Управу вибрано за списком:
Сергiй-Володько-Рона. Залишились переважно старi члени, на мiсце великого
товариша Iлька увiйшов Володько, на мiсце блаженного Симона - дядько
Михалко. Йон, Iлько, Никон i Демид лишились без нiчого. Демидовi нiяково й
прикро, вiн потрапив до тiєї партiї тiльки тому, що був старий приятель
Йона, але вiн нiяк з ним не годився колись, а ще менше тепер... Тепер вiн
хотiв би вернутись, бо "що менi з того пролєтарства"... "I кому воно
потрiбне взагалi"...
Але Йон мав ще досить своїх прихильникiв i без Демида, особливо з
молодших хлопцiв, як Трохимiв Кiндрат, як Деберний Сидiр... Хлопцi, хоч i
молодi, зате бойовi i для Йона це добра потуга.
- О, нi! - намагався вiн бадьоритися.- На цьому ще не скiнчилося. Ми ще
поборемось... Повоюємо. Большевики так легко не здаються...
I вiн вiдiйшов. За ним вiдiйшли всi його поплiчники, люди розходились
взагалi i згодом залишились тiльки найвiрнiшi, старi, випробованi члени
нової управи. Рона трiумфував...
- Ой, чую, що буде у нас знов мокро,- казав вiн, натякаючи на гостину,
якi вiн любив робити з приводу своїх успiхiв... - Кiндрате! Кажу! Буде
дощ!
- I є за що,- казав Кiндрат.- їй-Богу, є за що, Андрiю Андрiйовичу! А
я, знаєте, вже був готовий розколоти крiсло на чиїйсь головi...
- Но, но, но! У нас крiсла дорогi. Дядько Матвiй зробив краще. Одно
добре, просте слово: i крапка! Кажу: для селянина часом важить одно слово.
Коли воно в точку... Але, панове! Завтра недiля! Вечiр у мене! - казав
Рона.
Розходились. Була туманна, нехолодна нiч. Село спало, але там то там
все ще стояли гурти дядькiв, якi захоплено обговорювали свої останнi
збори. Таких зборiв у цьому селi не було, як свiт-свiтом. Свята, чиста
правда!
Кiндрат пiшов проводити Рону, а Володько пройшовся трохи зi Сергiєм.
- Знаєш,казав Сергiй,- твiй старий сьогоднi себе показав. Нiколи не
сподiвався...
-- Вiн може. Вiн завжди був такий. Але Рони вiн не похвалює. Не за те,
що Йон. Не за панство. А за те, що той не вмiє бути паном... На його мовi
- господарем.
- I дивись, як послухали. А там же були впертi йонiвцi. Як ось мiй
власний батько. Я помiтив, що i вiн пiдняв руку за нашу управу... А диви!
У Левинських свiтиться,змiнив тему Сергiй...
- Хворi,вiдповiв Володько.- Нiкого з них не було на зборах...
Вони ще пройшлися разом ген до школи i розiйшлися. Володько вертався,
мав добрий настрiй, але, проходячи побiля церкви, знов згадав Левинських,
а в тому також Наталку, яка була так само хвора. Так би зараз пiшов до
неї, лишень нiяк це не випадало робити. Йшов тим своїм знаним селом, i
видавалось воно йому дуже дивним, надмiрно загадковим, повним всiляких
таємниць, по-своєму глибоких, як сама вiчнiсть.
Коли прибув додому, батько вже спав. Лежав, як звичайно, на полу пiд
стiною горiлиць, прикритий кожухом. Вiн не мiг лежати на бiк з огляду на
свою спину. Володько хвилинку дивився на батька, поправив на ногах
покриття, а мати з. другого кiнця полу тихо казала:
- Там на плитi юшка. Вже зовсiм вихолола...
- Нiчого,вiдповiв Володько. Йому не хотiлось навiть їсти, був надто
схвильований... I, напевно, йому не вдасться одразу заснути. Натомiсть
йому хотiлось присiсти до столу i щось писати. Байдуже, що всi тут же
спали, був звиклий, як також були звиклi всi iншi в цьому маленькому
просторi. Останнiми часами на нього часто налягало це дошкульне бажання
щось писати. Здавалося, цiле життя спиралося в його головi i вимагало, щоб
про нього сказати людським словом.
