Але так воно є. Такий
присуд долi. Тепер нiкому з них не бажалося нагадувати того минулого...
Справа не в минулому, а майбутньому... Але слово по слову... Йон закурив
також лапту, затягнувся бурим перегаром, випустив його шумно i прилiг знов
на своє вилежане за нiч мiсце. З'їхали на фiлософський, розважальний штаб
i, можливо, Володько не забуде нiколи цiєї розмови з Йоном в цьому лiсi.
Володько обережно питав, коли i чому вiн вернувся. Йон курив i, мабуть,
шукав слова, приплющував свої брунатнi очi i його повiки моргали, як
блискавки.
- О, вже два тижнi,- неохоче казав вiн.- Два тижнi не здаюсь... За мною
гониться полiцiя, як за чортом. Сходив всi лiси, всi хутори. I народ наш,
скажу, цупкий... Нiхто ще не видав... Не знаю, куди лиш далi... Подамся
десь на захiд. А чому повернувся? Знаєш... На це нема слiв. От просто
крапка... Цього нiяк не розкажеш людським словом... Так... Ти мав правду,
але все то замало. Ти менi нiчого не сказав... Ти знаєш, скiльки нас,
баранiв, туди пiшло. Зо мною тодi шiстдесят... I знаєш що сталося?
Ха-ха-ха! Чорт, чорт, чорт! Ми йшли туди... Та яке там йшли... Летiли,
рвалися... За нами гнався мало не батальйон "Ков-у", трьох вбитих, десять
ранених. Тож ми вiрили, що там... Зрештою, ти сам знаєш... Тож туди пiшли
нашi посли, сенатори, поети, учителi. На Ковельщинi зробили повстання...
Газети про це не писали, але там були бої у полiських багнах, без нiяких
надiй на перемогу, лишень, щоб показати наш спротив... З надiєю, якщо
непереливки - махнути за лiнiю отам бiля Корця, i ми дома. Тож Україна. То
ж пролетарi всiх країв... I ми так зробили. I були як громом вдаренi, коли
нас там з мiсця вiдправили знаєш куди? Ти не повiриш... Нiхто не
повiрить... Нiхто й нiколи... Нас просто вiдправили на пiхоту, без їжi
тридцять п'ять кiлометрiв до Новоград-Волинська, а звiдти телячими
вагонами до Шепетiвки, з Шепетiвки до Бердичева, а з-Бердичева до
Житомира... до тюрми. По двадцять до камери, що вмiщала заледве половину.
Шiстдесят люда... З намiром послати нас назад до Польщi, а якщо не
захочемо - без пересядки Сибiр. I нiяких тобi чортiв...
Чи можеш уявити наше тодi... Не розчарування. Розторощення. Повний,
абсолютний розгром. До цурупалка. Коли, мовляв, комунiсти - робiть
комунiзм там, а тут ми самi потрапим... Але ми зрозумiли з першого слова,
що тут нiякий комунiзм. Ми ж були переконанi, що там... Ти знаєш...
Україна i т. д., i т. д... В союзi вiльних i рiвних... Наговоримось
нарештi своєю мовою... А вони, сволочi: какая там мова! Гаварi на
панятном. I нiде нiякої шпетки України. Ге-Пе-У. Куди не глянеш, Ге-Пе-У,
на кожному кроцi Ге-Пе-У. Це нiяка полiтика, це просто голе-голiсiньке
Ге-Пе-У... I ми нiякi тут люди, а рогата худоба, яку пасуть, женуть,
крутять роги i рiжуть. I коли хтось розкривав рота протесту - били в зуби
i крапка: с намi здєсь, мать-пєрємать, нiкакiє пiлюлi!
I пiсля того ми були до п'ят щасливi, коли нас викинуто назад через ту
границю отак просто, як смiття, серед темної ночi. Спочатку хотiли було
передати нас, честь-честю, без нiякого пардону, за всiма протокольними
процедурами, польським пограничникам, але згодом роздумали. Хай, мовляв,
тi панове сусiди трохи потрудяться, виловлюючи нас один по одному, як
розiгнаних з клiтки курей.
