Однi туди, а другi назад. Тяжко ранених везуть... Ох, що я там
надивилася. Серце окипає, як згадаєш. А надворi аж пече мороз. Москалi
їдуть, руками вимахують - прощай, мамаша. Я плачу, Палажка плаче, старий
тупцяє валянками по морозi. Людей, як i ми, з усiх сiл понаїздило. Матерi
падають.
I що то там за "позiцiя", i нащо та, чуєте, вiйна? I нащо там того
народу стiльки - тьма-тьменна, як хмари, як води. Все, кажуть, на Варшаву.
Дивимося ми, розпитуємо, коли то 151-й полк їхатиме. Чекаємо, день
тягнеться, мороз дошкулює, ноги одмерзають... Боже мiй милий! Вечiр
приходить, нiч, а його нема. Нема та й нема. А я цiлiсiнький день рiсочки
в устах не мала, i не кортить нiчого... Навiть забула, що їсти тра... Все
очiкую, все жду. Цiлiсiньку нiч в товкотнi, в тiснотi на зачовганiй
пiдлозi просовались. Свiтає, день... А його нема... А що, як вони вже
проїхали? А може, в дорозi задержались. Хто його знає. Старий все
розпитувати ходить. Кажуть чекати, приїде i 151-й. Але коли. Ми вже й
стояти не маємо сили. А додому не хочеться. Здається, до смертi чекала б
на нього, хай краще вмерти, анiж не бачити.
Ждемо ще день. Вечорiє. Старий турбується за конi. Овес вийшов, сiно
вийшло. Ще померзнуть на морозi. Почав вiн розпитувати скрiзь у вищого
начальства, кондукторам у руку - тому карбованець, тому два... Кажуть
почекати ще i перевели нас до якоїсь теплiшої хати, а конi також десь там
пiд накриття затягнули.
Йде найвищий начальник. Старий шапку зняв: "Ваше високоблагородiє!
Скажiть, прошу вас, чи буде сьогоднi 151-й полк їхати".- Та три рублi йому
в руку тикнув. Взяв той три рублi i десь побiг. Каже, зачекайте. Побiг,
думаємо, i три рублi побiгли, але нi... Видно, якась чесна людина (хай
йому Бог дасть здоров'я)... Вернувся i каже: "151-й полк скоро приїде. Вiн
мав приїхати ще вчера, але через сильнi навали глибоких снiгiв спiзнився".
О-о-о, вирвалось у мене. Хвала тобi. Боже! А холод, аж до кiсток
допiкає. Але вже не йдемо до ждальнi. Вже стоїмо i цiпнемо на перонi.
Старий десь окропу роздобув i ми з Палажкою трохи цукрованої води випили.
Стало дещо теплiше.
А поїзд за поїздом, поїзд за поїздом - все сунуть i сунуть. Деякi
зупиняються, iншi їдуть не зупинившися. Все обснiженi такi. Видно, в полях
метелиця.
Коли смеркло, приїхав довгечий, облiплений снiгом поїзд. Паровик
шипить, прискає парою. Дивимось - висипають москалики... Озираюся
навкруги, чи не узрiю i "його". Нi. Не видно. Питаємо одного, чи це не
151-й полк? - "Так, так, мамо! Це вiн..." Боже мiй! Я пiдскочила, як на
огнi, i оглянулася. О, сину мiй... (Тут Одарка уриває оповiдання. Сльози
не дають можливостi говорити)... О, кажу, сину мiй! I... бiльше... не
могла, чуєте, нiчого вимовити. У горлi голосу не стало, язик занiмiв... Ми
всi нiби постовпiли. Вiн обнiмає нас, довгий такий, високий. "Шинеля" на
ньому довга, на плечах торба. Усе московське... Ми стоїмо i не знаємо, що
далi... Старий почав грошi доставати, а руки йому пограбiли i навiть
пуляреса не вiдчинить. Звiдки ти, кажу, прилетiв? Де ти був? О, сину мiй,
сину мiй! - одно тiльки i вимовлю. Засвистав поїзд. "Їдемо!" - каже вiн.-
їдеш? Вже? їдеш? Мiй милий, мiй дорогий, мiй одинокий! Куди їдеш?... На
Варшаву? На Варшаву? Господи! I нащо тобi та Варшава? Вiн отак, чуєте,
хвилечку постояв. "Ну, бувайте здоровi! - каже.- Може, не по... ба...
