Там овес i там овес, i туди не смiє
залiзти корова, i туди не смiє. А тут кортить i помрiяти, i поспiвати, i
пострибати, i кудись вiдвинутись, i в озерцi з позакачуваними штанями
польопатись, i багато iншого кортить, та гай-гай! Щастя ще тi жидочки -
Мошко та Iцько, дуже славнi, спокiйнi, несмiливi хлопцi, що дуже пильно
пасуть свою корову, один спереду, другий ззаду, хоча корова їх дуже
повiльна, тяжка, черевата, має обламанi ратицi i обидва роги, обiрваного
хвоста i дуже обдряпана. Мошко й Iцько не мають свого пасовиська, вони
пасуть сьогоднi там, завтра деiнде, їх часто звiдкiльсь виганяють, але ось
вони дiсталися на Матвiєве i тут зачепилися надовше. Тепер кожного ранку
Володько, Мошко й Iцько сходяться разом, Мошко кожного разу питає те саме:
- Чи твої тато нас не будуть бити? А Володько завжди те саме
вiдповiдає:
- Паси, паси! Ми i так скоро будемо це заорювати... Хоч не можна це
пояснити лише якоюсь самою Володьковою добротою, вiн має на це свої
розрахунки. Мошко завжди носиться з книжками, що їх Володько ще не бачив,
i це його дуже iнтригує.
- Покажи-но ту свою книжку,- просить Володько. Мошко охоче i гордо
показує. Володько листає книжку, оглядає малюнки i питає:
- Що ти тут учиш?
- "Лiсiца i Ворона",- вiдповiдає Мошко. Володько знаходить "лiсiцу i
ворону" i вголос, по складах, прочитує:
- "Вороне гдє-то Бог послал кусочек сиру. На ель ворона взгромоздясь,
позавтракать, било, совсем уж собралась, да прiзадумалась".
Володьковi байка подобається, i вiн швидко вивчає її напам'ять, щоб
одного разу здивувати своїх слухачiв у дворi.
Володько, Мошко й Iцько - приятелi. Мошко розпитує Володька про
Дермань, а сам оповiдає про дуже велике мiстечко Шумське. Володько
оповiдає так про Дермань, що вiн виходить ще бiльшим, нiж Шумське, бо там
є така велика церква i така велика школа, що нiде в свiтi, навiть в
Острозi, нема бiльшої. Мошко перехилить округлу, зi шрамом на чолi,
голову, приплющить одне око i дуже уважно слухає, а менший, Iцько стоїть
на своєму мiсцi перед коровою i лише здалека позиркує.
I як тiльки сонце пiдiйметься отак, що треба за ним задирати голову,
Володько знає, що вже можна гнати "товар з роси". I робить вiн це дуже
охоче, значно охотнiше, нiж "гнати на росу". По-перше, йому вже захотiлося
порядно їсти i на його десь там чекає миска борщу щавлевого з добрим
куснем чорного хлiба, по-друге, сьогоднi в нього на порядку денному
обслiдування отого темного гаю, що межує з дерманськими хуторами i що саме
так гарно зеленiє i цвiте. Можливо, там є щось дуже цiкаве, а до того там
цвiтуть дикi яблунi, черешнi, кущi калини, дерева черемхи. Там також
розвиваються гарнi липи з молодими пагiнками, що з них можна дерти лико,
плести нагаї, робити свистуни, крутити трубки.
I як тiльки Володько з'їв свiй борщ, i як тiльки мати вiдвинулася та не
встигла сказати: "А вiднеси-но батьковi полуденок",- як вiн уже змився.
Вiн уже женеться через двiр, знаходить десь там Хведота i обидва тягнуться
до гаю. Ах, скiльки тут квiтiв - чорнобривцiв диких, та ромашок, та
дзвiночкiв, та папоротi пiд кущами. Як тут свiжо та зелено. Як чудово
пахне. I як приємно для нiг вичувати свiжу прохолоду, особливо там, у
темних мiсцях, де найдовше триває роса. Хлопцi довго тут вештаються, довго
вирiзують рiзнi дубцi, довго топчуть траву, але нарештi i вертатись пора.
