Це селяни. Вершник вiдразу
зупиняється, круто повертає коня i тiкає назад вiвсом на дорогу.
"Пак! Пак! Пак!.." - впало ще кiлька стрiлiв. Вершник зо всiєї сили
острожить коня, але вiдразу щось з ним сталося. Вiн випускає з рук повiд,
деякий час ще незграбно пiдгицує на сiдлi i далi падає на землю.
В той час з-за гори, звiдкiль вибiгли вояки, вигулькнуло ще кiлькох
вершникiв. Пригнувшись до кiнських ший, вони навзаводи пруть вперед.
Пiхотинцi, що бiжать спереду, починають нервуватися i нараз розсипаються
по полю.
Знов чути кiлька стрiлiв. Деякi попадали просто на дорозi. Але вершники
пруть вперед. Крик, свист, заблищали шаблi.
- Ааай! Матка Боска! - виразно вчув Володько i побачив, що пiхотинцi
позривались на ноги та попiднiмали вверх руки... Але шаблi вершникiв
замигали над головами пiхотинцiв. їх все меншає. За хвилину вершники
кидають усе i з мiсця пруть далi. Ще хвилина, i вони сховалися за могилою.
Володько швидко злазить з черешнi i, розгортаючи галузки кущiв, бiжить
до коней.
- Большевики! - гукає вiн. Але там уже всi знають про це.
Iз села прибiгло кiлькох розчервонiлих i засапаних дядькiв:
- Вертаймось додому! Большевики!
- Додому! - подається далi ланцюгом чутка. Прибiгли також тi, що
стрiляли, з рушницями "на пасi". Вони вдоволенi своїми успiхами. Все-таки
не даремно "патронiв" висмалили.
- Це я його так,- хвалиться Iван Сурко.
- Нєє.. Бреш, брате! Он i Мифод свiдок. Я! їй-бо, я!..
- Та не бреши!..
- Хрест на церквi, комин на хатi, що я...
- Ха-ха-ха! Ти, так ти! Чорт з тобою. Хай там,- i тикнув пальцем у
небо,- на тебе його й запишуть.
- А в селi,захоплено оповiдає вiдомий ентузiаст "змiни влад" Терешко,-
пооовно! Повно! - з притиском зазначує.- В'їхали й одразу: "Гдє староста?"
I рiзнув матюком. Кавалерiя з "красним хлагом" пролетiла... Кажуть, сам
Будьонний...
- Ну... То "наврат"... - сумнiваються скептики.- Який-небудь з менших.
- Але кавалерiя! Ех! Кожний, як вогонь. Сорочки розхристанi, шапки
набакир. "Тi" ще в селi з маслом та сметаною розправлялися, а цi, грiм їх
убий, як з неба! Ох же й наклали їх. Нi одного "в плєн"... Всiх - на
мiсцi...
- Здорово! Звiсно пани. Сметаною захопилися.
- А баби пiсля, знаєте, оджогами їх, коцюбами! А це тобi, Яську,
сметана! На, на! Їж!..
- Ай, да баби! - гукають будьонцi.- Так їх, панов, сукiних синов!..
Всi вдоволенi такими вiстками. Бiльш нетерплячi хапаються вести конi
додому.
Обережнiшi втихомирюють:
- Почекай. Не прися на рожен... Чорт нiколи не спить. Нарвешся на
такого, заметуть тобi коники, як стiй...
- Нi чорта. "Цi" не чiпають,..
- Не чiпають. Почекай побачиш. Уже "їх" досить було. Хто не прийде, не
скаже- на, тiльки - дай... Нi?
- Звiсно.
Дядьки вичiкують. Аж надвечiр розвiдка приносить остаточну вiсть, що
все тихо. Виїхали враз. Довжезна валка коней тягнеться до села. На дорозi
лежать розкиданi "Яськи", але на них не звертається уваги. Завтра накаже
староста й пiдберуть. За Осовцем, там, де Мiзоч, заходить велике червоне
сонце. Навкруги тихо. Хтось затягає пiсню. Решта пiдхоплюють i в її звуках
никнуть усi подiї дня. Нiби нiчого й не сталося. От водили собi конi на
пашу, а тепер вертаються додому.
