Ти зацькований промовцями. Вуха твої залiпленi липкими словами,
принесеними з далеких чужин. Очi твої заслоненi плакатом крику i
ненавистi.
Володьку, увага! Замкни свою душу i не впусти бацили розкладу. Впади на
тому мiсцi, де горiло перше вогнище твоєї свiдомостi, цiлуй землю ту, в
якiй корiнь твiй, i бийся за неї зо всiма Марксами, в яких би одягах не
прийшли вони до тебе.
Так говорить Володьковi рiдна земля. Яке щастя, що вiн послухав голосу
душi й у цей якраз день вирвався сюди. Яке неймовiрне щастя. Тут
Володьковi стало легше. Голос землi втихомирив дещо голоси карикатур,
плакатiв i промовцiв. Вiн згадав Василя, згадав днi минулого лiта, i йому
стало до болю прикро.
Через лiс i поле пiшов до Юхимового хутора. Сутенiє.
На хуторi тиша. Замiсть одної хати десь взялося двi. Не свiтиться. Не
бреше лютий пес, не гудуть бджоли, не пахне медом.
Увiйшов до хати. Там якась незнайома жiнка.
- Добрий вечiр вам!.. - проговорив Володько.
- Дай Боже здоров'я! - вiдповiла жiнка не то злякано, не то сердито.
- Не бiйтесь. Я прийшов навiдати дiда Юхима. Я звуся Володимир. Мiй
батько Матвiй. Ми жили колись йтам у Лебедщинi.
- Ааа! Чула. Вони вийшли. Я зараз... От шкода, гасу не
маємо. Нема чим свiтити. Сiдайте. Вони зараз прийдуть.
I жiнка вийшла. Володько чекає. Це кухня. У кiмнатi, мабуть, хтось
спить. Чути тихе сопiння. Коло комина дзижчать мухи. Пахне кислим молоком.
По хвилi в сiнях рейвах, рипнули дверi й увiйшло двi постатi.
- Нiчого не бачу, але чую, прийшов Володько...- проговорив живий
знайомий голос. Як щиро, як приємно.
- Так, дiдуню! Це я!
- Ти? Ооо, як тiшуся!.. Ходи сюди. Хай обмацаю. Свiтла, бач, не стало
на нашiй землi.
Володько пiдiйшов до дiда. Той поклав йому на плечi обидвi руки.
- Вирiс. Ну, пора. А як батько? - зробив наголос на о.-
Нiколи навiть не загляне... Постарiв?.. А як же це ти так?..
Заблудив, що?..
- Може, й заблудив. Тяжко в нашi часи не заблудити.
- Сядь. Ось тут. Принеси, невiстко, чого там... Тяжко, кажеш? Так. Весь
народ блудить, але Матвiїв син хай батькiвських слiдiв тримається. Нiколи
не зiйде на манiвцi. Хай робить - що робить, завжди дiйде на справжнє
мiсце.
Володько не бачить Юхима i видається, це говорить молодий хлопець.
Голос ясний, дзвiнкий. У такiй пiтьмi приємно щось ясне чути. Увiйшла
невiстка i принесла кисле молоко.
- От трохи зле, Володьку, що нiчим вгостити. Нам не повезло. Хутiр -
бiда. На днях тiльки третiй раз обiбрали. Минулого року на Великдень то
таки чистенько нас обшкрябали. А до того i сина... вбили...
- Клима?..
- Нi. Молодшого. Iвана. Гарячий був...
- Ааа. Я чув. Говорили.
- Обросли дещо, прийшли iншi, забрали, що найшли. Взимi, як ото на
Дермань накинулись, i мене якось кiнцем сягнуло. А оце перед трьома днями
то таки зовсiм дотягнули. Навiть Боска не лишили. Наїхав отой обоз i все
рознесли...
Далi Юхим розпитує, як поживається Володьковому батьковi. Володько
оповiдає.
Повечерявши, йдуть спати в сiно на вишки. Тиха натхненна нiч. На небi
майже прозорий мiсяць. Густi тiнi будов та дерев непорушне лежать на
землi.
- Гарно надворi,- проговорив Юхим.- Завжди гарно. Полiзли на вишки.
Юхим витяг з-пiд сiна вiйськову рушницю, клямцнув замком, загнав у
магазинок п'ятку набоїв i поклав коло себе.
