I приємно йому бачити батька i його радiсть. Здається, Матвiй святкує
якийсь особливий урочистий день. На рожевуватому тлi вечiрнього неба чiтко
зарисовуються вiзерунки кроков його гордостi - клунi.
Опiвночi люди розiйшлись i рознесли по хуторах свої виспiви. Ще довго
то там, то iнде знiмався i падав невтомний уривок пiснi, нiби борюкаючись
iз упертою тишею, освiченою тяжкими, мов мiдь, вiдливами мiсяця.
Завтра буде знов день. Встане сонце i встануть люди. I Володько також
встане пiсля настирливого матiрнього:
- А вставай-но... Вставай!.. Чуєш, ти?
- Ах... Я ще трошки посплю... Ви вже подоїли корови? "I як їм хочеться
так рано вставати",подумає вiн.
- Ну, ну... Ти-но вставай. Он уже всi погнали... Сонце вже он куди
вигналось...
Вiн пiднiме i розвiє тяжкий кам'яний сон i вмиє холодною росою,
зiбраною з листя маку: руки, очi, побiжить по молодiй конюшинi, щоб
освiжити набряклi за нiч ноги.
А поки що вiн спить так мiцно i так невимовне солодко. Матвiй спить
також. Спить надворi пiд недавно злеженою повiткою. Настелив на трiсках
соломи, i логовисько готове. Спить, як i завжди, горiлиць. Сiре пасмо
мiсяця прорвалось через дiрку повiтки i всiлось плямою, мов розбещений
кiт, на твердiй його бородi.
Довжелезна, широка тiнь Жолобецького дубового лiсу швидко коротшала.
Над лiсом спаялося безлiч невидимих жерцiв, якi урочисто зносили на
небесне склепiння велетенське огненне свiтило.
Земля трiпалась, мов пiймана пташина, розгортала окраси, бринiла
барвами. Нивки поля, мов багатокольоровий прапор, маєстатно маяли своїми
просторими полотнищами.
Володько бадьоро ступає босими ногами по сухiй, холоднуватiй дорожинi i
веде на ланцюгу четверо - цугом худоби. За ним Катерина тягне другу
чвiрку.
Йде близько коло корови Лисої. Праву руку положив їй на хребтi. Це
велика червонавої мастi з лисиною на головi, спокiйна з добрими
дурнуватими очима тварина. Належить вона Катеринi, бо дiстала вiд дiда
Юхима, коли вiдходила вiд нього.
З Лисою зв'язана Манька. Вона дуже подiбна на ту, яку колись продав
Матвiй на купiвлю землi. Така саме на масть, та сама порода, навiть
куцохвоста. Цi двi корови - гордiсть Матвiєвого господарства. Решта -
дрiбницi, хiба ще Рогата.
Корови повiльно i байдуже ступають, їх широкi ратицi потрiскують вiд
великого тягару.
День буде жагучий, як i всi попереднi. Гарячi променi стрижуть прудко
по рештках роси, яка цiєї ночi надто неврожайно випала. Лиш червiнь сонця
i загар мiсяця, на котрому воно прип'яте, пiдкреслено голосять непевнiсть
дня, якусь змiну, якусь ворохобню...
- Ах, коли б дощ... Так його, людоньки, треба... Так, чуєте,- тошнiла
Настя.
- Дощу треба! - казав Матвiй при зустрiчi з сусщом.- Земля, як гнiт,
тверда.
- Ну-да, ну-да! Дощику брак,- вiдповiдає сусiд.- День по дню пражить,
як у пеклi.
Володько це чує зо всiх бокiв впродовж тижня. Пашня завчасно поспiє, не
наллється й засохне зерно. А це ж вiдомо...
I коли пасе товар вiн, час вiд часу позирає на небо, на хмарки, що
викочуються з-за лiсу. Дiйшовши до пiвнеба, вони розпливаються. Хлопець
схвильований. Вiн має досить цiкавих особистих справ, якi безперечно
захоплюють, але "брак дощу" турбує його навiть тодi, коли про це не думає.
Цiла його iстота вiдчуває "брак дощу", бо це вiдчуває земля, жито,
пшениця, корови i все живе. А хiба ж вiн не одно, не цiлiсть iз тим усiм,
що його оточує?