У селi повно чуток, але нi одного большевика. Увiрвалися, наїлися самi
й конi, i далi. Здається, то не люди, а буревiй. Конi їх загнанi, вiчно в
милi, що, змiшавшися з порохом дороги, творить нiби шкаралущу. Одяги
рiзнi. Англiйськi, старi нiмецькi, росiйськi. Зброя також рiзна. Однi
шаблi справжнi козацькi, i вони самим своїм виглядом наводять на людину
неприємне почуття. Вигляд їх - вигляд диких. Чорнi вiд сонця i вiтрiв
обличчя. Груди розхристанi, сильнi, оброслi волоссям. Мова їх рiшуча,
коротка - наказ i лайка. Перечити їм небезпечно.
Володьковi пригадалися оповiдання про татар, Пугачева, Стєньку Разiна.
Це вони - душi минулого, мешканцi безмежних степiв злетiлися в орду i пiд
зручним керуванням ханiв пруть на захiд.
Минає кiлька порожнiх днiв. Спiє жито, ячмiнь. У селi спокiй. Одної
суботи парний вечiр. Над заходом у нерiшучостi зупинилася отара хмар.
Поволi вони пiднiмаються по небу. Дiйшовши до якогось мiсця, бризнули вони
теплим дощем i розтопилися. Сонце сховалось. Показався молодик i кiлька
зiр. Дерева нiби спiтнiлi. З землi пiднiмається легкий теплий туман.
Вiддзвонили на вечiрню.
На полях "за Поповим" крики. Полями вiд Мiзоча бiжать люди i кричать.
Що сталося? Вiд крайнiх хат добiгають неймовiрнi вiстки. З Мiзоча прибiгли
люди i перелякано оповiдають, що з лiсiв вийшло дуже багато полякiв. По
дорозi вони нищать усе.
Того самого вечора в Бущенському лiсi розпочалася гарматна канонада.
Раз за разом бовхали гармати i робили довгу й гомiнку луну. I не вiдомо,
хто з ким б'ється, де вороги. Село принишкло i мовчить. Люди виходять у
садок. Мiсяць, зорi, тiнi на землi, легкий теплий туман i гарматнi вибухи
з лунним шумом.
Аж ранком прийшли вiстки: Бущенщиною на захiд сила-силенна полякiв
просунулась. Мов злива. Без дорiг, без ладу, отак просто, хто кудою, пiд
розлогим прикриттям лiсу. У деяких мiсцях зупиняться, обернуть кулемета,
сипнуть у небо "по кавалерiї" i знов втiки. А будьоновцi, мов чабани, зо
всiх бокiв на кониках гарцюють. Часом десь гармата загуде i лупить у саму
гущу.
На другий день народ коло церкви. З'явилися набундюченi "хлюсти" при
французьких шаблях з острогами. Це все тi, що "з первих днєй революцiї под
красним знамєнєм кров пролiвають". З Дерманя їх чимало таких пiшло "туди",
а тепер вернулись, щоби показатись усiм, що з них вийшло та й кому треба
носа втерти. Тепер вони пуриси великi. Тепер їм море по колiна. Тепер
"твайо-майо, а майо не твайо". Захоче - з поповою дочкою в танець пiде.
Дудки вiдмовить, коли вся власть савєтам, коли хто був нiчим, той усiм.
В понедiлок рано "заказали" конi вести "на прийом". Повели. Кiннота
коней потребує.
Вiд самого Києва без вiдпочинку пруть. Впав кiнь - покинув, другого
давай. Буревiйним маршем пролетiли Україну, i "дайош Варшаву".
Через село "коло Попового" пройшло того не мало. Обоз. Київцi,
волиняки. Вигнали з дому все, що попалося. На возах чорнi люди з червоними
ганчiрками. Скриплять немащенi вози, трiщать колеса, падають конi. Матюки,
курява, поржавiлi рушницi. Реве гармонiя:
Я на бочкє сiжу,
а пад бочкай слiзка,
утєкайтє, палякi,
альшевiкi блiзка.
Хрипить гармонiя, хрипить забитий курявою голос. Iде орда зi сходу на
захiд.
Український степ, Дон, Волга. Далека Азiя, жагучi вiтри, сипкi пiски.
Очi бронзовi, скiснi, а на чолi шарпає вiтер зрудiле волосся. Все то пiд
барвою Маркса. Все то слухнянi й п'янi слуги великого "пророка". Хто
визбирав їх таких якраз, як треба, таких, один на другого подiбних, таких
хижих i таких спрагнених перемоги?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294