- питає далi Володько.
- То знаєш... Вiн служить у Таксарiв за побережника. Куди пiшлють, туди
й мусить iти.
- А хiба тут уже не треба побережника?
- Видно, що нi. Лебедську соснину зрубали, а тут цей шматок лiсу не
оплачується стерегти...
- А кому цей лiс належить? - питає знов Володько.
- Одному багатому жидовi,- вiдповiдає Юхим.
- А де вiн, той жид? - цiкавиться далi Володько.
- В Острозi. Вiн там живе.
Питання чергується за питанням, Юхим на все вiдповiдає, Володьковi все
то дуже цiкаве, здається, вiн iде глибше в життя, перед ним вiдкриваються
новi простори.
У лiсi щось засвистало, помiж вiтами дерев благальне хрусталiють зiрки,
щось трiснуло, нiби там хтось ступив ногою на суху галузку, вичувається,
як листя вдихає свiжiсть пiсля гарячого дня.
На хуторi Юхима безлiч нового. По-перше, самий хутiр - багатий та
просторий, велика, чиста хата з фiранками на вiкнах. Володька всi
привiтали, дiстав ще раз вечерю, а потiм вiн спав на широкiй лавi пiд
вiкном у свiтлицi, сам-один на цiлу свiтлицю. Звечора вiн не мiг довго
заснути, щось ввижалося за вiкном, було трохи моторошно, пригадав собi
всiлякi оповiдання про дiда Юхима, пригадав iншi речi, що їх колись чув у
млинi, уява розбурхалась, почав уявляти себе десь далеко у свiтi без
батька й без матерi, як це вже не раз уявляв собi, коли то вiн одного разу
все покине i пiде далеко.
Що буде там робити? Вiн не знає. Свiт бачити, людей пiзнавати, новi
краї вивчати.
Увесь другий день вiд раннього ранку до пiзнього вечора Володько
занятий. Дiд Юхим усе з ним i з ним. То вони снiдають i при тому
розмовляють про Володькову науку читання й писання, то вони йдуть на
пасiку i дiд показує йому бджiл, трутнiв, маток, вощину, мед. Оповiдає й
оповiдає, що i як роблять тi малi неспокiйнi тваринки. То вони йдуть до
хлiва, до стайнi, до клунi i там знаходять щось цiкавого, то знов заходять
до Юхимової комiрки, де вiн самий мешкає. На стiнi в нього висить якийсь
цар, на поличках лежать книжки. I цар, i книжки цiкава тема для розмов. Це
той цар, що визволив народ з панщини, i це тi книжки, в яких написано про
минуле, про святi речi, про бджiл, про всяку всячину.
Володько натомiсть оповiдає дiдовi про свої гри, забави, думи, як то
вони в Дерманi на Запорожжi бавляться, хто там i з ким товаришить, що вони
роблять, якi забавки з глини вилiплюють, як поле мiряють, якi грошi з
мушлiв мають i хто з них найбагатший.
Господи, як багато цiкавої всячини, i дiд вiд того не надивується, а
Володько весь у тому, вiн тепер нiкого, крiм дiда, не знає, геть-чисто
забув i про дому, i про Катерину, i все з дiдом, i помагає йому крутили
медогонку, i носить щiльники, i замiтає повiтку. I нiкого їм при тому
бiльше не треба, нi Катерини, нi Клима, нi наймита Свирида, анi тих
дiвчат, що десь там за садом валкують конюшину...
А вечором, диви, пiшли обидва на прохiдку. Тихий, соковитий вечiр, над
усiм перепнута зеленава баня з рожевим присвiтом, iз-за лiсу нiч поволi
висуває шматок мiсяця, зорi там то там блимають, никнуть, то знов
з'являються, здається, йдуть одна за одною безмежною безоднею, нiби одна
одну ловлять iз зав'язаними очима.
