..
На це Матвiй:
- Воно, я помiркував так: бачу, що минуло вже наше. Тепер, люди мої,
мало за землю битися.... Тепер, знаєте, наперед ту землю вiдвоювати треба.
I я так кажу: за нашу землю воює тепер всяк, кому тiльки не заманеться. А
господар її, наш мужик сидить зложивши руки i чекає. Думає собi, хай,
мовляв, б'ються, а я перечекаю. Нi. Тепiрка не те. Тепiрка не
перечекаєш... Тепiрка хто кров проллє, того земля... Я цiлий свiй вiк лив
за неї пiт свiй, а тепер сина пiслав, хай кров проллє, як треба буде. Не
чийого сина, а свого-таки...
- Так Василь у вiйську знов? - не витерпiв i через силу радiсно питає
Володько.
- Еге ж! - коротко вiдповiв Матвiй.- А Хведота заберу. Он весна йде...
Може, хоч бороною поволочить трохи. Посiяти сам ще потраплю...
Володько чує безсилiсть. Вiн не може втримати слiз своїх. Може, то
слабiсть, може, щастя велике. Вiн ще i ще раз переконується, що отой
суворий, простий, з розумними очима дiд, то його власний батько. Йому
приємно вiд цього, бо бути сином такого батька це найбiльше щастя на
землi. Володько не знає добре, що з ним твориться. Оголенi його нерви так
само, як i колись в дитинствi, гостро сприймають кожний звук, кожну
барву... До голови приходять возвишенi думки, якi немов вiдкривають перед
ним новi, невидимi до цього часу, простори. I от тепер, бачачи перед собою
рiдного батька, чуючи його мову, йому хочеться зiрватися з постелi, обняти
батька i цiлувати його твердi мозолистi руки, його широке чоло, його
благороднi, зi щирим, одвертим поглядом, очi.
Вiн помiтив; що батько не тiльки працює, але й думає. Вiн не виявляє
своїх дум назовнi. Здається, все робиться так, як йому хочеться. Але коли
приглянутись, то вiн цупко тримає життєве стерно у своїх мiцних п'ястуках
i пильно стежить, щоб нi одна хвилина його життя не лишилася неоплiднена
творчою думкою.
Шкода, що Володько не може встати, щоб довше побути з батьком. Тих
кiлька днiв, якi тут проведе, надто мало для Во-лодька, а до всього вiн
бачить батька лише пару разiв на день. Все вiн десь ходить, їздить,
говорить з людьми. Володько не од-важиться сказати батьковi, щоб вiн
лишився коло нього...
Приїхав iз Залужжя Хведот. Вiн вдоволений, що їде додому. Наука не
цiкавить його. Його бiльше тягне до господарства. А Матвiй каже:
- То, знаєте; кому що... Кому кадило, а кому цiп. Кожна людина має те
робити, до чого лежить її душа. Силуваним волом не наробишся... Мої сини
мусять самi собi вибирати життєву дорогу. Я маю допомагати їм так довго,
поки буде на це потреба. Далi хай самi борються.
Вечором сходяться до Єлисея люди...
- Ну, а як там у вас? Що там Петлюра?..
- У нас тихо. Он тiльки зле самогон женуть. Нема кому припильнувати.
Довго гуторять, мiркують. На весну мають дiлити панськi землi. Матвiй
заявив, що вiн у тiм "неконтентний". Хай, хто хоче, бере, а вiн на
дароване не ласує. Вiн на свому прожив, дiтей своїм хлiбом вигодував,
хотiлося б на свому i костi зложити.
Матвiй з Хведотом вiд'їхали. Володько ще не встає, хоч виразно
поправляється. Дуже тяжко дiткнула його вiстка, що померла тiтчина
Катерина. Ще недавно була здорова. Матвiй був у тiтки, вiдвiдував, забрав
Хведота. Все було як слiд... А минуло пiвтора тижня, Катерина лягла i по
кiлькох днях не стало її. Лишилася її маленька дочка сиротою. Володько
згадує ту людину. В очах його вона все та весела щебетуха, ясноока
дiвчина, яку знав ще в Лебедщинi. Чого побоювалась Настя, те i не минуло.
