.. Безлiч. А питаючи, сам i
вiдповiдає... Вiдповiдь звучить, мов оскарження,- мов присуд. Слухає її та
й каже: так. Ми жили погано. Жити треба iнакше. Я хочу iнакше жити. Прошу
менi не перешкоджати...
Поволi наближається Рiздво. За кiлька днiв перед святом Володько поїхав
до мiста дещо купити. Взяв на продаж два мiхи пшеницi. Матвiй завжди сам
продавав пашню але тепер йому "якась колька влiзла в ребра". Старий не чув
себе добре.
- Ти б, Володьку, зробив це сам...
- Добре.
Вечором Володько вертався з мiста. Їхав гренджолами. Була гарна санна
дорога. Конi бiгли бадьоро, стригли гострими вухами, пирхали й дихали
парою, що двома струменями розсипалася перед їх варгами[23]. Полоззя саней
легко ховзалось по вчовганiй дорозi. Часом траплялись затоки. Сани з
розгону летiли вбiк, вдарялись об твердий снiговий вал, але конi
пiдхоплювали їх i вiдносили.
Навкруги безлюддя. Сонце зовсiм ховалося, i останнi його променi
освiчували верхи дубiв дiброви. Часом повiвав вiтер, хитав поволi дерева,
нiби пробував свою силу. Кiлька непорушних, мов велетенськi пурпуровi
крижини, хмарин вперто стояло на заходi й сонце ледве виривалось з них.
Мороз поволi мiцнiшає, щипає за нiс, вуха, щоки. На санях порожньо.
В'язка соломи, опалка, мiшки, а на них Володько. Збоку кошик з покупками.
Бiля Чугалiв дорога йде вниз. На Трьох Кiпцях пiднiмається догори. Конi
йдуть хода. Спереду йде якась жiнка. Одягнута в чорне пальто з котиковим
комiром. Тонка, висока... Хода рiвна й швидка. У руках несе пакунок.
Володько її пiзнав. Наталка. Нагнав її, придержав конi й привiтався.
- Звiдки йдете, Наталко?
- З мiста,вiдповiла коротко.
- Хотiв би вас пiдвезти. Дозволите? - придержав конi.- Отут.- Розправив
мiшки бiля себе.
- О-о! Дякую. Це буде добре.- Сiла, посмiхнулася. Володько закрив їй
дергою ноги.
Вйо! Конi рушили. Виїхали на рiвне. Володько шарпнув вiжками. Конi
весело, рiвно побiгли. З-пiд копит вiдпадає на боки збитий снiг.
- Маєте гарнi конi,- сказала Наталка. Дивилася, як їх хвилястi гриви
маяли на бiгу.
Уривна розмова. Конi, вечорницi, дiвчата, хлопцi. Хотiлося сказати
багато, але не виходило. Час бiг швидко. Темнiло. Назустрiч бiжить село, й
перед ним Наталка встане. Володько притримує конi, але вони бiжать.
Невпинно бiжать конi, час, село. Дороги розходяться. Володько натягнув
вiжки, i конi зупинилися.
- О, як вам дякую,- сказала вона. Володько вийняв з рукавицi теплу,
тверду руку й простягнув їй.
- Будьте здоровi. Можливо, побачимось? - проговорив. Вона трохи
незграбно подала йому свою. Притримав її довше, нiж належало, аж вона
поворушила пальцями. Пустив руку, посмiхнувся, цвьогнув по конях батогом i
швидко вiд'їхав. За хвилину сховався за пригорбком.
Який у Володька добрий настрiй. Добре продав пшеницю. Добре їхалось. Чи
змерз. Яке там змерз. Зовсiм не змерз. Говорить з батьком, з матiр'ю. Ось
Василинцi подарунок. Як добре, що якраз сьогоднi згадав про ту стрiчку.
Невеличка, дешева стрiчка, а скiльки вона робить радостi... I Володьковi,
а ще бiльше Василинцi. Вона розгортає свою стрiчку кiлька разiв.
- Правда, мамо, гарна?
- Ну, певно. Хороша стрiчка. Певно, дорога... Володько тiльки
посмiхається. Ну що ж... Iнодi, буває, людина якраз щось добре зробить...
