Вернись - пущу!
- Не вернусь!
Матвiй рiзко шарпнув коня за оброть, кiнь сiпнувся назад,. Кузьма миттю
зiскочив на землю, схопив рискаля, що, лежав побiч, i шелестнув Матвiя по
головi. З Матвiєвого чола одразу закапала кров. Цього було досить. Матвiй,
мов роздратований слон, пускає коня, зводиться на весь свiй, зрiст i
кидається на Кузьму. Дике i рiзуче - "гвалт, рятуйте!" - рознеслося
довкруги. Недалеко працювала Настя, почула це i прибiгла. Прибiгло на
гшвалт i ще кiлька чоловiкiв i жiнок. А Матвiй бив. Звалив Кузьму на рiллю
i бив його кулаками, мiсив чобiтьми, гатив по чому попало, ах поки той не
замовк.
Люди кинулись було їх розбороняти, але вже не було потреби. Кузьма весь
у кровi лежав, а Матвiй - страшний i великий, з обличчям, залитим кров'ю,
з рискалем у руках,стояв проти всiх i кричав:
- Гади! Нелюди! Вам не хлiба, а каменю в животи! Я вам, чортова голото,
добра бажав, а ви ось як! Шпана чортова! Собача зграя! Тiчка паскудна -
геть! Геть з очей! Розiб'ю! - i вiн кинувся на юрбу.
Усi сипнулись врозтiч.
- Розiб'ю! У гроб ужену! - ревiв дико Матвiй i гнався за ким попало.
- Матвiю! Та втихомирся! Глянь он на свою сорочку! - гукала Настя i
намагалася його зупинити.
Матвiєва сорочка була дiйсно у кровi, вiн зупинився, тернув брудною
долонею по чолi, розвiв ще бiльше кров, пiсля трiпнув рукою, нiби хотiв
усе то струснути, i нагадував дикого, роздратованого звiра.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294