Бiдна тварина. Уся в багнi. На
спинi раз коло разу бруднi пруга вiд нагаїв.
- О, ти, моя мила корiвко! - сказала Настя й обняла корову за шию.
Тварина незграбно тернулась головою об її запаску.
Корову пустили до хлiва, але другого ранку за нею все одно прийшли i
забрали.
Настав травень. На полях вже хвилi гарцюють. Фронт нiби затих. Сонце
горiло по-лiтньому й обiцяло першi майовi сльоти.
Тiєї ночi, як i завжди, Володько спав у клунi. У кутi, коло задньої
стiни приробив собi полик, i це дещо спасало його вiд блiх. Батько спав у
другому кiнцi. Москалiв якраз не було.
Серед ночi Володько прокидається. Через шпари дилiв видно захiд, що
горiв пожежею. Звiдти рвались дрiбно вибухи, нiби хтось бубонiв у якийсь
велетенський бубон. Земля виразно тремтiла. Скорострiльна трiскотня
злилася в один звук з лопотом рушниць.
Володько зiрвався i вибiг надвiр. Над селом пролiтав цепелiн. Шляхом
гналися вершники, а пiсля промчало авто. I цепелiн, i верхи дерев
вiдбивали вiдблиски рефлекторiв. Здавалось, там горить i валиться у
безодню земля.
- Бр-р-р-р! Бр-р-р-р! Бр-р-р! - сiпали серiями гармати. Чути, як
стрiльна довбали поверхню планети.
"I там впакували всiх тих, що цiлий мiсяць гнали",- думав Володько. Але
видовисько, якого ще направду не бачив, i хто знає, чи не навмисне вiн
родився в такий час, щоб бути свiдком заповiдженого Страшного Суду.
А це ж вiн i був. Он змiї рвуться у чорну небесну глибiнь, вигинають
барвнi хвости, плюють iскрами. Он тремтяча корона вогню, що вирвався з
преiсподньої i порскнув сяйвом до самого престолу Божого. Дуднiли гирла
сталевих потвор...
Матвiй також прокинувся, вийшов i зупинився у дверях клунi. Володько
помiтив довгу бiлу постать i пiдiйшов до неї.
- Бачите, тату, що там робиться? - приляканим голосом питає син.
- Бачу, бачу, сину! - на диво спокiйно вiдповiдає довга бiла постать.-
От так виглядає вiйна. Затям, а виростеш, розкажи iншим. Хай все-таки
знають. Про це й варт знати.
I бiльше батько не сказав нiчого. Стояв i мовчки наслухував, як дуднiла
земля. Син мовчав також. До них скоро прилучився ще й Василь.
- Здорово пражить,- сказав вiн.- Кажуть, австрiяки у цементовi ями
позалазили... Але i там їх дiстануть.
А Володько виразно уявляв собi тих австрiякiв, як вони сидять у
цементових ямах, а на них з неба сиплються стрiльна[13]. Раз коло разу
б'є. Тi гнуться, припадають до землi, кривлять тремтячi губи, очi лiзуть
наверх. Ось уже пробили накриття такої ями. Гепає останнє стрiльне,
проривається в яму i - гууух! Пiд саме небо вулканом летить земля, а в нiй
руки, ноги, голови австрiякiв.
Стояли так мовчки довго. Нарештi рушив рукою батько:
- Ну,сказав вiн. - Все одно нiчого ми не зробимо звiдсiль. Це не вiйна,
а правдивий Страшний Суд. Ходiмо.
Пiшли всi три до клунi. Але хiба ж можна в таку нiч спати? Аж над
ранком вдалося дещо прикорхнути, та не надовго. Уже перший день принiс
першi наслiдки бою. З села чути глухий гамiр, який все збiльшується.
По короткому часi за клунею справжнiй Вавилон мов. Через шпари стiни
клунi Володько пiзнає тих самих австрiякiв. Пригнали чомусь аж сюди за
село i лишили, видно, вiдпочинути. Пiд клунею i по обох сторонах дороги
повно чужих воякiв, а мiж ними проїжджають козаки.
Володько зiрвався швидко, натягає на себе штани i бомбою пре на шлях.
Оооо, скiльки їх. Якi дивнi люди... Вони всi звiдти. От, дiйсно, дивно.