Без цього не можна.
Володько лiг спати. Нi. Не спиться. Вона має чудовi очi. Дивляться
просто на нього. Обернеться на другий бiк. I тут вони дивляться. Усмiшка
її також гарна. Хто б подумав, що одна усмiшка може так грiти, так тiшити,
так пiдносити...

У цих роках скрiзь настала змiна. Навiть Рiздво вже не те. Колись було
Рiздво свято. По всьому свiтi, здавалось, є свято. Тепер нi. Тепер тiльки
люди святкують, а уряди так само, як завжди, урядують. У родинi Матвiя
також є змiна. Так само варить Настя кутю, взвар, вареники. Так само пече.
На Свят-Вечiр родина так само сходиться до хати. Всi моляться... Але
Володько вже не так тiшиться. Хведот не такий цiкавий. Вони вже виросли.
Василинка, хоч мала, але надто поважна. Вона помагає матерi, мов доросла.
I ще одна змiна настала у Матвiєвiй родинi. За стiл до кутi всi
сiдають, як i колись. Урочисто, поволi, побожно. Тiльки тепер мiж Матвiєм
та Володьком одно мiсце порожнє. Нiхто там не сидить, хоча перед ним на
столi стоїть тарiлка з кутею. Перед образами тепер не горить лампадка.
Зате на тарiлцi, перед порожнiм мiсцем горить воскова свiчка, її ставить i
засвiчує сам Матвiй. Перед тим, нiж почати вечерю, всi встають i одну
хвилину мовчки дивляться на свiчку, її полум'я освiчує кожне обличчя,
покрите смутком. Всi знають, за кого горить та свiчка. Його iм'я не
висловлюють, але в серцi кожного горить те iм'я так само, як полум'я
свiчки, i свiтить. Одним вiн був сином, iншим братом. Вiн пiшов i не
вернувся, але вiн не вмер. Вiн там десь витає в просторах рiдної землi.
Всi вiрять, що вiн колись вернеться на тому саме великому, каштановому
конi, на якому перед роками востаннє виїхав з батькiвського подвiр'я.
По хвилинi мовчанки Матвiй голосно, поволi, виразно говорить: "Отче
наш, iже єси на небеси, да святиться iм'я Твоє, да прийде царство Твоє, да
буде воля Твоя, яко на небеси, так i на землi..." По закiнченню молитви
всi хрестяться, сiдають i поволi починають їсти. Тиша. Свiчка горить.
Обличчя у всiх поважнi. Настя деякий час не їсть. Вона витирає чистим
фартухом очi, але не може витерти. В них виступають все новi сльозини й
поволi стiкають по зморщених щоках. Василинка обережно, щоб не порушити
урочистостi, горнеться до неї i пошепки каже:
- То було за Україну... Не плачте, мамо...
Всi чують той шепiт. Володько дивиться на сестру. Йому хотiлося б
обняти її, поцiлувати, але не вiдважується. Все-таки вони мужицькi дiти, й
пестощi їм не личать.
А надворi така сама, як завжди, ясна рiздвяна нiч. Так само свiтить
мiсяць, така сама навкруги тиша, так само виблискують вiд мiсяця ласицi у
вiкнi.
Скоро всi лягають спати. Завтра всi йдуть на всеночну. Зiстанеться дома
один Володько. Вiн би також пiшов, але хтось мусить дома бути...
На другий день до Матвiя приходить Катерина з Миколою. На столi
з'являється пляшка, їдять, п'ють. Настрiй пiдноситься. Микола рветься
полiтикувати. Вiн все ще переконаний, що буде вiйна, що нiмець так не
погодиться, що большевики попруть на Варшаву... В Україну вiн ще не
вiрить, бо в неї вiрить Володько.
Матвiй з ним не погоджується, бо взагалi не любить свого зятя. "Не з
нашої костi, м'який i хлюстуватий..." Не хотiв, щоб Катерина за нього
виходила, але не було ради. Також не встрявав з ним у суперечку. "Хай
собi... Тепер всi те й роблять, що полiтикують... Але по-дурному... Коли
треба було - мовчали..." Володько перечив батьковi:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294