Напившись, вiн ставить баньку на її мiсце.
- Ну,зауважив вiн, оглядаючи поглядом довкiлля.-Змахнемо ще пару
покосiв, i досить.
У природi вiдчувається наближення суботнього вечора, здається, про це
знає все. Сонце хилиться маєстатнiше, барва неба спокiйнiша, з ледве
помiтним вiдтiнком огненностi в тому мiсцi, де воно має намiр зайти за
почорнiлу стiну лiсу. Тiнь вiд лiсу вiдступила й поширилась, цiле
Стратонове поле, разом з в'язальниками на ньому, затягнулось м'якою
прохолодою, в'язальники помiтно квапляться, дов'язують покоси, на схилах
Мозолянки, куди ще сягає сонце, вовтузяться люди в бiлих одягах, облитi
сонцем. Вище шляхом в тому мiсцi, де вiн випинається з-за пригiрка,
помiтно тягнуться великi фури, наладованi снопами, а мiж ними в рiзних
мiсцях ступають повiльно гурти худоби, збиваючи куряву, що її пронизує
соняшний промiнь i розбарвлює її матовим срiблом. I все робиться тихо,
лише десь отуди, з угорської сторони, чути розтяжнi, безконечнi обжинковi
спiви.
Нарештi й Матвiй з Володьком докошують свiй покiс, майже половина ниви
докошена, густа тiнь лiсу затягнула ген цiле поле аж до Жолобеччини.
Володько чує велику втому, але свiжiсть вечора так чудово злагiднює
втомленiсть твердих м'язiв, що не хочеться кiнчати недокiнченого дiла.
Матвiй також з жалем поглядає на нескiнчене поле i шкодує, що день був
такий короткий.
Але святий, великий, трудовий день скiнчився, вiд сходу сонця до заходу
сонця, весь залитий наснагою сили тiла, природи, неба i землi огненного
духа, що ним живе всесвiт. Kocaрi лишають поле i йдуть... Поволi, без
поспiху... Тiло неохоче рухається, кожний м'яз, кожна кiсточка вимагають
вiдпочинку. Йдуть не дорожиною серед поля, а межею вiд Хомового по
застарiлiй ховзькiй травi з посохлим бадиллям деревiю, громобою з його
брязкучим насiнням, заплутаної кашки i повитої на стебла повiйки. Зо всiх
бокiв гомiнким хором невтомно i настирливо вибивають свої одноманiтнi
трелi цвiркуни.
Нарештi вийшли на шлях... Ще кiлька сотень крокiв, i хутiр... Ось вiн
злiва у сутiнку вечора - такий знаний, рiдний, свiй. Густий малинник перед
хатою, широкий, молодий горiх, кiлька рядкiв малих ще слив i високий,
густий живоплiт вiд дороги. З димаря хати, майже сторч догори зводиться
дим.
Широка, немощена дорога вкрита грубою верствою м'якої куряви, весь час
тягнуться скрипливi вози, повiльно котяться тяжкi колеса, з-пiд кiнських
копит збивається хмарками курява.
- Добрий вечiр! - озивається кожний, що порiвняється з косарями.- Як
косилося?
- Слава Богу!
- Чи видержить погода?
- Дасть Бог - видержить.
З села чути бамкання дзвону. Його звуки повiльно вириваються з садiв i
розливаються ген навкруги. Десь там на полях, далеко зливаються вони зi
звуками обжинкових пiсень.
Дома чекає на косарiв вечеря. Хведот привiв вiд води конi, Василина
порається з коровами, Настя попiдтикала спiдницю, позакачувала рукави й
бiгає бiля печi. По хвилi на столi парує гаряча, бараболяна, затерта
затiркою юшка...
По вечерi Володько одразу береться за бритву. Пiсля вже смерком бере
вiдро, рушника, мило та йде через город стежкою до копанки. Приємно йти
вузькою стежкою мiж маком, що вже доспiває, коноплями, буряками та
капустою. На все впала роса. Бiля обсадженої вербами копанки пiднiмається
ледь помiтний теплий туман i чути скрекотiння жаб.