На згарищi своєї буди, свого, як вiн назвав, куреня, стояв довго i з
болем у серцi мiркував над тим, як помститися над нахабними напасниками.
- Чекайте! Прийде лиш осiнь... Тодi побачимо...
Пригнав "з роси" раннiм, бо сонце смажило, як у кiтлi. Задумав обсадити
садок дубочками, але для того треба їх виплекати. У одному кутi саду завiв
шкiлку i зносив туди з лiсу молоденькi дубочки. Обережно з землею
викопував малюсiнькi деревця, приносив у шапцi додому, садив рядочками i
поливав. Та не дивлячись на удатнiсть, з якою вiн пильнував своєї шкiлки,
дубочки в бiльшостi одразу в'янули, жовкли i курчились листочки на
вмираючих деревцях, якi вiн любив i плекав. Треба було йти знов у лiс i
приносити новi на мiсце завмерлих.
- Що то ти там ото витворяєш? Ти!? Камлуку ти! Думаєш, що тут лiс
виросте? - журила його мати...- Краще он пiшов би та ряднисько зiлляччя
коровам припер. Пригнав з пашi, як дошки... Не бачиш?
- Я думаю,розважав Володько,- що дубочки в господарствi пригодяться.
Хiба нi? Виростуть, а лiсу тодi не буде, вирубають.
Мати всмiхається i вiдходить. А батько взагалi не мав часу до таких
справ втручатися. Дяка Богу, має досить клопотiв, аби тiльки голова та
руки витримали.
"На день" погнав Володько, коли над лiсом вiд заходу купчились потужнi
куснi вайлуватих хмар. "Ах, коли б вони не розiйшлися... коли б не
розiйшлися?" - думав.
Ступав бадьоро, радiснiше. Сонце оточене зi всiх бокiв. Воно вперто
змагається з велетенськими, сiрими хмарами, що бажають наповзти на нього i
задушити...
Iди, iди, дощику,
Наварю я борщику...
Поставлю на вербi,
Будуть їсти гороб'ї.
Ще й останеться тобi...
- виспiвує Володько. Вiн задирає високо голову i впиває погляд у хмари.
I вони його, здається, слухають. Повiльно, мов отара летючих мамутiв,
зсовуються кострубатi велетнi i зливаються в одну, сталевої барви масу...
Знизу висуваються ще й ще хмарини. Барва неба темнiє. Повiтря застигає,
лиш час вiд часу, ледь помiтно, гусне, то знов рiдне, нiби там вгорi хто
по ньому топчеться i душить.
I коли небо приймає барву старої бронзи, коли починає вирувати,
вибухають першi упередливi громовi рокоти. Сонце згасло нараз. Шарпнувся
вiтер. Знов i знов на чорнотi неба хтось блискавично креслив i стирав
огненнi знаки.
"Фiii! Фiii!" - брязнув вiтер. По дорогах пiднялася курява. Верхи дубiв
розпатлались. Пв житах i пшеницях заплигали зграї лютих тигрiв. Володько
не стоїть, не сидить. Вiн бiгає, стрибає, голосно виспiвує якусь пiсню,
яку щойно видумав i яку зараз забуде. Голос його бореться з вiтром.
Волосся, сорочка рвуться з намагою зiрватись i вiдлетiти пiд хмари. Корови
злазяться докупи...
Крап-крап, крап... Одна, друга, десять... На вiдкриту голову луплять
хльосткi краплини. Трiснув грiм - гуррур! - покотилося горою... Хтось
вiдкрив там заставу i дощ прудкий, скiсний, змiшаний з градом сипнув на
землю...
Володько нижиться... Мiцнiше, мiцнiше! По чупринi, на чоло, щоки i
бороду течуть потьоки. Сорочину промочило одразу. Тiло чує холоднi струми
води, яка стiкає по ногах додолу. Небо рiшуче розбурилось i громи
вигравали свою велику музику, що так личила до сiро-бронзових дубiв.
I Володько не вiдчуває прикростi. Навпаки. Йому здається, що це ще
мало.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294