Володько згадав i про матiр, вони там напевно його гукають, треба йти, бо
хоча вони вже напевно самi вiднесли полуденок, але треба хоч щось там
зробити. I, щоб задобрити матiр, Володько рiшає принести їй оберемок
квiтiв, мати, до речi, їх дуже любить. Вiн рiшає принести їй оберемок
черемхи, що саме так буйно цвiте.
Але не встиг вiн вилiзти на дерево, не встиг вiдламати пару галузок, як
у кущах щось шумно зашерехтiло, Володько
2II
встиг лише побачити, що Хведот нагло зiрвався i подер, мов опарений,
отуди до городiв, а, глянувши вниз, вiн зненацька побачив пiд собою
здоровенного, з рудою бородою, дядька, що грубим, хриплим голосом
продубасив:
- А куди то тебе, чортове дерманя, занесло? I при тому, Володько
помiтив, дядько спустив попругу. Це не дуже добре вплинуло на Володька, i
йому не залишається нiчого iншого, нiж сидiти тут i чекати. Але дядько не
хоче чекати, вiн гримить далi:
- Злазь! Чортовi заволоки! Налiзло вас сюди, мов сарання, i нiчого вiд
вас не влежить на мiсцi.
Володько дуже гарно розумiє бажання дядька, але злазити йому нiяк не
випадає. Дядько ж задер бороду i лютує:
- Злазь, бо шкiру з тебе спущу! Така обiцянка ще менше спонукує
Володька виконати того наказа, i вiн анi руш.
- А, чортова халєра! - вже цiлком поважно лютує дядько,- забрався на
чуже i ще буде з тебе кпини робити!
- Я не знав, що то ваше! - кидає згори Володько.- Я думав, що це наш
лiс.
- Ваш? Колька в ребра твоїй матерi! Я тобi зараз покажу - ваш!
Володьковi непереливки, дядько виразно намiряється лiзти за Володьком,
його борода сердито мигає, довгi руки лапають за гiлля. Володько чим
скорше дряпається вище, i геть до самого верху, але дядько й собi не
вiдстає, а обличчя його, мов цегла, червоне, а очi, мов пси, злючi, а руки
довгi та великi. Володько швидко шукає рятунку, побiч он росте граб, що
його гiлля аж сюди сягає, i є то те єдине, що простягає йому Божа долоня,
i, анi секунди не вагаючись, Володько, мов мавпа, стрибає на гiллю граба,
його малi, жилавi руки швидко працюють, ноги телiпаються в повiтрi, але
ось i вони схопились стовбура i вiн посунувся вниз животом по корi,
обдерши лише дещо бiля пупа шкiру i сорочку.
Але й дядько не такий, щоб дармувати, i вiн умiє дряпатись по деревах,
до того вiн має довгi ноги - сягни лише i ти на грабi! I вiн схопився за
ту ж гiллю, що й Володько, але гiлля розважила тягар, нагло звучно
трiснула, а дядько вже летить iз гiлляччям униз. "Ух! Ух",- ухкає мов
потопельник, розмахує руками, намагаючись за щось схопитись, але все пiд
ним лише трiщить, i саме тодi, коли Володько торкнувся ногами землi,
дядько пролетiв, уже без перешкод, останню вiддаль i гепнув iз шелестом на
траву.
Що там далi творилося, Володько не тямить, бо, лише торкнувшись землi,
вiн миттю зiрвався i так подер звiдсiль, нiби за ним гналося сто чортiв.
