Одно було сучечка, я залишив її, а цього
забрав. Хай хоч одно живе.
Володько пригадав батьковi слова про смерть.
- Ну, так неси його додому. Я хутко прийду...
- Ти вже маму вговориш, добре?..
- Як удасться...
Володько таки не на жарт робився поважним. Зрештою, повага цього
маленького чоловiка кидалася завжди не одному в очi. "Маленький та
важненький",- говорив про нього дiд Кошiль ще позаторiк, коли вiн був
побережником Таксаревого лiсу i заходив не раз до Матвiя. Спочатку Кошiль
кпив собi з Володька, але згодом переконався, що жартувати годi.
"Вихаратання" вiн не лякається, одурити такого теж не так просто. Тодi
Кошiль на казки та небилицi вдарив.
О, цим, розумiється, можна купити цiлого Володька. Але все-таки Кошiля
вiн недолюблює. Пустомел.
Любить Володько лише батька. Цей говорить мало, але те, що треба. Гiрко
йому лишень, що батько так рiдко коли звертає на нього увагу. Зате вiн
один є для нього джерелом всiєї мудростi та сили.
Але ще цього самого дня трапився випадок, що жорстоко пiдiрвав
Володькову повагу.
Коли Василь iз щеням вiдiйшов, Володьковi стало самому сумно. Щось
недобре себе почував. Якась лiнь опанувала... Почав химерити. Корiвки його
понаїдалися, позлазились докупи в лозинi та лижуться. I думає вiн: "Що
робити? Бiгати? Спiвати? Лiзти в лозину, дертися на верби i гукати звiдти?
Безглуздо, нiяково. Не личить...".
Поблизу кляпотить млин. Там також довгий викопаний ставок, сполучений
невеличким рiвчаком з бiльшим потоком, перегаченим поганою греблею, яку
вже сотнi разiв проривала повiнь. У ставу риба. У рiчцi можна ловити
мацюпеньких срiблистих пiскурцiв, можна робити з камiнцiв та пiску греблю,
можна будувати млин. Але i це вже вiдоме, знане, набридле. Одно його
справдi займало - це оповiдання завiзникiв. ,Їх у млинi досить. Це все
бородатi поважнi дядьки з веселими поморщеними обличчями, з гучним i
вiчним реготом та твердими мозолястими руками. Цiлими добами просиджують
вони в млинi, очiкуючи своєї черги, їдять сухий хлiб з кавалком сала,
п'ють безлiч джерельної холодної води та безупинно один одному повiдають.
Оповiдають захоплено, жваво, пересипаючись, мов гарячим приском, направду
безтурботним реготом.
Слухаючи таких оповiдань, Володько зникав. Його не ставало. З нього
лишалися тiльки очi, широкi, витрiщенi, круглi синьо-сiрi, та овальний
роток зо свiжими, напухлими устами, що якось особливо, дико рожевiли, та
ще його маленький гудзичок - носик.
Одного разу бородатий рудий дядько Павло задивився на Володька i не
втримав: схопив малого на руки, до болю здушив, пiдняв геть над свою
голову, а пiзнiше влiпив йому твердого, колючого та згучного поцiлунка.
Володьковi страх соромно стало. Вся його пичка запаленiла. Дядько полiз до
кошеля i видобув з його глибин два питльованi пирiжки з яблуками. Пирiжки
бiлi, злегка припеченi. Яблучний сiк проникав назовнi. Дядько незграбно
взяв їх у широку жменю:
- На, малий,- каже...
Шлунок хлопця вiд самого рання нiчого в собi не мав i просто заклинав
його взяти... Одначе Володько сорому послухався. Нiяково. I так обличчя
горить... Вiн, нiби не розумiє, знизує плеченятами i вiдступає назад. Вiн
ще не оправився вiд тiсних дядькiвських обiймiв...
- Не точись, впадеш,- зауважує спокiйно другий дядько...
