Босi, бруднi ноги
вiдпочивають, нiби на перинi. Конi тяжко зiтхають i протягають до нього
свої морди. Вiн пiдставляє їм долоню i вони лапають по нiй своїми грубими
волохатими варгами.
- Ну, ну,розмовляє Володько з кiньми.- Ось ще трошки i кiнець.
Напрацювалися? Молодцi. Прийдемо i дiстанете вiвса. А ви любите його? I
ти. Шпачка, i ти, Карий. Обоє дiстанете. Ну, певно. Само собою...
Тварини розумiють його. М'якi їх оксамитовi носи з приємнiстю
роздуваються, нiби бажають дати зрозумiти, що мова їх юначого пана цiлком
їм подобається. Вони пощипують його кашкет, сорочку.
- Здравствуй, маладєц! - зненацька чує Володько над собою. Вiд
несподiванки вiн здригається i пiднiмає голову. Майже над його головою на
велетенському бiлокопитому каштанi сидить i посмiхається гарна панна.
Володько зяає її. Це дочка жолобецького пана Калiновського. Вiн не раз
бачив її, як вона сама, або в товариствi якогось офiцера, проїжджається
верхи. Тепер вона сама. Мабуть, побачила Володька з дороги i нечуйно по
рiллi пiд'їхала. Струнка, рожевощока. Одягнена в червоний вовняний светер.
На шапочцi червоний серпанок. Сiдаю жiноче на одну сторону.
- Ну, що? Втомився? - питає вона дзвiнким, чудовим голосом
по-московськи. Володько нiяковiє i зводиться на ноги. Червона барва
заляває його шорстке обвiтрене обличчя.
- Нє! - кидає вiн уривно, хитнувши головою.
- Це ти сам усе зробив? - питає вона далi.
- Певно, що сам... А тож хто,- вiдповiдає вiн здивовано. Панна
всмiхається. Володько спускає очi.
- Любиш ти конi? Так?
- Певно,коротка й самозрозумiла вiдповiдь.
- А як ти звешся?
- Володько Довбенко.
- Володя. Гарно. Твiй батько там живе?
- Умгу,кивнув головою.
- Чудесно. Так ми сусiди. Можем бути приятелями. Нi?
- Нi,- як утяв Володько.
- А тож чому? Не подобаюсь я тобi?
- Не те... Я тут не буду.
- А то ж де будеш?
- До Дерманя їду. Там на вищу школу подамся,- хвальнувся вiн.
- Он як! Ага! Тому ти не хочеш зо мною знатись. А нижчу вже скiнчив?
- Певно.
Панна голосно смiється, кидає "добранiч" i вiд'їжджає. Велодько
проводить її поглядом. Виїхала на шлях, оглянулася i махнула рукою. Кiнь
бiжить. Червоний серпанок має на вiтрi. Володько так довго проводить її
поглядом, поки вона не зникла з його зору.
Коли залишився сам, в його головi миттю ще раз з'являється цей
несподiваний образ. Хтось до нього прилетiв, заговорив дзвiнкою мовою,
усмiхнувся i зник. А вiн ось знов сам зi своїми кiньми.
- Вйо, конi мої!
Конi слухняно рушають i тягнуть борони. Скоро кiнець. Володько
пiдбадьорився. У нього прибуло сил, а на устах, на очах радiсний смiх.
Перед ним все ще рожевощока гостя, синi очi i червоний серпанок.
- Вйо, вйо, коники! Вже скоро кiнець!
Цiлим єством чує Володько величну радiсть повного життя. До нього все
смiється радiсним смiхом, i йому сильно хочеться невтомно гнатися вперед.
I гарний захiд сонця, що так само спрацьоване, спокiйно, маєстатично
сiдає за обнятий пожежею лiс, i гарний, повний мiцних випарiв, сутiнок
вечора, що заливає все навколо i творить чар неймовiрної насолоди
доцiльного, великого i необхiдно-потрiбного буття. I навiть втома гарна,
вриємна i здорова. I коли до цього шматочок якоїсь втiхи, крихiтний
промiнчик чогось нового, щира усмiшка рожевих уст - о, тодi стократ
благословенне життя. Чути, як воно, барвисте, трiпотливе, б'ється у кожнiй
билинцi, у кожнiй грудочцi сирої землi.