Але це нiяк не значило, що пiсля цього Володько якось зрезигновано
дивився на життя. Нiчого подiбного - анi краплi зневiри. Вiн про це анi
довго й не думає. Тисяча iнших думок i проектiв роїться в його неспокiйнiй
головi, i одною з найбiльших його турбот є - як помиритися iз нiмим
Романом. Останнiми часами Володько переконався, що той йому до болю
потрiбен. З перших днiв знайомства завели вони отой бiй, але це тепер
зовсiм зайве.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294
залiзти корова, i туди не смiє. А тут кортить i помрiяти, i поспiвати, i
пострибати, i кудись вiдвинутись, i в озерцi з позакачуваними штанями
польопатись, i багато iншого кортить, та гай-гай! Щастя ще тi жидочки -
Мошко та Iцько, дуже славнi, спокiйнi, несмiливi хлопцi, що дуже пильно
пасуть свою корову, один спереду, другий ззаду, хоча корова їх дуже
повiльна, тяжка, черевата, має обламанi ратицi i обидва роги, обiрваного
хвоста i дуже обдряпана. Мошко й Iцько не мають свого пасовиська, вони
пасуть сьогоднi там, завтра деiнде, їх часто звiдкiльсь виганяють, але ось
вони дiсталися на Матвiєве i тут зачепилися надовше. Тепер кожного ранку
Володько, Мошко й Iцько сходяться разом, Мошко кожного разу питає те саме:
- Чи твої тато нас не будуть бити? А Володько завжди те саме
вiдповiдає:
- Паси, паси! Ми i так скоро будемо це заорювати... Хоч не можна це
пояснити лише якоюсь самою Володьковою добротою, вiн має на це свої
розрахунки. Мошко завжди носиться з книжками, що їх Володько ще не бачив,
i це його дуже iнтригує.
- Покажи-но ту свою книжку,- просить Володько. Мошко охоче i гордо
показує. Володько листає книжку, оглядає малюнки i питає:
- Що ти тут учиш?
- "Лiсiца i Ворона",- вiдповiдає Мошко. Володько знаходить "лiсiцу i
ворону" i вголос, по складах, прочитує:
- "Вороне гдє-то Бог послал кусочек сиру. На ель ворона взгромоздясь,
позавтракать, било, совсем уж собралась, да прiзадумалась".
Володьковi байка подобається, i вiн швидко вивчає її напам'ять, щоб
одного разу здивувати своїх слухачiв у дворi.
Володько, Мошко й Iцько - приятелi. Мошко розпитує Володька про
Дермань, а сам оповiдає про дуже велике мiстечко Шумське. Володько
оповiдає так про Дермань, що вiн виходить ще бiльшим, нiж Шумське, бо там
є така велика церква i така велика школа, що нiде в свiтi, навiть в
Острозi, нема бiльшої. Мошко перехилить округлу, зi шрамом на чолi,
голову, приплющить одне око i дуже уважно слухає, а менший, Iцько стоїть
на своєму мiсцi перед коровою i лише здалека позиркує.
I як тiльки сонце пiдiйметься отак, що треба за ним задирати голову,
Володько знає, що вже можна гнати "товар з роси". I робить вiн це дуже
охоче, значно охотнiше, нiж "гнати на росу". По-перше, йому вже захотiлося
порядно їсти i на його десь там чекає миска борщу щавлевого з добрим
куснем чорного хлiба, по-друге, сьогоднi в нього на порядку денному
обслiдування отого темного гаю, що межує з дерманськими хуторами i що саме
так гарно зеленiє i цвiте. Можливо, там є щось дуже цiкаве, а до того там
цвiтуть дикi яблунi, черешнi, кущi калини, дерева черемхи. Там також
розвиваються гарнi липи з молодими пагiнками, що з них можна дерти лико,
плести нагаї, робити свистуни, крутити трубки.
I як тiльки Володько з'їв свiй борщ, i як тiльки мати вiдвинулася та не
встигла сказати: "А вiднеси-но батьковi полуденок",- як вiн уже змився.
Вiн уже женеться через двiр, знаходить десь там Хведота i обидва тягнуться
до гаю. Ах, скiльки тут квiтiв - чорнобривцiв диких, та ромашок, та
дзвiночкiв, та папоротi пiд кущами. Як тут свiжо та зелено. Як чудово
пахне. I як приємно для нiг вичувати свiжу прохолоду, особливо там, у
темних мiсцях, де найдовше триває роса. Хлопцi довго тут вештаються, довго
вирiзують рiзнi дубцi, довго топчуть траву, але нарештi i вертатись пора.
