А скiльки то знищили того вiвса"...
Матвiєвi, отому мужиковi, що має поломленi працею руки, мозолi в
долонях, вiдколи їх носить; тi очi, де безодня змагання, муки, впертостi.
Йому все ясне. Вiн бачить, мов на долонi, цiлу подiю i не тяжко розумному
оковi оцiнити її. Бачить i знає людей - чужих i своїх... I вiн казав:
- Пропаде все, бо господаря нема. Нема в Росiї хазяїна!.. А без нього
все "нипочом"...
Це був тяжкий i суворий присуд. Але iншого в Матвiя не знайшлося.
Вiйсько, здавалось йому, на те й сотворене, щоб руйнувати. I та руйнуюча
сила переважила над тими, що снажились i вибивались зi сил, справною та
твердою рукою тримали стерно гiгантського корабля.
- Кров така,- Казав вiн.- Татарська!..
У Суражi за Шумськом "база поповнення". Тонка одноколiйка зв'язує її з
Острогом. Гарматний говiр не вмовкає. Пiшли "маршовi роти" на
"пополнєнiє". Тилявка на серединi дороги мiж фронтом i запасовою базою.
Майже кожного дня надвечiр дiти зриваються з гамором i женуться пiд
жолобецький лiс.
- Москалi йдуть!..
Знайомi незабутнi слова. А з лiсу висуваються роти - одна за другою,
без крику i пiсень. Це ж не "первi бої". Тепер iдуть бородатi сибiряки,
молоденькi кацапчуки з Рязанi, Вологди, В'ятки, хто знає, з яких країв,
яких земель. Раси, говори, барви...
У Тилявцi нiчлiг. "Квартир'єри" розписують на воротах крейдою: 5, 10,
15, як де. До Матвiєвої хатинки втискали вiд 5 до 12. Менше не можна було,
бiльше не влазить.
По приходi в село "роти" розпочинають торгiвлю. Новенькi "сапагi,
палатки", ватовi "фуфайкi", штани, в'язанi "кальсони". Салдат i душу чорту
продасть! Да! Мiняють на старе, продають, за що тiльки можуть.
- Старiк! Мєняй сапагi!.. Давай какiє-нєбуть, лiш би на ногу абуть...
- А вам же...
- Плювать. У Крем'янце новия дадут. Нє пустять умiрать у старих...
I мiняли. На дрантя, на непотрiб з доплатою "два цєлкових". А роти
виходять зi села, мов ограбованi. Вiдходять i не вертаються. Полон,
смерть, ранения... З Крем'янця потяги тягнуться i "маршовi роти" розвозять
по "тилу" калiками. В полон гатили тисячi. Землю кiстками забрукували.
Що ближче зима, то бiльше в селi "фуражирiв". Уже й на солому попит.
Ячмiнь також у моду пiшов.
Продав Матвiй першi п'ятдесят пудiв вiвса по "руб i двадцять". Ну, це
вже цiна, але й ще не справжня. Фуражир бiлий папiр до пiдпису тиче
Матвiєвi.
- То нi, господин фуражир. Не пiдпишу.
- Пiшi, атєц. Усьо равно... Пiшi!
- Ее, нє... Не можу. Характер не дозволить.
- Крутой ти дєдя. Ну, ладна...
I пише розписку з цiною два рублi за пуд. Дивиться на те Матвiй:
нечесний пiшов народ. Але... I пiдписав.
- Нє бось, атєц. Нiкто тєбя нє тронєт. А жiть i нам нада.
- Крадуть, аж курить,- казав пiсля Матвiй.- Краде, хто може. Мiльйони
злодюг... Не буде добра, ох, не буде.
А фуражири, офiцери обозiв впасенi, мов кабани. Матвiїв знайомий, з
бiлими вусиками "батареєць", завжди наїжджає за вiвсом, ячменем, соломою.
Заночує, замовить курку, заплатить добрi гропгi. Вечором чай жлуктить,
"Кузьму Крючкова" розкурює
- Ех, жiсть, жiсть! - вирветься часом, коли витягнеться на розстеленому
серед хати кулi.Вiжу, атєц, ти на всьо свой глаз iмєєш... Панiмаю... Но
вайна сволоч разлажiла рускава челавєка... Кутєрма пашла... Гнiйот наш
челавєк...
- Бо нема хазяїна... От воно! - вiдповiдає певно Матвiй.