I Володько дiйсно роздобув шматок паперу зi звичайного шкiльного зшитка
i присiв до столу. За тим шматком прийшов другий, опiсля третiй. Писав про
минулий день. В його уявi, нiби на екранi кiна, мигали гарячi червонi
обличчя, блискучi очi, звучали голоси. Вiн зовсiм забув, що це нiч i що
треба також вiддати їй данину. Отямився, коли у вiкна лiз сiрий свiтанок i
за вiкнами виводив свою ранiшню оперу пiвень... А коли прокинулась мати,
вона злякалась:
- Дитино! То ти ще не спав?
- Я зараз, я зараз, мамо! - вiдповiв вiн, дуже швидко роздягнувся,
прилiг тут же на лавi бiля столу на готову постiль, прикрився грубим
рядном i заснув. Юшка на плитi так i зiсталась стояти прохолола...
Володьковi приснився сон: вiн стояв на подвiр'ю Левинських i бачив, як
з того подвiр'я через сад в глибину вiдходили двi глибокi колiї, так нiби
туди хтось вiд'їхав тяжким возом... У цей час вiн також i прокинувся, або
краще його розбудили, бо у хатi було зовсiм ясно i велася голосна розмова.
Говорила якась незнайома людина, а потiм говорив батько:
- Ну, що ж... Так мусило бути. Божа воля. Чужа людина говорила далi:
- Бiдна матушка. Вона стiльки витерпiла. А далi запитала мати:
- А коли буде похорон, не знаєте?
Володько розплющив очi i пiдняв голову. Бiля другого кiнця столу сидiв
Довгоногий Архип, i його направду довгi ноги були далеко виставленi на
хату, так що вони одразу кинулись у вiчi Володька. Рудi, вузькi штани
залатанi на колiнах круглими чорними латами. До Володька пiдiйшла
Василинка.
- Попiвська Ольга померла,- шепнула вона.
- Ще не знати, коли буде похорон,- тим часом вiдповiдав Архип.- Панич
Глiб поїхали до Крем'янця замовляти труну.
Володько лiг знову на подушку i дивився на низьку, закоптiлу стелю. Ця
вiстка не здивувала його, вiн знав, що Ольга давно хворiла i цього можна
було завжди сподiватися, але вона навела його на iншi думки. Померла. Не
стало Ольги. Така молода. Так часто її бачив, жартував, грав з нею на
сценi, танцював гопака... I її вже нема... I нiколи не буде... Отець
Клавдiй все-таки пережив її... Йшли ось такi простi, короткi думки. Вони
зв'язували його, ще живого, з тiєю дiвчиною, вже не живою. То, значить,
думка живе довше, нiж ми. Особливо коли вона кимсь висловлена...
Тривалiшою, нiж людське тiло, мовою...
По обiдi Володько пiшов до Левинських. Саме вернувся з Крем'янця Глiб.
З ним прибув також Олег. Не було нi бурхливого вiтання, нi радiсних
усмiшок. Глiб виступив iз саней у своїй довгiй, чорнiй з вовнистим комiром
шубi, Олег у легкому сiрому регланi... На санях лежала обкидана зверху
шматками мокрого снiгу бараниця. Конi мокрi, з позав'язуваними хвостами. З
них хмарою пiднiмалася пара.
Володько висловив братам спiвчуття i всi разом пiшли до хати. У кухнi
поралася заклопотана матушка. У неї блiде, опале, мiшкувате обличчя...
Володькового спiвчуття i привiтання вона майже не помiтила.
- Глiбчику! А Льовочка? Приїде Льовочка? - питала i на швидко.
- Вони приїдуть... Нiна i вiн. Мабуть, i Женя... Я замовив... Завтра
буде готова... - Це малась на увазi домовив
Галя, Роман, Саша. Короткi привiтання. Дитяча кiмната прибрана, одно
вiкно вiдчинене, посерединi катафалк i на нiм витягнута, прикрита
серпанком Ольга.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294