- От так, як бачиш. Старий я вже, сину, але здаватись не хочу. Порiшив
собi: пiдлiзе ще яка халєра, або вона мене, або я її. Розторощу череп, i
все.
Володько лiг на сiнi горiлиць, розклав натомленi ноги i руки. Старого
не видно, тiльки з темноти чути рiшучi слова.
- Так, так. Програли ми, сину. Вмiли гречку сiяти та бджолу плекати...
Але не вмiли боронити себе. Я не нарiкаю. От все мав. Повнi обори, повнi
клунi, повнi засiки. Все пiшло. Але не шкода нiчого. Бог дав. Бог i взяв.
А от шкода тiльки, що коли був час, коли сяка-така власть своя була, сидiв
отут на свому хуторi i думав: моя хата скраю... Ой сину, нi! Ой, нi, нi!
Ми всi дiстали науку... I кажу тобi: ви, молодi, тi, що будете... Ви,
хоронь вас Боже, жити таким способом, як ми жили. Згинемо всi. Весь рiд
наш згине. На наших мiсцях сядуть чужi i осмiють не тiльки нас, а й
могили, честь нашу... Тям це, сину! Я вже старий, щоб неправду тобi
радити. За землю нашу треба вмiти не тiльки пiт, а й кров лити... Битись
треба!
Володько не здивований такою мовою. Старий пережив досить, щоби так
говорити. Володьковi хочеться тiльки запитати кiлька слiв, але не знає,
як... Нарештi вiдважився:
- А як же, по-вашому, цi?.. - запитав.
- Ота лая?
-Еге ж...
- Згине! Кажу твердо: згине! На нашу землю не раз нападали татари.
Налетять, обжеруться й виздихають. А ми, як жили, так i живемо. Бо в нас
справжня сила, а в них заздрiсть. Заздрiстю жити не можна. Але ми куцозорi
i терпеливi. Ми сидiли й перечiкували, поки хмара перейде, а тодi
вилазили. Треба ж не пустити до себе диких. Земля наша не на те, щоби по
нiй вiчно орди грасували.
Останнє речення вимовив пiднесеними словами. Володько виразно напнувся.
- Знаю,продовжує старий.- Вони там золотi гори обiцяють. Рай.
Лєктрику... Блазнi диявола! Вони дадуть рай. Вони, що душу Анцихристовi
дали i перекреслили себе тричi... Вони збудують рай. Блазнi, катаржани,
шарпатюги, злодiї рай дадуть... Поцарствують вiк i згинуть!..
- Вiк?
- Ну да. Вiк. Сто лiт царство їх буде. Сто лiт голод, мор, нужда буде.
- А чому ж вiк? То ж все загине...
- Не загине. Наш народ не то що червоною шматою, але й червоним залiзом
з його мiсця не випечеш. А от силу свою за той час назверх покаже.
Навчиться битися за себе. Цар був i не з нами, i не проти нас. А цi проти
всiх. Бо цi з чужим духом. З татарським...
Володько хотiв перечити. Все, що говорить старий, дивне й незрозумiле.
Але хiба ж вiн знає, як перечити. Старий говорить очевидну правду. Вiн не
вичитав її з книг, але вичув своєю душею. Як не вiрити йому. Треба вiрити.
Володько ще довго не мiг заснути. Йому не вiрилось, що це вiн лежить у
Юхима на сiнi. Не вiрилось, що вiн своїми вухами чув тi слова... Тi - там
у залi, i цi - тут у темнотi на сiнi. Хто з них має правду i за ким пiде
Володько? Володько - син Матвiя i Настi, син села i землi. Син неба свого
i своєї природи.
На другий день Володько покинув Юхима. Не хотiлось дивитися на
зруйнований, колись цвiтучий хутiр. Дивно, що аж на руїнах своїх хуторiв
шукає вiн своєї правди.
Перед вiдходом Юхим сказав:
- Дякую, що вiдвiдав. Думаю - бiльше не побачимось.
Я вже старий. Ходжу, але... Ет... Все одно, а вмирати не хочу. Хотiв би
бачити, що далi буде. Пiдеш додому - батька здоров. Славний вiн чоловiк.
Так i скажи.

XII
Надходять жнива. Обози пройшли. За ними лишилися широкi дороги,
потоптанi поля, покошенi зеленi вiвси.
Володько йде додому.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294