- Нема чого червонiти. I не такi зубри закохуються. Чула, що ваш тато
збирається вас одружити. Якась там багата жолоб'янка, три десятини землi,
пiвтисяча долярiв. Ну що ж... Женiться. Почекайте з пару рокiв, вiдпустiть
вуса й вйо! Чого там... Нашi он по всiх хуторах за дiвчатами гасають.
- Не можу закохатись,- рiшився щось сказати Володько, розумiючи жарт.
- Ой-йой-йой! Дивiться менi. Весь, мов з кришталю, аж нiздрi тремтять,
i той бреше. От дiйсно кам'яне серце - Апроксiн Кападокiйський. Ага! -
перервала раптом мову Галя.- Папа прiєхал.
У кухнi заметушились. Приїхав з Башковець о. Клавдiй. Високий, рiвний,
з широкою лисиною, завжди поважний, вiн вступив до їдальнi. Був засапаний,
втомлений. Вiн хворiє на сухоти, здебiльша лежить у лiжку й ледве
вiдправляє свою службу.
Володько шанував цього священика вiддавна. Встав i потиснув його руку.
- Тато дома? - спитав вiн Володька.
- Дома, отче Клавдiю,- вiдповiв вiн.
- Вже зiбрали з поля? - запитав вiн ще раз.
- Вже. Зiсталась тiльки насiнна конюшина й картопля,- ввiчливо й дiлово
вiдповiв Володько.
- Ага... Ну, й добре! До свiдання! - байдуже, сапаючи проговорив о.
Клавдiй i пiшов до своєї кiмнати. Займав велику, соняшну кiмнату, що
колись була для гостей. Там жив, там проводив увесь час, там обiдав й
вечеряв. Там спав, зрiдка виходив на сонце пройтися. Вiв тихе,
вiдокремлене життя, що догоряло, мов свiчка, але обов'язки свої виконував
точно, пильно й сумлiнно. Нiхто в селi не може на нього поскаржитись. Всi
люблять його й шанують, хоч з людьми вiн не дуже любить стикатись.
Нарештi стiл накритий. За вiкном чути: скликають на обiд. Входять Оля,
пан Глiб, Саша. Приходить i Роман зо своєю краваткою, одягнений у свою
улюблену коротеньку курточку. Матушка вибачається i вiдходить до кiмнати
о. Клавдiя, щоб робити йому товариство. За господиню сьогоднi панна Галя,
через те увiйшла вона за нiмою, що несла велетенську мису борщу.
Всi розсiлися коло столу, забрязкали ложки, ножi, видельця. Володько
сидiв мiж Олегом i Олею. Оля пробує жартувати, але не влучно, її добре,
наївне обличчя одно тiльки реагує на власнi жарти. Володько не звиклий до
товариства, намагається бути поважний, одначе робленiсть його виразу й
рухiв всiм кидається у вiчi. Вiн i сам це розумiє, хвилюється й через те
почуває себе недобре.
Розмова ведеться московсько-українською мовою. По-московському вперто,
демонстративно говорять Саша, Роман i частинно Галя. По-українському пан
Глiб, мiшано Олег i Оля. Володько, як гiсть, говорить так, як вимагає
ситуацiя. Мiж Сашою й Глiбом на цьому тлi напруження. Зустрiчаються i
говорять тiльки з чемностi. Завзятий, хоч не завжди вигiдний помiчник Сашi
є Роман. Вiн завжди хриплим голосом спiває "Боже Царя", кпить з Глiба,
його мови. Глiб iгнорує його й намагається бути вiд нього подалi. Саша й
Роман, певно, хоронять чистоту своєї культури й виховання. Босяцькi та
вояцькi пiснi, пляшка й коркотяг - це їх оздоба.
А пан Глiб навiть у їдальнi помiстив портрет Шевченка. Навмисне. Сам
щодня читає, вправляє, бере соняшнi ванни й щодня ходить вчити дiтей.
I портрет на стiнi в їдальнi, i людина, яка щодня бере соняшнi ванни,
що робить "той iдiот", як його в душi називає Саша, впливають на нього,
мов погана сльота. Але нема ради. Саша тут гiсть, емiгрант, приїхав зi
своєю сестрою, що вийшла за одного зо старших братiв Левинських. Сестра з
чоловiком погостили й вiд'їхали до Данцiгу, а Саша лишився. Село, нудьга,
безробiття. Поволi, поволi й хоч-не-хоч вiзьмешся за чарчину.
