А це Володьковi не подобалось найбiльше.
ТАМ, ДЕ КАЗКА РОДИТЬСЯ
По святах побiг для Володька час куди швидше. Все-таки - нема-нема, та
й десь повiється, не сидiв уже завжди в хатi, то на лiд, то до млина, а
останнiми часами почав просто цiлими днями зникати i коли його мати спитає
"де був?" - завжди та сама вiдповiдь: "У млинi". I дiйсно тягнув його той
млин, як магнiт. Холод не холод, мороз не мороз, а вiн iде i чапить там у
хатинi, що в одному кутi млина примiстилася,- закуренiй, засмiченiй,
повнiй лавиць з дощок, пенькiв для садження iз залiзною, круглою, яку
звуть "барабанчик", грубкою посерединi. У хатинi денно i нiчно завжди i
без перерви, стоя, садя i лижка, повно дядькiв-завiзникiв. Диму там вiд
махорки i грубого газетного паперу завжди стiльки, що на ньому можна, як
кажуть, вiшати сокиру. Одне маленьке вiконечко, на чотири шиби, вiдколи
появилось на цьому свiтi, не бачило ще нiякої утiрки, а тому воно стало
зовсiм непрозорим, сiрим, подiбним на шмат небiленого полотна. Анi
повiтря, анi свiтла воно не пропускає i не для того воно було зроблене.
Воно зроблене для того, щоб у хатинi було тепло... Але i цього свого
завдання воно не як слiд виконувало, бо й тепла тут не було. Надто великi
мало воно шпари, якими чомусь нiхто не цiкавився, щоб могло воно
втримувати тепло.
У хатинi повно дядькiв. Завжди горить барабанчик. Грiються завжди
снiданки. Курять, спльовують, регочуть. I завжди гуторять, завжди
оповiдають... I завжди сторчить тут, десь збоку, десь позаду Володько.
Мороз не мороз, холод не холод. Дядьки в кожухах, у валянках, Володько у
своїх чобiтках i старому матiрньому жакетi.
Дядьки оповiдають - Володько слухає. Дядьки регочуть - Володько
посмiхається. I якi були оповiдачi! Одноокий Трохим - син Iвана Гуци,
старий Iван Середа, що був колись у бандi злодiїв вiдомого Казмiрця i,
ховаючись вiд самосуду села, пiдрiзав зi страху собi горло, тому i звався
Зарiзаним.
Дiд Кошiль - лисий, бiлий, з довгою бородою, подiбний до святого
Миколая,- побережник Таксарових лiсiв; Олiйник - що бував "по свiтах", у
Києвi, в Одесi, десь там на шахтах вугiль копав, а пiсля у Києвi у якихсь
там панiв "за дворника состояв". Ще донедавна бував тут старий велетень
Ровiцький Хведь, що "собственою парсоною" на турецькiй вiйнi в I877-8
роках побував i бив туркiв i навiть медаль "за храбрiсть" мав i носив її у
днi святочнi на широких своїх грудях. О, цей знав того! Кожне своє
повiдання починав так: "То ще коли я в I877-8 году на турецькiй вiйнi
був"... I пiшло, i пiшло. Доходив не раз до такого, що й сам собi
переставав вiрити i все питав слухачiв:
- А чи вiрите менi?
Слухачам вiрилось тяжко, але все-таки вiрилось, коли вiн сам-один цiлу
роту туркiв в полон брав, або коли "сам iмператор Олександер
Олександрович" йому "собственоручно вручив оцю медалю за взятiє знаменi
I25 пiшого полка турецького падишаха", яке "я сам вирвав з рук турецького
знаменоносця, пробивши штихом собi путь через колону туркiв з двадцяти
п'яти чоловiк".
Але Хведь Ровiцький не лише з турками мав дiло, не менше справ мав вiн
iз "нечистою силою". А треба вам i те знати що "нечиста сила" в якому
тiльки виглядi, мiж людом хрещеним, на землi не появляється. От,
к'примiровi, було це саме перед зимним Миколаєм, саме першi хуртовини
закрутили, коли робив я у чеха Шалти на Борщiвцi. Трачку рiзали. А людина
з Шалти - нiчого собi. Любив i випити, i погуторити. Рiжемо, стал-бути,
цiлий день, а ввечерi додому. А менi, звiсно, до дому верстов шiсть через
Придатки, - а холод, а метелиця. Шалта це знає, прийде, бувало, i каже: а
ходiм-но, пане Ровiцький, та погрiємося.- Ну, ходiм, пане Шалто. I зайдем,
стал-бути, на "гулянку" до Веселого, що ото на перехрестi дорiг стоїть.