Не мала вона щастя замужем. Чоловiк не шанував її. Родилась дочка, а вiн
хотiв сина. Мало не вигнав її разом з дитиною. Катерина поплатилася за
нерозважне кохання, мов той метелик, що легковажно летить на вогонь.
Скiльки пiсень виспiвала вона. Скiльки не доспала ночей. Скiльки вилилося
з її синiх очей гарячих дiвочих слiз. Всьому тепер кiнець. Володько
нездужав навiть пiти на похорон...
Але весна сильнiша вiд смертi. Коли змiг зводитися на ноги, навколо
було повно тепла, сонця, квiтiв. Виходив поволi на садок, в лiшник. Пiсля
хвороби життя здається обновленим i яскравiшим. На грядках витикається
городина. У квiтнику пнуться догори турецький часник, пiвонiя, зiрка,
м'ята. По садах вештаються кури i розгрiбають усе, що, на їх думку, гiдне
уваги... Бундючнi пiвнi вискакують на вищi мiсця i звiдтiль урочисто
передають один другому своє захоплення весною i життям.
Он у бгiжi молода черемуха, її галузки обсiли липкi зеленi метелики
всумiш iз мережками чарiвної тонкої роботи, що їх за два-три днi сонце
зробить справжнiми китягами цвiту. I бузина не дармує. Вовчi ягоди також
здобляться. Лiщина молодече i наївно чепуриться, а гурт кучерявих кленiв -
мов ватага парубкiв... Здається, от-от гримнуть пiсню. Берiзки моторнi,
усмiхненi радiють цiлим своїм єством... Хiба що ота прамати їх, її
величнiсть береза, дещо сумнiше дивиться на свiт Божий, i не диво. Багато
рокiв зустрiчала вона таку весну. Кора її постарiлася й порепалась. Коси
вiдросли i звiсились додолу. Чешуть їх хiба вiтри... Стовбур її поверчений
i протиканий цiвками. Люди точать її солодку кров i нема їм спину...
Так Володько мандрує по садках та гаях, придивляється до творчостi
весни. Життя минулої зими було надто бурхливе. Жив нервами. Хвороба
зложила його, мов складаний ножик, i вложила до кишенi на вiдпочинок.
Тепер ось видряпався на свiт Божий i знайшов його, як завжди, невблаганно
хорошим. I хоч ноги його ще слабi, хоч руки тонкi i бiлi, мов iз земного
воску, хоч очi вгрузли пiд чоло i звiдтiль починають наново синiти, та
проте цiла його iстота, мов спраглий води, прагне знов жити, знов бiгати,
знов хвилюватися. Нерви його оголенi i надмiрно вразливi. Душа неспокiйна,
голодна, Вона виразно бачить далекi, незбагнутi свiти i прагне пустити
туди срiбнокрилi вiтрильники, щоб вiдкривати, пiзнавати i ставити на них
свiй яскравий соняшний прапор перемоги.
I все так розумiє i знає. Все падає в око, росте разом з думкою та
уявою, виходить знов на свiт у чинi, у словi.
Весна розгорнула все. Поле вкрилося засiвом, росою. Йдуть щасливi,
короткi днi. Люди i птахи однаково вiльнi, i не знати, де кiнець, а де
початок.
А що робить батько? - питає себе Володько. Невже вiн так i сказав
Василевi: "Йди i воюй"? Просто не вiриться. Ах, той батько... Як комаха,
їй-Богу - колись i тепер.
Зродиться така людина. Цiлий вiк, день-по-день думає й творить, думає й
творить. I ростуть будови, сади, лани пшеницi. Родяться новi люди. Чудесне
моє, хороше моє життя! Колись виросту i збудую великий храм. Назву його
цим самим словом, i хай собi люди проходять повз i любуються задармо.