Ще вчора, ще цiєї ночi вони були там. Якi чорнi їх лиця i як багато на них
навантажили всякої всячини.
- Хлопчику! Може б, ти менi принiс кусник хлiба? - встає з мокруватої
землi i звертається до Володька один австрiяк. Володько оторопiв. Очi не
хочуть вiрити i вуха, мабуть, помилилися. Вiн так гарно сказав по-нашому,
що Володько дiйсно мусiв здивуватися. Володько знає ж добре, що в Австрiї
нашi люди є, але що вони i воювали за неї, i вмирали, цьому нiяк не
хочеться вiрити. Як може наш чоловiк битися за якусь мадярську Австрiю?
Володько зiрвався i побiг. По двох хвилинах був назад з порядним куснем
хлiба в руцi. До нього пiднялося зi землi безлiч полонених.
- Глєба, глєба!..
- Хлапечку! Дай коусечек!
- Брот!.. Гиб мiр...
Боже, скiльки тих рук. Долонi все. На кожнiй з них грошi, годинники,
ножики. Деякий ковдру простягає i тиче пiд самий нiс.
- Гетьте! - кричить Володько.- Ей, ви! Наш! Нате!.. "Наш" ледве
продерся наперед i дiстав хлiб.
- Є то мадяри? - питає Володько.
- Всякi, хлопче. Всякi... Ось на тобi...- i тикає кiлька нiкелевих
монет.
- У нас таких грошей не потребуються,- сказав хлопець.- Можете їх
викинути. Проклятi мадяри! - вирвалось у нього мимохiть...- Це ж вони
вiшали наших людей! - добавив по коротенькiй перервi.
Полонений наш пакує у рот хлiб. Iншi заздрiсне дивляться на нього... В
той час пiдходить до Володька якийсь цибатий вояк...
- Добже, хлапечку злати! Добже! Я йсем чех... Це останнє Володько
розiбрав зовсiм виразно.
- Чех? - сказав вiн.- Не вмiю по-чеськи, але он стоять мої тато. Вони
вмiють...
Але чех, видно, не зовсiм розумiє Володька, щось говорить словами, з
яких Володько чує дуже багато твердих i шиплячих звукiв.
В той час Настя винесла в решетi кiлька бохонцiв розкраяного хлiба i
роздає, кому попало. На неї сипнулися всi i сотнi рук тяглися наперед. За
хвильку розiрвали все. Примчав козак.
- Ей, старуха. Закройсь там. Куда їх кармiть. Всех нє накормiш.
Настi вiддають, хто що може: ковдри, новi запаснi черевики, плащi,
шатра i навiть заячi муфти...
- Тоже воїни, чьорт бєрi! - зауважує козак.
- Їх нє ваєвать, а на багамольє наслать би... Iш сколько на нiх
барахла. Навючiлi, словна аслов...
Але що Настi до того, чи вони можуть воювати, чи нi. Вона знає одно:
люди їсти хотять, аж почорнiли... То ж "там" творилося... Боже, Боже... Як
тi люди стiльки видержать...
А Володько згадав солдата, що повiдав про "них". I ось вiн мiж "ними"
сам, ходить, бачить, чує їх, до речi, прикрий запах. "У них, що вояк, що
офiцир - все одно"... Може, i так. Все в них не так, як у нас. Он їх
муфти... Хто б у нас муфту носив? Видно, у них все по-панському. Недармо
їх кличуть солдати згiрдливо "пан"...
- Ей, ти, пан! Iмєєш часи? Тащi, разтаку твою!.. "Пан" i годинник
вiддає. Нащо йому отi "часи". Тут у Росiї хто по "часах" живе, коли тут
стiльки сонця. А що тодi робитиме сонце?
- Паднiмааайсь! - на цiле горло кричить спереду козак i показує
нагайкою, як пiднiматися. Люди поволi рухаються, зводяться i йдуть...
Iдуть, iдуть i йдуть. Здається, кiнця нема.
Гармати ще бовхають, але, видається, вже далi. В полудень пригнали ще
одну партiю полонених, а перед вечором знов. Хто там знав, скiльки їх
тисяч було. Йшли, як хотiли Деякi пристають, падають на дорозi, дещо
вилiгуються i йдуть самi далi.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294