.. Вiн був пiднесений, вищий, потужнiший, нiж звичайно. Це говорить
Матвiїв син. Це слова, сказанi за батька, за дiда, за всiх дiдiв! За цiлу
землю сказанi цi гарячi слова!
- Слава! - крикнули Володьковi товаришi. Задзвенiли чарки, заграла
музика... Ось вони всi, тi милi хлопцi. Сергiй... Кiндрат... Антiн...
Демид... Никон... i багато iнших - стоять тут на сторожi мiцнi, потужнi й
готовi...
Гримiла слава, бряжчали келихи. Вирвалась пiсня широка й свавiльна.
Йшов великий день просто у вiчнiсть, весь задивлений вперед, весь налитий
снагою вiри...
Володько жив цього дня винятковим, не звичайним життям. Вiн спiвав зо
всiма, вiн танцював зо всiма, вiн бiгав з мiсця на мiсце... Вiн радiв.
Чого йому сьогоднi так весело? Безлiч треба слiв, щоб сказати це. Можливо,
навiть звичайними словами не скажеш такого. Можливо, це такий час...
Можливо, у вiчностi є хвилинка найбiльшого щастя, й одна незначна людина
випадково переживе її... Навiть гнана, вiть переслiдувана, навiть
прицвяшена на розпуттi сталiть помножена на сорок п'ять мiльйонiв...
Скiльки тут тих людей. Два кола танцюристiв. До Левинських приїхала
Женя. Чи Володько її пам'ятає? Певно, I той день, чи вечiр, коли танцював
з нею й коли вона з нього смiялась... Все пам'ятає. Це було недавно, перед
двома роками... А однак, як все змiнилося...
Тут i Тараско. Вiн сьогоднi сам собi не пан, а цар. Вiн знов розгулявся
i все до Володька лiз цiлуватися... Тут i пан Лiнкерт з Романом. Обидва
вже випили й Лiнкерт побожився, що наб'є вуйтовi морду, але його стримали.
Тут i Габель, тiльки без Рози. Тут i дядько Кузьма, що пiдписував
декларацiї... Староста, вуйт, комендант полiцiї... Тiльки не прийшов пан
Глiб. Вiн боявся. За таке його проженуть з посади, I Саша також не
прийшов. Вiд'їхав геть i не вернеться. Нема й Ольги, I Йона нема, i
Ганки... I ще кiлькох нема... Зате море iнших людей, що ще нiколи тут не
були, а тепер прийшли i є.
Пiзно вночi скiнчилось свято. Розходились, роз'їжджались на всi боки
люди. Спiвали, гукали, радiли, хто як умiв i мiг.
Один Володько не мiг пiд вечiр радiти. Староста знайшов його i "вручив"
повiстку на завтра до повiтового староства. Володько зневажливо впхав її в
кишеню, не читав, не дивився... Але вiн знав, що там написано. Не треба
читати. Зрозумiло. Намагався взяти себе в руки й не пiддатись. Прощався з
рiзними людьми, подавав руку, усмiхався.
Потiм зiстався, щоб знайти Наталку. Майже цiлий день не мiг побути з
нею. Знайшов її в Теклi разом з Мокриною, що чекала також на Сергiя.
Теклина хата низька, простора. Лавицi старi, вигнутi. Стiл також старий i
скривлений. Двi постелi збитi дошками, щоб не впасти. Свiтло маленької
лампи ледве освiчувало простiр. Наталка лежала на лавi за столом i думала:
прийде? Не прийде?
Вiн прийшов iз Сергiєм. Наталка швидко звелася. Володько присiв на
хвилинку, потiм знов встав. Наталка знає, що вiн нервується.
- Сергiю? Що ти з ним зробив? - Голос i очi Наталки жартують...
Пiдiйшла до нього, дивиться в вiчi, смiється. Володько також посмiхнувся.
Сергiй пiдступив до них, тiсно обняв їх обох.
- Вiн вас бiльше любить, нiж мене,- казала Мокрина й голосно
смiялася... - Ви холєрники!.. Ви! Володьку й Наталко. Вам треба
женитись... Землю орати, дiтей плодити...
Наталка дивилась допитливо на Володька. Вона посмiхалася й
погоджувалась зi словами Мокрини. Обернулась у бiк Мокрини.