- Бери, дурний, коли дають,- каже третiй. Дядько Павло немило
здивувався, коли прийшлося пирiжки назад до кошеля ховати, i при цьому
почав:
- То, знаєте, мовляв покiйний мiй тесть, царство йому небесне, бувають
такi дiти...
Але Володько вже втiк. Коли про нього балачка, то йому годi... Вiн може
лише слухати, коли на нього нiхто не звертає уваги...
Володько без вагань iде до млина. Правда, цiкаво було б довiдатись, що
Василь робитиме зо своїм щеням, але додому ще рано.
У млинi, як завжди, досить гармидерне. На греблi зустрiчає Володько
опецькуватого мельниченка Тонду. Це досить дурний крикливий хлопчище, але
вiн узяв собi за звичку завжди при людях, де тiльки можна, кпити з
Володька або робити йому прикрощi. Володько болюче це переносив, але не
спромiгся на рiшучу вiдсiч, що пiддавало Тондi ще бiльшої заохоти. Але
коли хлопцi залишалися самi, Тонда, здається, з приємнiстю слухав
серйозних Володькових мiркувань, при чому пiд носом у нього завжди
з'являлися довгi i бридкi сопляки, якi вiн пiдлизував язиком.
Зустрiвшись, хлопцi пiшли на шлюз i влiзли по небезпечнiй дошцi, що
дуже вгиналась, над потоки. Примостилися на мокрiй колодi, що на нiй
опираються кросна ринви, по котрiй бiжить на колесо вода, i почали свої
розумування, Тонда зухвало похвалявся, що вiн уже вмiє важити мiшки,
красти борошно, яким кормить свого ослика, та брати вiд дядькiв хабара -
три копiйки, коли вiн змеле дядьковi кiлька пудiв даром.
Ринвами з розгону люрить вода, повертає слизькi, чорнi колеса i,
розбиваючись на пiнявi кляки, з плюском летить пiд потоки. Внизу, кiлька
метрiв пiд хлопцями, вирує зеленувата глибiнь. Видно запiненi гребенi
штучних хвиль, нiби там купаються табуни розбещених чортiв. Плюскiт i
гомiн такий, що хлопцi мусять, розмовляючи, кричати.
Тонда, розумiється, бiльше звиклий до цього i, мабуть, навмисне привiв
сюди Володька, щоб бачити, як той буде тут почуватися. Одначе Володько
гiдно поводився i нiчим не зраджував, що вiн у небезпечному мiсцi.
Навпаки. Вiн навмисно сiв на слизькiй колодi, звiсив над вируючою глибиною
ноги i бовтає собi ними, не турбуючись, що геть-чисто обмастив свої
штанята.
При цьому вiн почав свої поважнi розмови,- куди, мовляв, бiжить ця
рiчка, якi риби в нiй, скiльки ракiв, де живуть лебедi, що ми живемо в
Росiї тощо. Все це Тонда травив, видно, тяжко. Обличчя його при таких
розмовах робилося довге, нiби в лошати. Смiшно виглядали його вiддутi,
широкi уста.
I тут сталося щось, чого Володько нiколи не мiг сподiватися.
Фiлософуючи з Тондою, звичайно, й забув геть про все на свiтi, крiм таких
цiкавих для нього речей, якими заповнена його тямка. Ї зненацька
з'являється, невiдомо чого, Василь. Вiн перший побачив Володька i мусiв
кiлька разiв щосили з греблi гукати, поки його той почув. А коли ж
Володько помiтив брата, то по самiм його виглядi зрозумiв, що сталося щось
надзвичайне.
- Володьку! А ходи швидше! Мерщiй!..
Володько аж здригнувся i мало не стратив рiвноваги на свому
небезпечному сiдалi. Вiн миттю зривається i, забувши за обережнiсть,
швидко, по гнучкiй дошцi бiжить на шлюзi. Може, Василь жартує? Нi. Вигляд
поважний, безпосереднiй...
- Ну, чекай, чекай! Дадуть тобi тато!.. А де твої корови?.. То ти так
їх пасеш?.. Чекай!..
Ах, Боже, Боже!.. Про корови ж вiн справдi зовсiм забув.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294