.. Вiн такий захоплений тим своїм чудовим
ланом, тими переливами жита, тими пшеничними, золотими килимами, що було б
грiхом руйнувати його це близьке, рiдне щастя.
Пiдвечiр Володько йде до села... Йому хотiлося бачити Наталку. Вiдколи
Сергiй нагадав про неї - думка Володька не могла звiльнитися вiд її
присутностi, її образ переслiдував його уяву i хотiлось її бачити, чути,
бути з нею... Але як, але де її зустрiти? Зайшов знов до Сергiя - одинокої
його поради... На щастя, застав його дома, був розкошланий, майже
заспаний, невдоволений. Зi Сергiєм пiшли до Мокрини, Мокрина пiшла до
Наталки, але даремно, бо не застала Наталки дома... Хтозна, чи не пiшла
вона до Жолобок на вiдпуст.
Але вечором, зовсiм випадково, на вигонi бiля званих колод, Володько
зустрiв Наталку, коли вона йшла з дiвчатами на музики. Вiдкликав її набiк,
були такi близькi i подiбнi, загорiлi, засмаженi сонцем, свiжi, молодi i
здоровi... Як звичайно, йшли далi вiд зору людського здовж долиною понад
рiчкою... Десь там далi у селi грали музики, бухкав барабан, спiвали
парубки, але їм обом це нiчого тепер не казало... Вони ось знов разом,
такi безмовнi i такi напруженi... Над ними лиш зоряне небо, довкруги
весна, так багато треба б сказати... Вiн питає її, вона питає його i обоє
знають, що їм не знайти вiдповiдi, бо мiж ними не лишень їх велика любов,
гаряча, майже огненна сила, яка їх розриває на кусся, мов звiр свою
жертву. Володько не раз казав їй про свої намiри вiдiйти, вона це знає,
але цього нiяк не досить. Нiч, така нiч, така сила втоми, така жагуча
заграва ранкового неба, i пiвнi довкруги по селi сповiщають свiтання, i
втихла музика, i роса холодна по травi...
- Як буду без тебе? Як? Скажи, Володику, як? - шептала вона...
Нема на це вiдповiдi. Нiхто не може сказати як. Це приречення.
Домовлялися не сходитись бiльше, але що тi їх домовленна, коли над ними
така велика сила iншого, незнаного, Божого примусу...
"Ти будеш менi, як радiсний, чарiвний сон життя, як казка, що її я
одного разу пережив тiлом, духом, натхненням... Ти зоря, що родилась у
синьому далекому просторi i що свiтила менi полум'яним сяйвом недосяжного
щастя. Ми розiйшлись, але я понесу тебе зi собою на всi боки свiту - цього
i поза цього, до кiнця, до краю, да останньої секунди буття..."
Це, можливо, те, що хотiв би сказати їй Володько, але в такий час такi
слова не приходять. Вони бояться торкнутися цього напруження, як голi
пальцi бояться торкнутися проводу високого наладовання електрики.
У п'ятницю Володько працював бiля будови хати, пiдвозив тачкою мулярам
цеглу, повiльно здiймалися вгору стiни, пiдносилось риштування,
вставлялись одвiрки, рами дверей i вiкон, але це дiяння було для Володька
нiби чужим i, можливо, зайвим... Його думи, як завжди, вiдносять його у тi
iншi заморськi царства-государства, де вiн має зустрiти своєї якесь
незнане призначення...
Але поки що вiн ось тут... Сьогоднi, i завтра, i пiслязавтра. У суботу
знов на будовi i тiльки вечором прибув зi села староста i вручив йому ту
фатальну повiстку, з'явитися в повiтовому староствi вже в понедiлок рано о
годинi дев'ятiй. I це отруїло йому весь наступний недiльний день. Не мiг
цього, прогнати з думки. Був на музиках... Танцював i спiвав з, хлопцями,
але нерви, нiби струни перетягнутi, грали фальшиво. Вiдчув жаль i зневагу
- головне, що не мiг боронитися, що не мав для цього сили... Ах, тi його
товаришi - Антiн, Сергiй, Демид, Кiндрат... Нiколи, нiколи не любив їх iз
такою гострою, вiдданою силою. У них стiльки ще молодостi i яка шкода, що
вона змарнується у цiй затруєнiй атмосферi чужої, насильницької влади...