По обiдi цiле, за виїмком Глiба, товариство вибирається на прогулянку в
лiс. По дорозi зустрiли Лiнкерта. Високий, у гнiдому френчi, у кепцi,
блiдий юнак. У сусiдньому селi живе двi його бабунi. Обидвi мають поряднi
маєтки. Одна - жiнка недавно померлого генерала Маклакова, друга її
сестра, фрейлiна двора його iмператорської величностi, Веронiка. Лiнкерт
єдиний їх спадкоємець.
Не дивлячись на це, вiн встиг побувати в бригадi Котовського, пiсля
дезертував, сидiв у польськiй в'язницi, у таборi iнтернованих, поки не
витягнули його звiдти бабцi.
Роман побачив Лiнкерта й побiг йому назустрiч. Хотiв сказати, що має у
будi двi пляшки... В товариствi Лiнкерт дещо Рому легковажить. Пiдпускає
йому шпильочки, кпини. Роман приймає це за жарт, легко вiдгризається й
терпить. Таке високе товариство! Дворянин, кадет. Це для Романа має велике
значення. До всього, коли вони самi, завжди добре розумiються, попивають i
спiвають соромiцькi пiснi.
З рештою товариства Лiнкерт поводить себе досить офiцiйно.
- Ви, пане Лiнкерт, мов президент Сполучених Штатiв,- заговорила
звичайним своїм жаргоном Галя.
- Урочисто вдячний за шану,- вiдповiв з легким кивком голови Лiнкерт.
- Нi. Пан Лiнкерт справжнiй Льот Кнобль з романiв Сталь,- засмiялась
цiлим обличчям Оля.
- Вiддаю шану вашiй вишуканiй фантазiї, хоч би такого Кнобля й не було
у Сталь,- вiдповiв Лiнкерт.
- Сьогоднi чудова погода,- чiтко, протяжно з натяком, щоб перемiнити
тему розмови, проговорив Саша.
- Дякую за спасiння потопаючого. Вашi родички мають досить гострий
язик,- зрозумiв Лiнкерт намiри Сашi, але хотiв показати, що вiн i сам
впорається з тими родичками.
- Кинь, брат, брудне дiло... - вставив своє Роман.
- Так, Ромушка. Iнодi й бруд золото. А ви ж, Олег, як? Чого вiдстали,
мов хвостик?
- Ха-ха-ха! - засмiявся Роман.
- Панове! Хто це показав Ромi два пальцi? - презирливо сказав Олег. -
Пане Лiнкерт? А чи показував вiн вам свою курточку?
Засмiялась панна Оля.
- Ну, розумiється... I курточку, i цигарки, i м'язи, i перейнятi вiд
Сашi дотепи про двох гусарiв. Все знаю, через те й про хвостика згадав,-
проговорив з посмiхом Лiнкерт.
- Ах, лишiть це, панове! Така чудова осiнь! Лiс, небо! - захоплено
вигукнула Оля.
"Гей, хто в лiсi озовися!
Хто за лiсом обiзвися!"
- затягнула вона своїм милим, слабеньким голосом. Олег, цей вiчний
ентузiаст, одразу пiдхопив, викрикнув неозначеним тоном, на що закричав
Роман:
- Панове! Панове! Затикайте вуха! Олег спiває! Олег перервав свiй спiв
на пiвсловi й почав, наслiдуючи студента з "Днi нашей жiзнi", жалiбно
скаржитись:
- Але ж я хочу спiвати! Яке кому дiло до мого голосу? Я хочу спiвати!
Перейшли город i вийшли до валу. Тут починаються зруби, ще не оранi
просяниська, засохлi коло пнiв будяки. Вискочив звiдкись перестрашений
зайчик. Вiн розiгнався було просто на товариство, але всi пiдняли крик,
зайчик зупинився, хвилинку постояв, повернувся i стрiмголов помчав пiд
угорську долину. Олег зiрвався й собi побiг за ним, хоч розумiв, що нiчого
з його бiгу не вийде. Але вiн бiг довго й вперто, а вернувся засапаний, з
краплинками поту на чолi. Оля одразу йому зауважила:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294
збирається вас одружити. Якась там багата жолоб'янка, три десятини землi,
пiвтисяча долярiв. Ну що ж... Женiться. Почекайте з пару рокiв, вiдпустiть
вуса й вйо! Чого там... Нашi он по всiх хуторах за дiвчатами гасають.
