- А я
попеклася. Фу-у!
- Жорстокi це люди,- сказала Оля i вказала на своїх кавалерiв.- Знаєш,
Галю, що є їх iдеалом?
- Якi там у Романа можуть бути iдеали. Випивка! - виразно й рiшуче
сказала Галя, роззуваючи черевик.
- Вiйсько, бути старшиною й одружитися з товстою купчихою,- пояснила
Оля.
- Нi, панове! - заперечив жартом Лiнкерт.- Це Роман. Я хочу бути
парагвайським або болiвiйським мiнiстром. Iнакше не бажаю... Можу ще
погодитися на ефiопського канцлера чи сiямського короля.
- Нiякого чорта ви обидва не бажаєте,- проговорила знову Галя.- Тепер
вашим бажанням - зчитатися нас i випити.
- Ви, мадмуазель Галя, вгадали,- пiдтвердив жартiвливо Лiнкерт.
Верталися додому. Дiвчата квапилися щось там помагати матерi. Саша
похмуро мовчав. Роман i Лiнкерт змагалися дотепами та сипали каламбури.
Лiнкерт декламував пародiю на "Бурю" Пушкiна. Володько та Олег йшли окремо
й радились про виставу.
Коли сонце збентежено торкалося пригiрка на Чешчинi, товариство ввiйшло
до саду. Овочевi дерева стоеть, нiби дiви-мироносицi перед своїм царем.
Прозорi папiрiвки, рожевi панянки, налитi, повнi, закоханi самi в себе,
висять на гiлках спокiйно, велично, урочисто. Скiснi променi ще
прориваються крiзь вiти, пронизують кiлька дерев i зникають. Обтяженi
овочами гiлляки гауться мало не до землi. А тиша велика й чудова.
Володько почував себе дуже добре. В уявi бачив сцену, лаштунки, живi
постатi. Крiзь обтяженi синiми сливами вiти смiялись до нього великi,
яскравi, радiснi очi. Безлiч захоплених облич, безлiч ясних очей. I
регочуть, i рвуться, i червонiють, i хвилюються, як море, як буревiй.
По вечерi Роман i Лiнкерт переморгуються. Галя й Оля одразу щезають.
- Володя! Пiдеш з нами? - питає Роман.
- Куди?
- Побачиш.
Хоч у пекло, хоч у прiрву. Володько скрiзь, Володько не боїться нiякого
диявола.
- Добре. Тiльки ти мусиш менi щось пообiцяти. Пiдем на двiр.
- Що за таємницi? - проговорив Лiнкерт. Але Володько й Роман вийшли. По
деякому часi вернулись. Роман весь сяє.
- Чудесно, Володя! - говорив вiн захоплено.- Це чудово! Я можу. Так! Я
чудово можу грати на сценi. Я колись у гiмназiї хотiв виступати. А все
решту ми обговоримо.
- Що там? - питає Лiнкерт.
- Ура! Ми з Володьком умовились зробити у нас театр! Лiнкерт!
Приступайте до нас! - захоплено гукав Роман.
- А що будете грати? - байдуже й iронiчно проговорив Лiнкерт.- Як Гапка
закохалася в кума. Е-е! Гапко! Люблю тебе! Не можу без тебе! Нап'юся
горiлки. Гапка плаче. Не плач, дурна. Не реви. Вдаримо краще гопака.
Чудово, нi? Хто буде кум? Ви, Роман?
Володько подивився на нього й не сказав нiчого. Але Лiнкерт зрозумiв
його погляд. Роман почувся трошки засоромлений. Увiйшов Саша, i всi
подалися в сад.
Вечiр широкий, рожевий, наливаний. Небо вип'ялось, вгрузло, й зорi
ядернi, мов кулаки, всипали його ширiнь. З села долiтала широка з
безконечним пiдголосником парубоцька пiсня.
Увiйшли до буди. Роман десь вискiпав церковну свiчку, але Саша ревнув:
- Геть зi свiтлом! Хай живе темнота!
- Хай живе сорок п'ять! - пiдхопив Лiнкерт. - Хай живе життя! - додав
Олег.
- Хай живуть дурнi, iдiоти й полiтики! - крикнув Лiнкерт.
Почалося. Через п'ять хвилин буда почала поволi, несмiло обертатися.
Робилося тепло, затишно й голосно. Ще раз! Ще! Наливай, брате! Пара
краплин огрiє людину! Комусь на голову впала згори порожня пляшка.