Пройшли дорожиною на двi колiї, що веде з Мизоча до Лебедiв i далi до
Гiльча, минули придорожнi кущi грабини, що творять здовж дороги нiби
живоплiт, i подалися навпростець на лiс малою, зовсiм вузенькою, для
однiєї людини, стежинкою здовж широкого поля, засадженого цукровими
буряками, i доходять до долини. Тут обидва зупиняються, присiдають на
старих пнях i розмовляють далi. Вони ще не все один одному сказали. Тепер
ось Юхим оповiдає про самий цей край, оцю землю, по якiй вони ходять, про
людей, що тут живуть. I це також дуже цiкавить Володька, хоча вiн i не все
гаразд з того розумiє. Вiн задер догори своє округле, з ямочкою на
пiдборiддi, обличчя i весь слухає. А дiд говорить, брови його весь час
рухаються, мiсяць сипле на нього свiй промiнь i вiдкидає набiк його тiнь.
А перед ними широка долина з порубом на протилежному схилi. Там ще
минулого року стояла густа, струнка, нiби восковi свiчi, соснина. Тепер
там лише густо розсипанi пнi, на них цiлий день падає палюче сонце, а тому
тут так мiцно пахне живицею...
- Колись тiєю долиною,- казав дiд,- текла рiчка, та висохла. Вирубали
лiс, висохла i рiчка, а було тут колись того лiсу. Ще я сам пам'ятаю, як
усе довкiлля було самий лiс i лiс, а наш хутiр був сливе весь у лiсi.
Тепер лише отам чубок того запусту на Мартиновому зiсталось, та ще оцей
ось кущик на землi твого батька...
Ах, як шкода того лiсу i тiєї рiчки! Але нема на те ради.
А все покриває пахучий, мов кадильний дим, туман. Там далi, де
зупинився лiс, що нагадує лаву грiзного вiйська, що вийшло з мечами до бою
i враз закам'янiло, там стоїть невидимий, бородатий жрець i кадить. Його
дим поволi, плавно, розгортаючи поли, волосся й палькатi, широкi долонi,
пливе по воздусi, намагаючись, але не маючи сили, пiдняти i понести у
безлiч цiлу землю.
Збиваючи росу, що обсiла широколисту натину бурякiв, плутаючись у
хащавиннi Петрового батога, кашки, деревiю та заячої гречки, що густо
покрила широку межу, дiд i внук вертаються до свого дому. Вони натхненнi,
їм радiсно. Назустрiч їм розгонно мчить здоровенний кудлай Боско, що цiлий
день сидить прив'язаний i тiльки на нiч вiдпускається. Вiн повний сили,
щастя i свободи, накидається на дiда, мало не валить того з нiг, скавулить
радiсно, метушиться. Володьковi його трохи страшно, але вiн анi не думає
робити хлопцевi якiсь збитки. Щось поблажливе почувається в настрої Боска
по вiдношеннi до Володька.
I так утрiйку, з мокрими до колiна штанями, вони приходять до двору,
пiсля до хати. Сонний настрiй, Катерина вже спить, iншi також. Порається
лише одна невiстка Ганна. На Володька у свiтлицi на лавицi чекає постiль i
сон.
Другий ранок - недiльний ранок. Про це знає все. Сонце недiльного ранку
сходить не так, як завжди, лiс стоїть бадьорiше, поле майорить, мов прапор
святочний, небо синє, таке синє, аж нiяково... Мов залiзнi гравюри, стоять
на тлi синяви велетенськi, непорушнi черешнi, цвiтуть дикi ружi у бгiжi, а
довгий, зi стрiшкою, частокiл простягнув свої рамена уздовж дорiжки на
схiд i захiд, зникаючи-кiнцями у зарослях бузнику та бозу.
Пасiка нагадує забутий музичний iнструмент. Хтось ударив по його
струнах i вони бринять, зливаючись iз далеким дзвоном, що птахами несеться
з пiвдня, з-за лiсу, де в синiй далечi горить на сонцi позолотою хрест i
бiлiє над зеленню прадавня дзвiниця.
Воздух насичений медовими випарами... По роздзявлених устах лев'ячих
пащек совгають своїми тяжкими задами джмелi з незграбними, набубнявiлими
лапами... Великий квадратовий шмат розцвiлої конюшини, що в нiй довго живе
нiчна роса, нагадує килим тонкої тканини, розстелений тут для якоїсь
урочистостi, а вiд нього похило, довгою стрiчкою до молодого дубняку,
тiкає нивка гречки, обсипана мiрiадами бадьорих бджiлок.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294