- Не можу закохатись,- рiшився щось сказати Володько, розумiючи жарт.
- Ой-йой-йой! Дивiться менi. Весь, мов з кришталю, аж нiздрi тремтять,
i той бреше. От дiйсно кам'яне серце - Апроксiн Кападокiйський. Ага! -
перервала раптом мову Галя.- Папа прiєхал.
У кухнi заметушились. Приїхав з Башковець о. Клавдiй. Високий, рiвний,
з широкою лисиною, завжди поважний, вiн вступив до їдальнi. Був засапаний,
втомлений. Вiн хворiє на сухоти, здебiльша лежить у лiжку й ледве
вiдправляє свою службу.
Володько шанував цього священика вiддавна. Встав i потиснув його руку.
- Тато дома? - спитав вiн Володька.
- Дома, отче Клавдiю,- вiдповiв вiн.
- Вже зiбрали з поля? - запитав вiн ще раз.
- Вже. Зiсталась тiльки насiнна конюшина й картопля,- ввiчливо й дiлово
вiдповiв Володько.
- Ага... Ну, й добре! До свiдання! - байдуже, сапаючи проговорив о.
Клавдiй i пiшов до своєї кiмнати. Займав велику, соняшну кiмнату, що
колись була для гостей. Там жив, там проводив увесь час, там обiдав й
вечеряв. Там спав, зрiдка виходив на сонце пройтися. Вiв тихе,
вiдокремлене життя, що догоряло, мов свiчка, але обов'язки свої виконував
точно, пильно й сумлiнно. Нiхто в селi не може на нього поскаржитись. Всi
люблять його й шанують, хоч з людьми вiн не дуже любить стикатись.
Нарештi стiл накритий. За вiкном чути: скликають на обiд. Входять Оля,
пан Глiб, Саша. Приходить i Роман зо своєю краваткою, одягнений у свою
улюблену коротеньку курточку. Матушка вибачається i вiдходить до кiмнати
о. Клавдiя, щоб робити йому товариство. За господиню сьогоднi панна Галя,
через те увiйшла вона за нiмою, що несла велетенську мису борщу.
Всi розсiлися коло столу, забрязкали ложки, ножi, видельця. Володько
сидiв мiж Олегом i Олею. Оля пробує жартувати, але не влучно, її добре,
наївне обличчя одно тiльки реагує на власнi жарти. Володько не звиклий до
товариства, намагається бути поважний, одначе робленiсть його виразу й
рухiв всiм кидається у вiчi. Вiн i сам це розумiє, хвилюється й через те
почуває себе недобре.
Розмова ведеться московсько-українською мовою. По-московському вперто,
демонстративно говорять Саша, Роман i частинно Галя. По-українському пан
Глiб, мiшано Олег i Оля. Володько, як гiсть, говорить так, як вимагає
ситуацiя. Мiж Сашою й Глiбом на цьому тлi напруження. Зустрiчаються i
говорять тiльки з чемностi. Завзятий, хоч не завжди вигiдний помiчник Сашi
є Роман. Вiн завжди хриплим голосом спiває "Боже Царя", кпить з Глiба,
його мови. Глiб iгнорує його й намагається бути вiд нього подалi. Саша й
Роман, певно, хоронять чистоту своєї культури й виховання. Босяцькi та
вояцькi пiснi, пляшка й коркотяг - це їх оздоба.
А пан Глiб навiть у їдальнi помiстив портрет Шевченка. Навмисне. Сам
щодня читає, вправляє, бере соняшнi ванни й щодня ходить вчити дiтей.
I портрет на стiнi в їдальнi, i людина, яка щодня бере соняшнi ванни,
що робить "той iдiот", як його в душi називає Саша, впливають на нього,
мов погана сльота. Але нема ради. Саша тут гiсть, емiгрант, приїхав зi
своєю сестрою, що вийшла за одного зо старших братiв Левинських. Сестра з
чоловiком погостили й вiд'їхали до Данцiгу, а Саша лишився. Село, нудьга,
безробiття. Поволi, поволi й хоч-не-хоч вiзьмешся за чарчину.