- А думаєш! I хотiла б... їй-бо! Дитинку... Володьку, нi?
- Що кому, а курцi просо,- сказав Сергiй i вiдiйшов.
- Йдем! - коротко кинув Володько.
- Спiть тут... Мiсця досить... Там, там... - казала Мокрина.
- Добранiч, Мокрино! Можливо, не побачимось,- проговорив Володько й
подав їй руку...
- А-а, на вас частець! - зсунула брови i крикнула жартом Мокрина,-
Вмираєте? На окописько вас винесемо.- Вдарила його кулаком по спинi. -
Йдiть!
- Сергiю! Здуши її! За мене! - Кинув Володько й вийшов. За ним вийшла
Наталка.
Вони пiшли через садок униз. Володько обняв Наталку за стан. Йшли
вузькою дорожиною, що поволi сходилась у стежку... Город вiдгороджений вiд
вигону плотом. Вигiн круч то спадає в долину до рiчки. Бiля перелазу
Володько зупинився. Вiн поволi, обережно, нiжно обняв Наталку й мовчки
пригорнув до себе.
- Що? - шепнула вона.
Було темно. Мiсяць затягнутий хмарою. З заходу подуває вiтер. На селi в
рiзних кiнцях чути спiви й вигуки. Бiля криницi хтось голосно на цiлу
долину верещав:
- Гва-а-алт! Гва-а-алт! Ряту-у-уйте!
Одночасно звiдти чути розкотистий регiт.
Володько й Наталка не звертали нi на що уваги. Вiн пiднiс свої руки й
стис гарячими долонями її щоки... Хвилинку вдивлявся в її очi, але темнота
закривала їх. Потiм нахилився, вона пiднялась, i уста їх злилися. Цiлував
її не так, як звичайно. Цiлував уста її, раз, ще раз... Цiлував очi, одно
й друге... Вона була здивована, чула щось i все чекала якогось слова.
- Що? - питала пошепки...
Нiякої не давав вiдповiдi, а тiльки мовчки горнув, цiлував i знов
горнув.
- Що? Що, Володьку? Любий? Що? - вирвалось у неї вголос.
- Наталко! - Слово впало, i знов тиша. Вона напружилась. "Ну! Кажи!" -
кричала її iстота. "Кажи!"
- Ми розлучимось! - впали знов слова. Тиша зробилась ще бiльшою.
Наталка раптом опала, нiби пiдтята десь у серединi. Голова її спустилась
вниз.
- Наталко! - голос Володька хоче висловити те, що не скажуть слова.
Чулий, з глибини, вiд серця. Наталка мовчить. Голова її ще нижче
опустилася...
- Мушу! - кидав вiн далi слова.- А так тебе... Люблю!
Вона мовчить. Його слова витискаються поволi, одно за другим в
непорядку.
- Мушу! Покину все... тебе i батька... i матiр... i сестру... i
брата... I землю свою покину.
Вона не промовила нi слова. Чекав хвилинку й далi казав:
- Дякую!.. Тобi!.. всiм. Завтра мене ще вкарають... Це буде востаннє...
Нi, Наталко! Не думай - боюся. Нi! Але йти треба! Мушу!
Голова її все опускається. Вона тисне в собi чуття. Потiм зненацька
вибухає... Був це страшний, стиснений, невiльний плач. Не плач, а ридання.
Сльози лились з очей, як у дитини. Навiть не втирала їх. Текли по щоках i
капали, тiльки Володько не бачив їх. Вiн горнув її все сильнiше й
сильнiше, нiби хотiв навiк пригорнути, щоб не втекла... З уст його падали
гарячi, нiжнi, повнi кохання слова...
Грiзнi, суворi думки тягнулися за ним. Йшов серед темної ночi, як
тяжкий злочинець... Переступав ногами по святiй, рiднiй землi. Тiкала вона
з-пiд його нiг, не гнулась... А хотiлось, щоб розступилася й проглинула
його. I коли вийшов за село до свого хутора, зупинивсь, оглянувся, зняв
шапку... Дивився довго, довго в темноту, звiдки чути гавкання собак... Очi
його широко вiдчиненi, i на чорному тлi йому ввижаються тiнi... Безлiч,
безлiч рiзних тiней, що йдуть перед ним, що повертають до нього голови, що
кивають йому, що посмiхаються й погрожують.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294