Тараско дивиться на неї гордо.
Справжня панi. Навiть коси пiдтяла. Володьковi також добре. Всi його
люблять, всi до нього п'ють, всi смiються. Перед ним вирує людська маса, i
вiн мiж нею як свiй, як одна цiлiсть. Никон кiлька разiв намагався
виправдуватись. Вiн тодi... Знаєш? Там, у панському саду? Вiн там,
їй-Богу, не був. Вiн має свiдкiв. Як почув, що Володька хочуть бити, вiн
сказав: хлопцi! Подурiли? Як можна на Володька?.. Але Йон побив козака й
уже не мiг спинитись... З полiцiї просто забрав хлопцiв i пiшов... Але вiн
туди не ходив... Їй-бо, нi!
Потiм вiн ще говорив.
- Поїду,каже,- звiдсiль... Ну його к чорту. Минулої ночi хтось у Архипа
вибрав з льоху бараболi, а мене знов тягали. Ну, подумай: потрiбнi менi
бараболi? Що я, жiнку, дiтей маю? - вiн лайнувся матюком i сплюнув...
- Володьку,шептала з другого боку Ганка.- Проведеш мене?
Через голови Тараско подавав нову, гнiду пляшку...
- Слухай! Кумо! Ганко... Вгости-но його цим! Га? Навмисне для нього...
- То була слив'янка. Володько був п'яний, але Ганка наливала, вiн брав i
пив. Одну чарку, потiм другу. А сам Тараско, нiби розчулився власною
добротою, пiдсiв до Володька.
- Тихо! Не кричiть! - умовляв його Володько. Вiн хотiв звестися та йти.
- Нє! Досить мовчати! - кричав Тараско, схопив порожню пляшку i
вимахував нею над головою.Кричати буду! Хай чують всi! Нє, нє! Ще не
пiдеш! Сиди!
- Пiду, пiду! Я вже йду! Йду! - вiн встав, а за ним встали iншi. Ганка
також встала. Тiльки Никон сидiв. Опустив голову на руку й сидiв. Потiм
зненацька голосно заридав. Всi обернулися в його бiк.
- Никоне! - вдарив мiцно Володько по його плечах.- Баба ти?
Никон зiрвався, вдарив мiцно по столi кулаком, аж пiдскочили шклянки, i
диким, п'яним голосом через плач заревiв: - Не дозволю! Яке мають право
мене робити злодiєм? Я не крав! Не крав! Я нiчого не крав! - Вiн гатив
кулаком за кожним словом.
- П'яний,добродушно проговорив Тараско.- Лиши його.
Володько дiйсно лишив його й через натовп продерся до виходу. Надворi
дихнув свiжий, холодний вiтрець, i стало краще. Але все-таки був п'яний.
Хата, люди, дерева мали особливий, незвичайний вигляд.
- Ти тут? - Це Ганка.- Проведеш мене? Володько не вiдповiв, пiшов у
сiни, знайшов Тараска, розпрощався й пiшов.
- Чекай! - неголосно гукнула Ганка.- Не йди туди-Там болото. Сюдою.
Повела його городами, поза хатами, поза школою. Володько ступав
навмання, спотикався. Нiч зовсiм темна, тiльки зорi яскраво блищать. Ганка
говорила, а Володько мовчав. Пройшли попiвське подвiр'я. Десь там пiд
хлiвом низьким голосом гавкав Казан. У кiмнатi о. Клавдiя свiтилося.
Минули попiвське й перейшли на цвинтар. Тут витоптана стежка до церкви.
Перейшли через цвинтар до перелазу, перейшли город. Ганка тимчасом
вмовкла. Тiльки дiйшовши до свого городу, тихо сказала:
- Володьку. Чекай.
Тут вiн iшов наперед i на голос зупинився. Вона пiдiйшла, взяла його
руку.
- Володьку! Ти сердишся?
- Чого?
- Чого ж мовчиш?
- А що казати?
Вона взяла його другу руку. Зробилася рiвна, нiби твереза. Мовчки
дивилася в його очi, цiлим тiлом нахилялася, щоб не схиляти голови й краще
бачити його. У нього крутилась голова, намагався триматись рiвно. Дивився
так само на неї, а потiм раптом обняв її й тiсно, тiсно пригорнув. Вона
швидко закинула руки йому за шию й припала щокою до грудей.