По обiдi цiле, за виїмком Глiба, товариство вибирається на прогулянку в
лiс. По дорозi зустрiли Лiнкерта. Високий, у гнiдому френчi, у кепцi,
блiдий юнак. У сусiдньому селi живе двi його бабунi. Обидвi мають поряднi
маєтки. Одна - жiнка недавно померлого генерала Маклакова, друга її
сестра, фрейлiна двора його iмператорської величностi, Веронiка. Лiнкерт
єдиний їх спадкоємець.
Не дивлячись на це, вiн встиг побувати в бригадi Котовського, пiсля
дезертував, сидiв у польськiй в'язницi, у таборi iнтернованих, поки не
витягнули його звiдти бабцi.
Роман побачив Лiнкерта й побiг йому назустрiч. Хотiв сказати, що має у
будi двi пляшки... В товариствi Лiнкерт дещо Рому легковажить. Пiдпускає
йому шпильочки, кпини. Роман приймає це за жарт, легко вiдгризається й
терпить. Таке високе товариство! Дворянин, кадет. Це для Романа має велике
значення. До всього, коли вони самi, завжди добре розумiються, попивають i
спiвають соромiцькi пiснi.
З рештою товариства Лiнкерт поводить себе досить офiцiйно.
- Ви, пане Лiнкерт, мов президент Сполучених Штатiв,- заговорила
звичайним своїм жаргоном Галя.
- Урочисто вдячний за шану,- вiдповiв з легким кивком голови Лiнкерт.
- Нi. Пан Лiнкерт справжнiй Льот Кнобль з романiв Сталь,- засмiялась
цiлим обличчям Оля.
- Вiддаю шану вашiй вишуканiй фантазiї, хоч би такого Кнобля й не було
у Сталь,- вiдповiв Лiнкерт.
- Сьогоднi чудова погода,- чiтко, протяжно з натяком, щоб перемiнити
тему розмови, проговорив Саша.
- Дякую за спасiння потопаючого. Вашi родички мають досить гострий
язик,- зрозумiв Лiнкерт намiри Сашi, але хотiв показати, що вiн i сам
впорається з тими родичками.
- Кинь, брат, брудне дiло... - вставив своє Роман.
- Так, Ромушка. Iнодi й бруд золото. А ви ж, Олег, як? Чого вiдстали,
мов хвостик?
- Ха-ха-ха! - засмiявся Роман.
- Панове! Хто це показав Ромi два пальцi? - презирливо сказав Олег. -
Пане Лiнкерт? А чи показував вiн вам свою курточку?
Засмiялась панна Оля.
- Ну, розумiється... I курточку, i цигарки, i м'язи, i перейнятi вiд
Сашi дотепи про двох гусарiв. Все знаю, через те й про хвостика згадав,-
проговорив з посмiхом Лiнкерт.
- Ах, лишiть це, панове! Така чудова осiнь! Лiс, небо! - захоплено
вигукнула Оля.
"Гей, хто в лiсi озовися!
Хто за лiсом обiзвися!"
- затягнула вона своїм милим, слабеньким голосом. Олег, цей вiчний
ентузiаст, одразу пiдхопив, викрикнув неозначеним тоном, на що закричав
Роман:
- Панове! Панове! Затикайте вуха! Олег спiває! Олег перервав свiй спiв
на пiвсловi й почав, наслiдуючи студента з "Днi нашей жiзнi", жалiбно
скаржитись:
- Але ж я хочу спiвати! Яке кому дiло до мого голосу? Я хочу спiвати!
Перейшли город i вийшли до валу. Тут починаються зруби, ще не оранi
просяниська, засохлi коло пнiв будяки. Вискочив звiдкись перестрашений
зайчик. Вiн розiгнався було просто на товариство, але всi пiдняли крик,
зайчик зупинився, хвилинку постояв, повернувся i стрiмголов помчав пiд
угорську долину. Олег зiрвався й собi побiг за ним, хоч розумiв, що нiчого
з його бiгу не вийде. Але вiн бiг довго й вперто, а вернувся засапаний, з
краплинками поту на чолi. Оля одразу йому зауважила:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294