Вода в копанцi тепла, дощова Я чиста. Володько швидко роздягається
донага, набирає вiдро води й обливає себе цiлого. Пiсля натирається мiцно
милом... розтирає набряклi м'язи рук, спини, живота. Йому робиться дуже
приємно... Чується сильним, пружним, молодим... Пiсля виливає на себе ще
кiлька вiдер води й швидко витирається. До тiла з ледве чуйним бренькотом
торкаються комарi. Вiн швидко надягає сорочку, штани й почуває себе
обновленим. Втома десь зникає. Цiле тiло поволi вiдпружується... Навкруги
так приємно, так гарно... Не хочеться ще кидати такий вечiр та йти спати.
Через те Володько сiдає на м'якiй травi й дивиться.
Цiле небо всiяне зорями. Десь далеко за селом, туди, де панський двiр,
чути ще обжинковий спiв. Це йдуть запiзненi женцi запiзнених чиїхсь жнив.
Одна дiвчина несе на головi вiнок, а решта йдуть коло неї й спiвають.
Знайомi, гарнi, повнi якоїсь туги й одночасно радощiв спiви.
Володько вслухається в тi звуки... Думка вiдлiтає далеко... Земля
дiлиться. Небо нахиляється нижче. Душа поволi вiдкривається, мов дверi
великого храму, i в нiй починає дiятись щось особливе. Виходять дивовижнi
образи, встають надзвичайнi, неземнi люди, починає грати чудова музика.
Боже мiй! Таж це страшний суд!
А з-за жолобецького дубового лiсу поволi випливає велетенський,
запiзнений мiсяць. Разом з ним зростає музика, зростають образи. Свiт
ширшає, обрiї вiдступають... Володько має, що йому треба ще пiти в село,
що там праця, що завтра велике свято, але вiн не може вiдiрватися вiд
цього мiсця. Вiн щось чує... Йому видається, що це востаннє вiв бачить тi
дерева, небо, будинки... Йому хочеться на все надивитися, затямити, мати в
собi... Йому хочеться торкатися пучками пальцiв землi, що на нiй стоїть.
Хочеться цiлувати її, обняти й вести кудись в iнше мiсце...
Ах, це слабiсть... Не варто потурати нервам... Вiн стрясає головою та
йде швидко до хати. Нiхто ще не спить. Все клопочеться, прибирається,
чиститься на завтра... Мати качає рублем бiлизну. Її тонкi, засуканi по
лiкоть руки справно працюють рублем... Накочена на качалку сорочка
вирiвнюється, м'якшає, гладшає.
Володько дуже добре знає кожну її думку. Любить її таку, як є... Таж
вона знає всього двi лiтери... Одна, як круглий калачик - О... Друга, як
жук, лапата - Ж. Знала колись i А - як кроковка, але вже багато рокiв
згасли її очi й не добачають... Вiзьме книжку, дивиться на неї здалека
перед собою й каже:
- Колись ще знала три буквi... Не можу вже їх пiзнати...
Увiйшов до хати Хведот.
- Володьку. Тебе кличуть,- сказав вiн. Не сказав, хто кличе, тiльки
дискретно посмiхався. Видно, хтось такий небувалий... Володько швидко
встав, наложив на голову солом'яного бриля й вийшов...
Надворi нiкого... Вийшов до брами... Рипнула фiртка, i на дорозi
побачив чорну постать...
- Володьку,чує тихий голос. Пiзнав його одразу... Наталка. Як вона
прийшла? Пiдiйшов до неї. Вона знiяковiла, I схвильована...
- Я так боялася... Так боялася. Думаю, як його викликати... Ходила
довго попiд бгiжем... Аж то побачила Хведота... Чому ти не прийшов у село?
- Я ж сказав, що не прийду,- вiдповiв Володько.- Моє все зроблене...
Треба було батьковi помогти. У нас цього року запiзнилась косiнка. А що
там?
- Ходiм... - сказала вона,- Я тут боюсь.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294