Ось вiн, наприклад, дуже негарно обдурив клопiтську
Катерину. Надер гороб'ячих яєць у клунi, нанизав їх на соломинку, пiднiс
Катеринi пiд нiс i каже:
-Дми!
Катерина вагається.
- Навiщо дути? - питає.
- Дми! Побачиш. Млинок буде. Все то буде крутитися... Катерина дме, а
Василь несподiвано збиває всi яйця долонями i обмазує Катеринi уста i
носа.
- О! О! Здурiв! - сердиться Катерина, обтирає уста хустиною, а Василь
лягає зi смiху.Ото менi жарт!
Дiвчата змовляються йти до рiчки купатися пiд мiсяцем. Вечором вода
теплiша, нiж удень. Їм дещо страшно i вони беруть зi собою Володька, лише
просять його не казати про це Василевi. Володько й собi вагається, йому
трохи соромно самому з дiвчатами, але годиться.
I ось вони так викрадаються, щоб "той кручений" не бачив. Викрались та
йдуть лугом стежкою, тихенько, одна за одною, а за ними Володько; i
знiчев'я з-за куща щось волохате з криком виривається i падає на стежку.
Дiвчата у вереск, зриваються бiгти, але тут же чують голос Василя:
- Та чого? Це ж тiльки я!
- Ах! - вiдсапнули дiвчата, а клопiтська Катерина вже напустилась на
Василя:
- Чи ти, бува, не здурiв зовсiм, чи на тебе лиш памороки найшли? I чи
ти при своїх? От менi втяв штуку! Соромся! Йди додому!
- А що як не пiду? - каже здалека Василь.
- Iди, iди, Василю, бо можеш побачити таке, що тобi брови посмалить, -
каже залузька Катерина, що все сприймає жартiвливо...
- А куди це ви йдете? - питає Василь.
- Не тобi знати,- вiдповiдає клопiтська Катерина.
- Може, часом купатись? А там, знаєте, русалки... Та водяник... Та в
кущах Гук сидить...
- Їй-богу, як ти менi не пiдеш,- сердиться клопiтська Катерина.- Як
нарву кропиви - геть випарю тобi спину.
- Васильку, голубчику! Ну, лишай нас. Ми хочемо купатися,- каже друга
Катерина.
Василь нiби їх лишає, iде геть, а дiвчата швидко-швидко бiжать у лози,
тягнуть за собою Володька, тут ще деякий час прислухаються, а пiсля
роздягаються. Володька проймає сором, вiн бачить двоє струнких, з
розпущеними, довгими косами, зовсiм без одягiв дiвчат, а тут ще одна з них
пiдбiгає до нього: "Володьку! Роздягайся! Швидше!" - i починає хутко-хутко
роздягати його. Вiн весь знiяковiлий, йому хочеться тiкати, але все так
швидко робиться, що тiкати нема куди. Вони вже ось над рiчкою, вже
стрибають у воду, вже плюскаються. А вода лише спочатку холодна, пiсля
вона стає дуже теплою, дiвчата плюскаються, пiдстрибують, хлюпають одна на
одну водою, стишено, щоб далеко не чути, викрикують вiд захоплення.
А Володько також тут, вiн уже не так соромиться, йому приємно вiдчувати
свiжу насолоду води, Катерина його швидко миє, обливає водою... Пiсля
дiвчата миють одна одну, над рiчкою стоїть туман.
I враз щось у воду падає. Дiвчата притихли, перечекали.
- Це знов той кручений! - каже клопiтська Катерина.- Ох, як зловлю
його.
- Нехай кидає,- каже друга Катерина.- Василю! - гукає вона.- А ходи!
Але Василь не йде i вона знає, що вiн не прийде, вiн бiльше соромиться
за них усiх.
А опiсля обидвi Катерини з Володьком, свiжi, чистi, охолодженi
вертаються додому. Дома оповiдають, як вони купалися i як Василь їх
налякав. Настя лише говорить:
- А навiщо ви того гниляка тягали з собою? - i показує на Володька.
- Е, нi, мамо! Не кажiть. Володько не гниляк. Володько козак. Вiн нас
оберiгав вiд русалок, вiд водяникiв...- i Катерина обнiмає Володька,
розчiсує гребiнчиком його густе, мокре, неслухняне волосся. Матвiй на все
то дивиться i лише посмiхається в ус.