Еее-хе-хе! Братику, братику. Такi-то нашi пролетарськi справи. Яким
таким диявольським розумом їх збагнути. I бачиш, до якої падлючої точки ми
дiйшли? Але мушу тобi признатися, що я до певної мiри нiяк не каюсь, що я
в цей огонь вскочив. До цього часу я не знав нi тебе, нi себе, нi що там в
тих книгах, нi кому ми молимось, нi за що йдемо на зарiз за Сахалiн чи
Карпати, якi i вiд кого захищаємо границi. Колись я читав ту саму "Залiзну
п'яту", щось трохи Лєнiна, надаремно пробував гризти Маркса... Всi вони в
один голос повторяли те саме: в боротьбi здобудеш право своє. Мене при
цьому лиш одне дивувало: чому, до диявола, ця сама боротьба мусить
обов'язково мати аж такий безобразний вираз? Тиняючись по оцих ось лiсах,
я все глибше i глибше почав залазити в цi нашi трагедiї i все бiльше i
бiльше розумiти, що всi вони могли б бути звичайними людськими дiлами,
коли б ми потрапили думати людськими нормами. Перегризати один одному
горло за кожну огризену кiстку потрапить кожний пiвздохлий собака, але щоб
рiшати долю людей, треба все-таки трохи глузду. Коли б так всi тi генiї
людства могли i до цього додуматись - не було б хiда диктатури
безглуздя... Але безглуздя, як i навищий глузд, є рiшальним, генеральним
секретарем, коли рiшається невирiшальне: утопiя. Це, здається, одного разу
у Рони чи на вечорницях у Явдошки, також ти казав, з чим я тодi рiшуче не
годився... Менi здавалося, що перегризати чиєсь горло, а в тому також i
твоє - найпочеснiша мiсiя двоногої тварi i що саме за цими рецептами живе
прогресивне людство, вiдколи свiт свiтом i Москва Москвою. ГПУ, матюки,
сiрi довгi ряси, багнети! Печаток i кiнець - кiнець i початок... Бо
безглуздя, як i навищий глузд... Трам-тарарам, тарарам!
А тепер скажи менi, мудра голово, хто нас учора зрадив? - змiнив нагло
свiй флюгер Йон i подивився на Володька з виразом вовка, якого загнали до
пастки. Його очi вiд безсоння i лютi мали кривавi прожилки i це надавало
їм хижої виразностi звiра чи птаха, що кормляться кривавим м'ясом до себе
подiбних. Володько вагався з вiдповiддю, вiн нiколи не вирiкав вирокiв
категорично i це часто лютило Йона.
- Iлько? - вiдповiв Йон за Володька i чекав, здавалось, пiдтвердження
цього запиту. Володько вагався далi.
- А чи знаєш,- казав Йон,- що там згинула Ганка? Ця вiстка приголомшила
все, навiть дерева. Володько занiмiв. Вiн раптом запитав:
- Ти це знав? I мовчав?
- Знав,вiдповiв Йон... - I мовчав. Я бачив, як вона впала, але я не був
певний. Лиш опiсля менi видалось, що її було вцiлено...
- А чому ж ти... не сказав? - викрикнув Володько.
- Iз-за тебе! - вiдповiв Йон.- Не хотiв, щоб ти... Щоб тебе... Там
пiймали. Все одно ти б нiчого не помiг. Може, будеш потрiбен для чого
iншого, а жертви завжди будуть. Привикай. Це лиш початок. Тепер нам
зiсталося - хто зрадив? Кажи, хто? Сам оцими руками розiрву на шмаття,-
казав вiн i зуби його скреготали.
Володько пiдiйшов до стовбура сосни i приложив своє чоло до шорсткої її
кори. Вiн мовчав, кам'яно мовчав, не чув навiть останнiх Йонових вирокiв.
Мав закритi очi i десь там, в глибинi їх глибин, вiн бачив себе самого, як
того, що дає початок цiй ось лiсовiй епопеї, якої продовження триватиме
роки i роки невблаганної цiєї епохи.
Йон пiднявся, присiв, мав зiгнутi ноги, докурював до цурупалка цигарку,
пружно набiк спльовував.
- Я передумав,- казав вiн, обтрясаючи пальцем попiл недопалка... - Для
тебе одна лиш дорога:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294