- Да. Может, ти i прав. Царiшка наш растерялся... Вот би тєбя, атєц, на
царя... Аа!
"Мерзенна думка, бий тебе сила Божа!" - думав Матвiй. Вiн такого зовсiм
не мав на думцi. Цар царем. Царя нiхто й не вважав господарем. Цар собi
цар. Сидить i царює, от нiби архiрей при Службi Божiй у церквi. Господарi
iншi - мiнiстри всiлякi. Але тi нiнащо звелися. Хто знає, що за мiнiстри
там, але армiю паничиками бiлоручками, що нi бе, нi ме не тямлять,
запхали. Лiзе тобi отаке в окулярах з тоненьким носиком - хлюст хлюстом...
Тут огонь, смерть, а воно з "сестрами" (теж, прости Господи, слово
споганили) розгул творить... Пошли таке в бiй. Дай в його команду народ. А
ними всi штаби, всi обози запханi. Цигарки, перстенi на пальчиках, сестри,
подушки... Тьху! - теж вояки!
Почали пiдводи зi села в "наряд" брати. Селяни це стiйкою звуть.
Заберуть пiдводу до штабу, поставлять на добу, i дощ не дощ, снiг не снiг,
стiй, чапи, поки який хлюст зi сестрою на гулянку не зволить проїхатись. А
спробуй, слово скажи... Морда твоя трiщатиме, бо така нечисть запальна,
мов порох. Нерви... Все нерви. Безсоннi ночi з бабами. Одеколон, що пили,
мов воду. Спирт зi шпиталiв сестри викрадали i пропивали, лярви проклятi.
Це твориться по цiлому запiллi фронту. А там на фронтi тисячi тисяч
вмирає. Кров ллється, де тiльки глянь. I це бачить дядько i кожна дитина.
"Паничики" - стало лайкою.
- Ех,- каже, бувало, Матвiй,- хоч i кажуть, що не буде з Iвана пана,
але я думаю, що з кожного Iвана лiпший був би пан, як отi хлюстх... Нема в
них кровi живої. Шкiра їх поту нiколи не пропускала, а пiт з'їсть людину.
Працею вигониться пiт з нутра...
Ого. Матвiй навiть i до такого дiйшов. I як не дiйти. Хiба ж людина
дерево чи тварина безмовна. Хiба ж йому очi не так на свiт дввляться, як у
мудрого сотворiння, що бачить бiле, чорне, добро i зло?
От тiльки життя сутужне пiшло. Снiги раннi вергнули з неба. Маршовi
роти йдуть тьма-тьмою без настанку i кiнця. До Матвгєвої "халупи" десяток
впхнуть i повернутись нiде.
Сiм душ своїх, десять чужих... Сiдають i так сидячи сплять. Дихати нема
чим. Коли б хоч махорнею не чадили.
Вечором плиту розпалять, "кип'яток" на чай варять, жлуктять кацапи по
двадцять шклянок чаю. Цукру досить. Володька за булками пошлють. Сам
Матвiй у самий кут заб'ється, десь на пiч. Там справжня лазня. За
махорчаним димом його зовсiм i не видно. Настя коло плити душиться. Груди
її диму не переносять. Кашель усi нутрощi вириває.
Москалики просять:
- Купi, матушка, палатку. Дьошово. Полтiннiк даш i бєрi.
- Ее, москалю. Ми вже тих палаток накупили, що й не знаємо, де їх
дiвати.
- Трiдцать капєєк дай i берi... Всьо одно на фронте брошу...
- Та кажу ж, що нема куди дiвати. Ось дивiться, у нас усе з палаток. I
штанята лобурям з палаток поробила. I старого палатками вбрала, i сама з
нiг до голови в палатках...
- Ех!.. Нєгдє i картiшкi сигарнуть-та!.. Скотская, мать єйо попєрьок,
жiсть! Хахли нє умєють жiть... Багатиє, а дуракi...
- Зачєм, атєц, iзбу такую вистроiл? Лесу, что ль, мала'ть? - виспiвує
ярославець.
- Ми тiльки у тисячу дев'ятсот тринадцятому году сюди перебралися,-
вибачливо i старанно заявляє Матвiй десь з-за хмар, з найвищого престолу
хатини.- "Невмоготу" було все разом. Банк платили, довги великi мали,
проценти сплачували. Думали, це все "на врем'я" тiльки, а тут вiйна
"грянула"...
- А тж i вайну по шапкє... Строй i толька... й,- додає в'ятчак.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294