Сплять дiвчата на горищi на сiнi i беруть, знов-таки для охорони,
Володька. Цiєї ночi Володько враз не захотiв з ними спати. Катерина дуже
здивована - нi, так не можна, Володьку, нам самим страшно. Так. Володько
йде, але цiєї ночi вiн довго не може заснути. Якийсь особливий запах
вичував вiн вiд тiєї Катерини, якась свiжiсть, святiсть, чарiвна
опоєнiсть, щось таке дивне, дуже дивне i незбагнуте промiнювало на нього,
а ранком вiн уже не мiг так просто й вiдважно дивитися в тi чарiвнi, яснi
i синi очi свiтло-русої своєї сестри...
Дiвчата побули иа хуторi тиждень i вiдiйшли. Волопьковi робиться сумно.
Вiн ось iзнов має на шиї того свого Хведотиська, тепер його ноги вже
окрiпли, i коли Хведот кудись тiкає, негайно дiстає за те вiд Володька.
Вiйна мiж ними жорстока. Б'ються чим попало, i внедовзi Хведот
переконується, що все-таки Володько сильнiший вiд нього, що його золотi де
свободи минулися. Ось вони сидять обидва за хатою на землi, на них падає
вечiрнє сонце, десь там далi в житi пiдпiдьомкають перепелицi, Володько
довго їх слухає, а пiсля починає i собi їх наслiдувати.
- Пiт-пi-льоп! Пiт-пi-льоп! - пiдпiдьомкає Володько.
I враз сердито, поважно й категорично вiдзивається Хведот:
- Не льоптай менi тутенька!
Володько дивиться на брата i враз голосно смiється. Той не розумiє, що
тут таке смiшне, i каже:
- Дулний!
Але бувають мiж ними i iншi вiдносини. Ось, наприклад, вечорiє, субота,
така тиша, що чути вечiрнi дзвони з Дерманя. Володько самий вертається
згори з-пiд лiсу i коли доходить до хати, бачить: на стежцi бiля тiєї
молодої грушечки-цукрiвки сидить Хведот, а проти нього собака Пундик.
Сидять, один одному дивляться у вiчi, похитують головами, а Хведот при
тому вичитує:
- На, на, цєнцiй баця - на! На, на, викий бака - на! - I це триває
довго, i нiкого вони, крiм себе, не бачать, i похитують вони головами
одним ритмом, i собака, здається, розумiє, що той його приятель говорить.
Володьковi не хотiлося їх рушити, але першим вiдчув його наближення
Пундик i все пропало. Хведот, нiби засоромився, пiдбiг до Володька i каже:
- А! А! А ти сцо? Де ти був? Лови мене! - сам тiкає, а Володько бiжить
за ним, i так уганяються обидва до хати.
- Дiти, дiти,- казала мати вечором, коли тi йшли спати.- Що то з вас
буде? - i в її голосi та її очах вичувалося стiльки до них любовi, стiльки
великої, неповторної, матiрньої любовi, що свiт, навiть коли б його одним
великим злом вважати, то задля однiєї крапельки тiєї любовi варто жити,
болiти i на глибокому схилi життя вiдiйти у вiчнiсть. Велична,
благословенна любов матерi! Кожний промiнь сонця, дихання кожного
листочка, кожний погляд закоханого дiвочого ока, щирий порух звiряти, смiх
i плач дитини i легiт небес - усе то з'єднано в одному теплому поглядi
матерi!
Будь благословенна!
I здавалось, усе гаразд. Вiдколи Настя завагiтнiла, на хутiр упав
спокiй. Та одного разу заходить до Матвiя Знахорець з панської частi. Це
високий, тонкий, з рудуватою, цапиною борiдкою дядько, що дуже розтяжне,
поволi, з сильною мiсцевою вимовою, говорить. Матвiй саме полуднає.
- Доброго здоровля вам! Смачного! - привiтався Знахорець, стягнув з
лоба кашкета, пiдтер кулаком рiдкi вуса i стоїть бiля порога, мовляв, не в
час попав.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294