Он Матвiй вже вийшов, щоби востаннє провiрити Володькову працю. Широко
ступаючи, вiн iде здовж межею, зупиняється, розчавлює чоботом якусь груду,
пiднiмає i викидає на межу якийсь вiхоть пирiю. Володько обходить над
дорогою востаннє. Конi пiднiмають вуха, бо чують вiдпочинок. Сонце
перекотилося за черешнi Пустяка, торкнулося далекої, чорної смуги лiсу i
вгрузло в його густу масу.
Вечором цiла родина збирається в хатi. Конi вже побрязкують при жолобi
ланцюгами i смаковите заїдають обрiк. Володько миє руки та обличчя. Мати
ставить на стiл вечерю. Батько присiдає на лавi, тримається рукою за бiк i
говорить:
- Ах, щось, рiзало ма', в боку коле.
"Ну, те в боку",- думає Володько i поглядає на батька, на якому не
помiтно нiчого. Але раз вiн каже, значить, коле. Дрiбниць вiн не любить
завважувати. Бувало, протяв до костi пальця, лайнувся, шарнув ним об
холошню, щоби кров стерти, i теше далi. А не вгавається кров, обов'язав
якою ганчiркою, i все.
- Ви б, тату, полежали трохи,- завважує Володько. Батько не вiдповiдає.
Мовчки всi сiдають до вечерi.
Якась велична, чарiвна сила зв'язує цей гурток людей. Нема в них
радостi i є в них радiсть. Нема в них горя i є воно велике. Он вiн, голова
цього найкращого з царств, поглядає на всiх невеселими очима, i як не
вiдчути того погляду, в якому стiльки великої скорботи, стiльки Божого,
стiльки незабутнього.
На другий день Матвiй не звiвся, як звичайно, зi свого леговиська. Йому
тяжко дихати i зовсiм не хочеться їсти. Субота. Завтра недiля,
чотирнадцяте число - день, коли Володько мусить вiд'їхати до школи. На
полi ще безлiч працi. Володько роздумує: як залишити все те на руки
хворому батьковi?
- Може б ви, тату, до лiкаря. Га? - каже Володько. Матвiй вiдповiдає не
вiдразу. По хвилi поворушив устами i повернув голову.
- Нiколи, бач, не ходив з такими хворобами до лiкаря, не пiду й тепер.
Змагатися з ним зайво. Ще й тепер слово його - як сказав, то сказав.
Тiльки в самих тяжких випадках звертався вiн до лiкарiв. Решта - сама
природа лiкар. Але тепер вiн подiбний на дуба, бо стоїть на найвищому
мiсцi. Життєвi буревiї i громовицi не жалували його. Та все-таки днi його
незчисленi, бо чує вiн у собi силу небуденну.
Ввечерi остання нарада, що буде з Володьком. Першим заговорив, лежачи,
Матвiй.
- Ось тут лежу i думаю,- каже вiн.- Ти, Володьку, пiдеш завтра пiшки -
до Дерманя. Iнакше не виходить. Мати довезе тебе до Москалiвни i
вернеться. У лiс їхати бабi тепер небезпечно. Нападуть гультiпаки, скинуть
її з воза i заберуть конi. Там он коло рова за Васiїцями вбили так цього
лiта чоловiка. А я ось трохи полежу i встану...
Так i має бути. Володько виходить ще надвiр. Має дещо попорати,
приготовити назавтра воза. Хвильку став i постояв у темнотi. Нiч. Зорi.
Навкруги тиша. А може, йому вiдмовитися вiд школи. Для Володька це велика
жертва, але ж батько... Може, вiн життям своїм жертвує. "Встану..." А що,
як нi. Бог його знає, що їм догаряє. В боку болить, у спинi болить. Нi
звестися, нi з'їсти. Прийшов до хати.
- А може, я, тату, поки ви встанете, того... Може, от поорю трохи, а
тодi вже...
- Раз тобi сказав i досить! - твердо промовив Матвiй. Тепер вiн ще
впертiший, нiж коли iнодi.
Володько бiльше не перечить.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294