Володько згадав i про матiр, вони там напевно його гукають, треба йти, бо
хоча вони вже напевно самi вiднесли полуденок, але треба хоч щось там
зробити. I, щоб задобрити матiр, Володько рiшає принести їй оберемок
квiтiв, мати, до речi, їх дуже любить. Вiн рiшає принести їй оберемок
черемхи, що саме так буйно цвiте.
Але не встиг вiн вилiзти на дерево, не встиг вiдламати пару галузок, як
у кущах щось шумно зашерехтiло, Володько
2II
встиг лише побачити, що Хведот нагло зiрвався i подер, мов опарений,
отуди до городiв, а, глянувши вниз, вiн зненацька побачив пiд собою
здоровенного, з рудою бородою, дядька, що грубим, хриплим голосом
продубасив:
- А куди то тебе, чортове дерманя, занесло? I при тому, Володько
помiтив, дядько спустив попругу. Це не дуже добре вплинуло на Володька, i
йому не залишається нiчого iншого, нiж сидiти тут i чекати. Але дядько не
хоче чекати, вiн гримить далi:
- Злазь! Чортовi заволоки! Налiзло вас сюди, мов сарання, i нiчого вiд
вас не влежить на мiсцi.
Володько дуже гарно розумiє бажання дядька, але злазити йому нiяк не
випадає. Дядько ж задер бороду i лютує:
- Злазь, бо шкiру з тебе спущу! Така обiцянка ще менше спонукує
Володька виконати того наказа, i вiн анi руш.
- А, чортова халєра! - вже цiлком поважно лютує дядько,- забрався на
чуже i ще буде з тебе кпини робити!
- Я не знав, що то ваше! - кидає згори Володько.- Я думав, що це наш
лiс.
- Ваш? Колька в ребра твоїй матерi! Я тобi зараз покажу - ваш!
Володьковi непереливки, дядько виразно намiряється лiзти за Володьком,
його борода сердито мигає, довгi руки лапають за гiлля. Володько чим
скорше дряпається вище, i геть до самого верху, але дядько й собi не
вiдстає, а обличчя його, мов цегла, червоне, а очi, мов пси, злючi, а руки
довгi та великi. Володько швидко шукає рятунку, побiч он росте граб, що
його гiлля аж сюди сягає, i є то те єдине, що простягає йому Божа долоня,
i, анi секунди не вагаючись, Володько, мов мавпа, стрибає на гiллю граба,
його малi, жилавi руки швидко працюють, ноги телiпаються в повiтрi, але
ось i вони схопились стовбура i вiн посунувся вниз животом по корi,
обдерши лише дещо бiля пупа шкiру i сорочку.
Але й дядько не такий, щоб дармувати, i вiн умiє дряпатись по деревах,
до того вiн має довгi ноги - сягни лише i ти на грабi! I вiн схопився за
ту ж гiллю, що й Володько, але гiлля розважила тягар, нагло звучно
трiснула, а дядько вже летить iз гiлляччям униз. "Ух! Ух",- ухкає мов
потопельник, розмахує руками, намагаючись за щось схопитись, але все пiд
ним лише трiщить, i саме тодi, коли Володько торкнувся ногами землi,
дядько пролетiв, уже без перешкод, останню вiддаль i гепнув iз шелестом на
траву.
Що там далi творилося, Володько не тямить, бо, лише торкнувшись землi,
вiн миттю зiрвався i так подер звiдсiль, нiби за ним гналося сто чортiв.
Але це нiяк не значило, що пiсля цього Володько якось зрезигновано
дивився на життя. Нiчого подiбного - анi краплi зневiри. Вiн про це анi
довго й не думає. Тисяча iнших думок i проектiв роїться в його неспокiйнiй
головi, i одною з найбiльших його турбот є - як помиритися iз нiмим
Романом. Останнiми часами Володько переконався, що той йому до болю
потрiбен. З перших днiв знайомства завели вони отой бiй, але це тепер
зовсiм зайве.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294