- Лiнкерт! - вигукнув Роман.- Я вас, мов павука! Мов павука! Пуф!
- Мовчи, Роман! Все одно розумним не будеш!
"Слаб, i смiрiться гатов!
I предкi маї пакалєньє рабов!"
- продекламував несподiвано Лiнкерт,- Жарь Блока!
- "I нєжностi ядам убiта душа!" - кричав Лiнкерт i гримав кулаком по
розхитаному столику.- Саша! Спiвайте! Брудний буде фiнал! Карнiлова жарте!
"I ета рука нє падiпмєт..."
Кров моя чиста, мов шкло! Ви думаєте, що я п'яний? Дурень так думає.
Ех, Володя! Чорт з вами! Можете бути українцем, турком, макогоном. Менi
все одно! Плюю я на всi держави, тiльки Росiю обпльовую навкруги, бо люблю
її, чортову дочку. Великанська, чудова Росiя.
"Русь, i ти била прекрасна,
А тєпєр гнiйот твой дух!
Бєза-абразний труп ужасний,
Пасiнєл i вєсь разпух",
- затягнув вiн низьким, хрипливим, бичачим голосом. Саша кинувся йому
перечити.
- Не лiзь, Саша! - хрипiв Лiнкерт.- Не знаєш, що кожне слово моє -
рубль царськими або сто мiлiонiв марок жечпосполiтих. Я до Володi хотiв
сказати. Ви, молодий чоловiче, гадаєте, що я п'яний. Помиляєтесь. Глибоко
й глупо помиляєтесь i не знаєте людської психологiї. Все, що я кажу, так
собi - нiсенiтниця. Розумiю, але взагалi змiст у цьому є. Так, так. Я
людина широка, росiйська... От i живи. Нiде й кулаком махнуть. Махнув i
одразу в чиюсь пику затопив. Зачинай, Саша!
"Бо-оже, царя хранi!" - почав знову Лiнкерт. Пiдхопили Роман i Саша.
"Сi-iльний державний, царствуй на славу нам!
Ца-арствуй на страх врагам".
Володько й Олег мовчали. Дикий рев виривався з буди й розлягався по
саду. Володько встає й виходить з буди. Перед ним кущ бузини. Вiн
пiдноситься, хитається, нiби бажає вихитатись з кореня. Обтяженi яблуками
яблунi також хитаються. З села ревуть парубки. Дужi, крикливi голоси
витягають пiд саме небо:
"По Дону гуля-я-яєт казак маладой..."
З буди виривається:
"Ца-ар православний!
Боже, царя храни!"
Слова, звуки й цiле довкiлля кричать, репетують. "Цар православний!"
Вiрнi, завзятущi його слуги скрiзь, де тiльки поглянеш, пiд кожним кущем,
пiд кожною купою, у кожнiй калюжi. Тiкати кудись! Нi! Куди тiкати! Стiй
тут! Мов камiнь стiй! Почекай, перетерпи! Ось там бачиш щось миготить,
нiби свiтло. Так. То свiтло. Галя й Оля сидять у своїй кiмнатi, читають
якогось Арцибашева й марять.
Вийшов також Олег.
- Ти тут, Володя? - запитав вiн.
- Тут! - вiдповiв Володько.
- П'яний? - запитав знову Олег.
- П'яний! - вiдповiв Володько.
- З'їж огiрка! Хоч? А я почуваюся добре. От тiльки земля трошки
крутиться, але ж Галiлея за те спалили. Нi?
- Так, Олеже!
- Завжди були дурнi, i була темнота, i було свiтло. Бог сказав: хай
буде день, i став день. А пiсля ще проговорив: хай буде свiтло, i стало
свiтло. I це тривало днiв шiсть, хоча Бог зовсiм спокiйно мiг це все в
один день зарядити.
- Ти розважаєш, мов мудрець,- сказав Володько й хотiв щось вiдповiсти,
але з буди почали гукати:
- Во-ло-дя! Олег! Хахли! Хай живе Вкраїна! Сюди. Нова пляшка в походi!
- Iдiть ви до чортової матерi,- буркнув Володько. П'яний, з пляшкою у
руцi, Лiнкерт виплутався з темноти.
- Прошу,зовсiм серйозно й рiшуче сказав Володько,- до мене не
пiдходити! Три кроки!
- Панове! Панове! - закричав Лiнкерт.- Володя п'яний!
- П'яний Володя! П'яний! - бiжить i кричить Роман.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294