- Будеш? - Пристрасно, ледве чутно шептали її уста,- Будеш?
Вона сама не знала, якi то слова й нащо вони. Вона швидко, тяжко
дихала, все тiснiше й тiснiше горнулась... Потiм пiдкинула голову й
впилася в його уста. "Пiдем!" - так само пошепки кинула. Вiн пiддався. Був
весь обнятий жагучим, сильним почуттям. Щоки його горiли. Швидко вела його
попiд вiкнами за руку. Широкi дверi... Вiдчинила й потягнула його за
собою. Дверi знов зачинилися. Густа, мертва темнота. Далi, далi... далi...
Пiд ногами зашелестiла солома... Обняла його знов мiцно, i обоє звалились
у якусь бездонну прiрву...

Над ранок Володько вийшов з клунi. Не хотiв iти додому дорогою, через
село. Там болото й можуть його зустрiти люди. Ганка провела його через
садок на городи. Бiля заднiх ворiт поцiлувала, спитала, чи прийде ще...
Лишив її й пiшов.
Схiд вже сiрiв. Земля трошки примерзла. Йшов дуже швидко. Йому було
дивно, неприємно, соромно. Зупинився аж на зрубi й зненацька згадав собi:
весна, пролiски... Струнка дiвчинка, покрапаний ластовинням носик,
розумнi, синi очi. "Що ти тут робиш, Володьку? Де твої пролiски... А хоч,
я дам тобi цю квiтку ?.. Ну, то хочеш цю, чи цю?" Засмiялася... Бiлi,
рiвнi, дитячi зубки... Бiлi квiтки й синi, блискучi очi... Тодi були
дiти... У душi, у серцi, в головi... Спомин... Йде по тiй самiй землi,
тiльки тепер не той. Але так мусить бути.
Збоку стояв дерманський лiс. З заходу вiяв холодний вiтер i лiс
безупинно шумiв. Небо швидко крилось сiрою хмарою й обiцяло снiг... Деякi
снiжинки вже спадали, але не падали на землю, а летiли наперед по вiтрi.
Володьковi не хотiлося йти додому. Краще оминув би його... Але треба
йти. Прийшов. Вже було зовсiм видно. Мати поралася бiля печi, Василинка
пiшла до льоху по капусту, Хведот ще лежав. Батька вже не було дома. Вчора
приїхав з Дерманя Василь, переночував тут, i, ледве свiт, вони обидва
поїхали на Ронiвське.
Володько скинув свої бруднi чоботи. Вiдчував, що мати робить йому в
душi докори. Вона мовчить, але вiн чує її мовчазнi слова. Знає їх. Також
знає, що й Василинка недобре про нього думає. Це творить негарне, прикре
почуття, i вiн навмисне швидко зриває з себе зiм'ятий одяг, падає на
лiжко, огортається ковдрою й засипає.
Прокинувся перед обiдом. У хатi не було нiкого. Вiн швидко почав
одягатися. Увiйшла мати й казала:
- Там для тебе папiрець. Принесла Григоркова дiвчина. Папiрець лежав на
миснику. Взяв його й розгорнув. "Ниприходь володьку вернувся iон".
Незграбнi, кривi, вправо, влiво лiтери, писанi олiвцем. Нiяких знакiв,
нiякого пiдпису, але Володько його зрозумiв.
Вернувся Йон. Ця звiстка розлетiлася миттю по цiлому селi. Володько
пiшов до читальнi й перше, що довiдався - вернувся Йон. Зустрiв Сергiя.
- Чув? Вернувся Йон.
У козака, у Габеля, у Левинських, у Ронiв говорили про Йона.
Вiн був у селi, про нього говорили, але його нiхто не бачив. Про нього
тiльки говорили. Кажуть, що ще бiльше сердитий, нiж був. У тюрмi його
били. Тепер вiн комусь казав, що не вернеться так довго назад до тюрми,
поки буде жити на свiтi козак i ще дехто. Це не погроза. Це може бути. Пiд
"ще дехто" Володько мiг розумiти й себе. Тим бiльше, що Володька знайшла
Григоркова Вiрка й пошепки (хоч навкруги нiкого не було) сказала:
- Я бачила Ганку. Казала, ви маєте стерегтись. Йон погрожує. Лютий
страшно... Ганку дуже бив, i вона втекла до своїх.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294