Приємно ж, як всi всмiхаються i кажуть: гарно. Дуже гарно! Оте сонце там
он пiд копулою.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294
На це Матвiй:
- Воно, я помiркував так: бачу, що минуло вже наше. Тепер, люди мої,
мало за землю битися.... Тепер, знаєте, наперед ту землю вiдвоювати треба.
I я так кажу: за нашу землю воює тепер всяк, кому тiльки не заманеться. А
господар її, наш мужик сидить зложивши руки i чекає. Думає собi, хай,
мовляв, б'ються, а я перечекаю. Нi. Тепiрка не те. Тепiрка не
перечекаєш... Тепiрка хто кров проллє, того земля... Я цiлий свiй вiк лив
за неї пiт свiй, а тепер сина пiслав, хай кров проллє, як треба буде. Не
чийого сина, а свого-таки...
- Так Василь у вiйську знов? - не витерпiв i через силу радiсно питає
Володько.
- Еге ж! - коротко вiдповiв Матвiй.- А Хведота заберу. Он весна йде...
Може, хоч бороною поволочить трохи. Посiяти сам ще потраплю...
Володько чує безсилiсть. Вiн не може втримати слiз своїх. Може, то
слабiсть, може, щастя велике. Вiн ще i ще раз переконується, що отой
суворий, простий, з розумними очима дiд, то його власний батько. Йому
приємно вiд цього, бо бути сином такого батька це найбiльше щастя на
землi. Володько не знає добре, що з ним твориться. Оголенi його нерви так
само, як i колись в дитинствi, гостро сприймають кожний звук, кожну
барву... До голови приходять возвишенi думки, якi немов вiдкривають перед
ним новi, невидимi до цього часу, простори. I от тепер, бачачи перед собою
рiдного батька, чуючи його мову, йому хочеться зiрватися з постелi, обняти
батька i цiлувати його твердi мозолистi руки, його широке чоло, його
благороднi, зi щирим, одвертим поглядом, очi.
Вiн помiтив; що батько не тiльки працює, але й думає. Вiн не виявляє
своїх дум назовнi. Здається, все робиться так, як йому хочеться. Але коли
приглянутись, то вiн цупко тримає життєве стерно у своїх мiцних п'ястуках
i пильно стежить, щоб нi одна хвилина його життя не лишилася неоплiднена
творчою думкою.
Шкода, що Володько не може встати, щоб довше побути з батьком. Тих
кiлька днiв, якi тут проведе, надто мало для Во-лодька, а до всього вiн
бачить батька лише пару разiв на день. Все вiн десь ходить, їздить,
говорить з людьми. Володько не од-важиться сказати батьковi, щоб вiн
лишився коло нього...
Приїхав iз Залужжя Хведот. Вiн вдоволений, що їде додому. Наука не
цiкавить його. Його бiльше тягне до господарства. А Матвiй каже:
- То, знаєте; кому що... Кому кадило, а кому цiп. Кожна людина має те
робити, до чого лежить її душа. Силуваним волом не наробишся... Мої сини
мусять самi собi вибирати життєву дорогу. Я маю допомагати їм так довго,
поки буде на це потреба. Далi хай самi борються.
Вечором сходяться до Єлисея люди...
- Ну, а як там у вас? Що там Петлюра?..
- У нас тихо. Он тiльки зле самогон женуть. Нема кому припильнувати.
Довго гуторять, мiркують. На весну мають дiлити панськi землi. Матвiй
заявив, що вiн у тiм "неконтентний". Хай, хто хоче, бере, а вiн на
дароване не ласує. Вiн на свому прожив, дiтей своїм хлiбом вигодував,
хотiлося б на свому i костi зложити.
Матвiй з Хведотом вiд'їхали. Володько ще не встає, хоч виразно
поправляється. Дуже тяжко дiткнула його вiстка, що померла тiтчина
Катерина. Ще недавно була здорова. Матвiй був у тiтки, вiдвiдував, забрав
Хведота. Все було як слiд... А минуло пiвтора тижня, Катерина лягла i по
кiлькох днях не стало її. Лишилася її маленька дочка сиротою. Володько
згадує ту людину. В очах його вона все та весела щебетуха, ясноока
дiвчина, яку знав ще в Лебедщинi. Чого побоювалась Настя, те i не минуло.