Ну, одразу по пивi, а пиво там звiсно - Гульченського бровару, знаєте?
- Та чому б не знати.
- Ну, i отож. Наперед по пивi, а там i на чарчину перейдемо. Я,
стал-бути, оповiдаю, а Шалта слуха та пiдлива, слуха та пiдлива, i не раз,
бувало, вип'ємо собi, що зветься, на здоров'ячко... Бо треба i те знати -
пили з розумом, не то, щоб там наджорився та й хвантазiї якi - борони
Боже... Вийдеш од Веселого, як то кажуть, навесело i йдеться тодi, нiби
тебе несе крилами, i не зоглядишся, як додому прийдеш, жiнку iнодi
попоб'єш...
I тут Ровiцький на хвилину замовкне, подумає, похитає головою, болючого
бо мiсця торкнувся... Iз жiнкою молодою не йшло у нього гаразд.
- Одного разу,- продовжує вiн,- засидiвся я з Шалтою отак мало не до
перших пiвнiв... Вийшов надвiр, а в полi мете! Свiту не видно. Iти, думаю,
чи не йти? Пiду! Було-не-було, при менi сокира, як що до чого, а хiба ж я
на Балканах не стояв, Шипки не видав, турка у вiчi не бачив? Але, знаєте,
як iдеш отак напiдпитку трохи, то завжди воно якась нечиста сила до тебе
пристане. То вiдьма якась, то отой западенний упир, що ото гонить попiд
Хвищиком, то панич... I цього разу, стал-бути, панича зустрiв. Як тiльки
вийшов я у поле, став та й роздумую: i як це його до Ровiцьких хуторiв
попасти? Отак, думаю, навпрост - Андрущикiвськi займиська, отак знов улiво
- Шинкiвцi, а отак управо - мужицька Борщiвка. А коли зверну отак
трошки-трошки влiво, так i попаду на Ровiцьке, i вибрьохаюсь на дорогу, i
до свiта дома. Значить, вирiшив i пiшов. Iду я, стал-бути, йду, iду я йду
- тьху, що за напасть лиха, думаю - все поле i поле i кiнця нема, а снiг
глибокий долинами, а мете, хоч сядь та й плач, а темнота, хоч в морду дай.
Уже i займиська десь мали бути, а тут поле i тiльки поле. I що б ви
думали? - питає Ровiцький, а дядьки здiймають голови, роблять великi очi:
має бути щось страшне...
- ...Дивлюсь, знаєте: черешенька!
- Черешенька! - дивуються дядьки.- Де черешенька, а де Андрущикiвськi
займиська!
- Ото ж бо й є! Черешенька. А то ж, знаєте, найгiрше мiсце цiлої нашої
околицi. Чи одного там ночами поповодило, а чи не знайшли там нашого
Миколу замерзлим, а позаторiк не завiяло там Корчака Панаса, зятя
церковного старости, що їхав iз млина, разом з кiньми, саньми i мукою, а
чи не там саме не раз поповодило, доки до банти не довело, Ляша, що ото
повiсився, коли, бувало, вертався вiд своєї коханки з Верховеччини...
Ну, думаю, стал-бути, плохо дело. Воно-то в I877-8 роках на турецькiй
вiйнi не раз i гiрше бувало, але тодi я ще - го-го! - молодий був,
здоровий, кров ще грала, а тепер пройшов, знаєте, вiд Веселого до
черешеньки i вжедихавиця почала грати, ноги не слухають, кашель душить -
коклюш мав такий, що як зайдешся, на ногах не втримаєшся. А тут менi
зовсiм закрутило голову, i куди його, в який бiк - сам дiдько лисий хiба
знає...
I тiльки оглянувся... Господи! Свят-свят! А бiля мене... панич! Тьху
ти, думаю. I де це ти тут узявся?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294