А в понедiлок, раненько, мовчазно зiбрався, не сказав нiчого нi
батьковi, нi матерi i вiдiйшов до Крем'янця... А там набридло знаний,
червоний, урядовий будинок... Володька направили одразу до карного
референта, довго сидiв i чекав разом з iншими незнаними людьми на вимiр
своєї кари, i щойно бiля першої години вiдчинилися високi, вузькi, рудi
дверi i з них вийшов малого росту, передчасно лисий, у сiрому одязi
референт карний... Викликались прiзвища, а коли дiйшло до Володька-
"Володимир Довбенко, син Матвiя... Пан староста карає вас за несвоєчасну
змiну особистого документу тридцятьма злотими гривни i замiну, в разi
незаплачення, двома тижнями арешту. Пiдписати"... "Влодзiмєж, син
Матєя"... Володько знає, що в його роду ще не було караних, нi судом, нi
адмiнiстрацiєю i справа тут не в висотi кари, а в її сутi. Вiн знає, що це
лиш шикани, попередження, що далi чекає багато iншого, що вiн натрапив зуб
за зуб, що вiн ображений i що цього вiн нiколи не викине з пам'ятi...
Коли вийшов зi староства i опинився на вулицi, все довкруги видавалось
йому чужим, ворожим, зненавидженим. Назви вулиць, написи крамниць, нiчого
нiде свого, нiяких ознак спiвжиття, ти тут, хлопче, чужий, це все не твоє,
тобi все забрали, заперечили, вимазали з життя.
Йшов без поспiху вверх костельною вулицею, невдовзi повернув попiд мури
лiцею, дуже потребував з кимсь говорити i думав, куди б його зайти, щоб
знайти когось зi своїх людей. Пригадав Лазюка. Чи не зайти, бува, до нього
i щось запитати? Машинально прямував попiд високим, сiрим муром, дiйшов до
ринку перед лiцеєм, що його вже касують i на його мiсцi мають зробити
сквер, квiтник, щось для розваги i окраси. На хвилинку зупинився i, нiби
вперше, дивився i бачив велику стару, бароккову будову лiцею, сполучену з
церквою чи тепер костелом, на вежi якої годинник показував двi години.
Саме скiнчилася наука i з широких брам лiцею юрбами виходили молодi
люди - хлопцi i дiвчата, у синiх, чотирикутних шапочках, гарних чистих
одягах з книгами i портфелями. Йшли, гармидерили, пустували, смiялися i
розходились хто куди на всi боки. Володько стояв i давився на них, аж поки
вони не розiйшлися. I вiдчував виразно у своїй iстотi згустки недоброго
почуття, дуже виразної заздростi, а може, не так заздростi, як ,гнiву,
почуття кривди, а одночасно i почуття гострого докору i самому собi.
Пригадав i тi лави шкiльнi, забранi з Дерманської семiнарiї i перевезенi
сюди, на яких колись сидiв також вiн сам i на яких напевно можна знайти
його основнi лiтери В. Д., вирiзанi на лядi лави. Це ж твоя земля,
Володьку! Твiй край, твоє мiсце на землi! Хто i яким правом заперечує твоє
право до неї? I чому ти дозволив на цю ганебнiсть? Навiщо годишся з цим
грубим пониженням. Ти - жива, розумна людина!
I при цьому його вигляд говорив, можливо, бiльше, нiж його думки. Така
неприхована, безпосередня погроза, такi насупленi тi молодi брови, такi
сердитi синi очi, такi затиснутi уста. Дивився на тi мури лiцею i бачив
їх, як виклик сумлiння... Як кару за минувшину.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294