Не мала вона щастя замужем. Чоловiк не шанував її. Родилась дочка, а вiн
хотiв сина. Мало не вигнав її разом з дитиною. Катерина поплатилася за
нерозважне кохання, мов той метелик, що легковажно летить на вогонь.
Скiльки пiсень виспiвала вона. Скiльки не доспала ночей. Скiльки вилилося
з її синiх очей гарячих дiвочих слiз. Всьому тепер кiнець. Володько
нездужав навiть пiти на похорон...
Але весна сильнiша вiд смертi. Коли змiг зводитися на ноги, навколо
було повно тепла, сонця, квiтiв. Виходив поволi на садок, в лiшник. Пiсля
хвороби життя здається обновленим i яскравiшим. На грядках витикається
городина. У квiтнику пнуться догори турецький часник, пiвонiя, зiрка,
м'ята. По садах вештаються кури i розгрiбають усе, що, на їх думку, гiдне
уваги... Бундючнi пiвнi вискакують на вищi мiсця i звiдтiль урочисто
передають один другому своє захоплення весною i життям.
Он у бгiжi молода черемуха, її галузки обсiли липкi зеленi метелики
всумiш iз мережками чарiвної тонкої роботи, що їх за два-три днi сонце
зробить справжнiми китягами цвiту. I бузина не дармує. Вовчi ягоди також
здобляться. Лiщина молодече i наївно чепуриться, а гурт кучерявих кленiв -
мов ватага парубкiв... Здається, от-от гримнуть пiсню. Берiзки моторнi,
усмiхненi радiють цiлим своїм єством... Хiба що ота прамати їх, її
величнiсть береза, дещо сумнiше дивиться на свiт Божий, i не диво. Багато
рокiв зустрiчала вона таку весну. Кора її постарiлася й порепалась. Коси
вiдросли i звiсились додолу. Чешуть їх хiба вiтри... Стовбур її поверчений
i протиканий цiвками. Люди точать її солодку кров i нема їм спину...
Так Володько мандрує по садках та гаях, придивляється до творчостi
весни. Життя минулої зими було надто бурхливе. Жив нервами. Хвороба
зложила його, мов складаний ножик, i вложила до кишенi на вiдпочинок.
Тепер ось видряпався на свiт Божий i знайшов його, як завжди, невблаганно
хорошим. I хоч ноги його ще слабi, хоч руки тонкi i бiлi, мов iз земного
воску, хоч очi вгрузли пiд чоло i звiдтiль починають наново синiти, та
проте цiла його iстота, мов спраглий води, прагне знов жити, знов бiгати,
знов хвилюватися. Нерви його оголенi i надмiрно вразливi. Душа неспокiйна,
голодна, Вона виразно бачить далекi, незбагнутi свiти i прагне пустити
туди срiбнокрилi вiтрильники, щоб вiдкривати, пiзнавати i ставити на них
свiй яскравий соняшний прапор перемоги.
I все так розумiє i знає. Все падає в око, росте разом з думкою та
уявою, виходить знов на свiт у чинi, у словi.
Весна розгорнула все. Поле вкрилося засiвом, росою. Йдуть щасливi,
короткi днi. Люди i птахи однаково вiльнi, i не знати, де кiнець, а де
початок.
А що робить батько? - питає себе Володько. Невже вiн так i сказав
Василевi: "Йди i воюй"? Просто не вiриться. Ах, той батько... Як комаха,
їй-Богу - колись i тепер.
Зродиться така людина. Цiлий вiк, день-по-день думає й творить, думає й
творить. I ростуть будови, сади, лани пшеницi. Родяться новi люди. Чудесне
моє, хороше моє життя! Колись виросту i збудую великий храм. Назву його
цим самим словом, i хай собi люди проходять повз i любуються задармо.
Приємно ж, як всi всмiхаються i кажуть: гарно. Дуже гарно! Оте сонце там
он пiд копулою.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294