чи... мо... же,- каже,- не побачимось..." Я, чуєте, вчiпилась за один
рукав, Палажка за другий... А поїзд рушає... "Пустiть! - просить.-
Пустiть, мамо... Мушу! Будьте здоровi!" Вирвавсь i побiг... Хлiб, хлiб! -
кричу. Хлiб ти забув! Поїзд їде, їде... Старий за мiшок, бiжить за
поїздом, пхається мiж людьми, не догнав... Де там доженеш машину. То
сила... То сила... То, чуєте, страшна сила... Кинув торбу з хлiбом мiж
москалiв, а тi тiльки зареготали... Поїзд пролетiв, як вiтер...
I не було вiд нього нi одного листа бiльше. Поїхав i як у воду
канув...- закiнчувала Одарка.
Так минула зима. Василь, хоч i молодий, парубкував. Старших парубкiв не
було. Дiвчата, молодицi - московки, а чоловiкiв нема. Василь уважно
русявого чуба оливою намащує, виглянцовує халяви-бутилки i щовечора в
село. Там зберуться тичбою i заведуть;
Розвєсьолиє ребята, однiм словом, маладци...
Царю вєрно i пакорно,
А на службе всє праворно!...
Або:
Сербiя, Белгiя, жаль мнє тєбя...
Проклятая Германiя побєдiла тєбя...
На весну вдарив новий "набор". Пiшов цим разом Iван Кушка аж у
Бахмут... Покинув дома п'ятнадцять десятин, четверо дiтвори на пiдтикану
вагiтну жiнку.
При вiдходi казав:
- Вiзьми наймита, а землю не лишай гуляти. Коли вб'ють мене, вiзьми
доброго приймака, але гляди... Дiтей моїх не обидь, а то з могили
проклену.
I пiшов. Зiнька лишилась сама.
Весна якось раптом прийшла. По холодi нагальне вдарило тепло. Перед
Великоднем почало протрахати поле i забажало працi i поту.
Вiйна не вiйна, а робота не смiє стати. Матвiй цупко тримав у руках
стерно господарства. Цiна на збiжжя, а особливо на овес, значно пiднялася,
i новоселенцi мали нагоду навiть перед умовленим термiном вив'язатися зi
своїх нелегких зобов'язань.
Матвiй збирав на нараду товариство i вперто наполягав якнайскорше
сплатити борг у дворянському банку. Всi пристали на це, випродували пашню,
зайву худобу i одного разу Матвiй зi Стратоном вiднесли купу банкiвок
пановi Iванову.
Того не було дома. Десь у дiєвiй армiї служив. Справи його вiв
заступник - нотар Гулянський.
Володько разом з iншими ходив до школи. Вчиться добре. Читає книжечки i
брошури. Учителька пестить його, як може, i дає йому багато волi. Тепер
нiхто б не посмiв прозиватись з нього. Вiн перший, вiн скрiзь. Де дiлися
тi Родiони, Євгени, Фони? Нема їх. Вiн товаришує з третьогрупниками,
помагає їм рiшати задачi, ходить з ними навiть потай на вечорницi.
Також ходить до дяка на спiванку. Спiвав спочатку дискантом, але пiсля
перейшов на альт. На спiванцi збирається уся сметанка села. Гуторять,
жартують, грають оброку, оповiдають про вiйну.
По спiванцi бiльшi хлопцi на вечерницi махнуть, меншi додому. Володька
часом також потягнуть такi гицлi, як Трохимiв Антон, або Гнат Дерешiв,
Вони значно старшi за Володька i товаришують з ним тiльки тому, що вiн
часто помагає їм у школi.
Додому вертавсь пiзно. Йти треба далеко за село. Проходив долиною мiж
дерманськими хуторами i селом. Тут якраз ота проклята яблуня - яцiвка, пiд
котрою, кажуть, кам'яна плита з залiзним кiльцем закопана. Пiд плитою
заклятий скарб, який горить ярiючим огнем на Великдень, поки не заспiвають
"Христос Воскрес".
На тiй самiй яблунi i Давид Ковбаснюк, якого звали Собакою, повiсився.
На спiванцi не раз про це оповiдалось. Казали, як то пiд яблунею часто
огники мигають, як чорний кiт з блискучими зеленими очима не одному дорогу
переходить, а одного жида, кажуть, на смерть загриз.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294