Багато рокiв бурхливого,
кипучого життя... Любовi, щастя, радощiв, грiху й страждання. "Прости,
свята, рiдна земле, що мало для тебе зробив!.. Що кидаю!.. Що йду...
Прости, село, Наталко, рiднi люди!"
I йому здавалося, що вiн вже не тут, не перед селом. Йому здавалось, що
вiн вже вiдiйшов i тiльки згадує все, що було. Лебедщина, Дермань, школа,
революцiя, посвячення будинку... Все те було колись i вiн те бачив, i
пережив, i затямив, I здавалось йому також, що вiн не зробив усього... Що
зробив не так, недобре... Здавалось, що не виконав того, що хотiв... Був
не добрий, не сильний, грiшний... "Ну!" - вставав у ньому iнший, тихший
голос. "Ти ще зробиш! Ще зробиш! Ще зробиш! Тiльки йди! Йди звiдсiль. Тобi
тут не мiсце...".
На другий день рано Володько йшов до Крем"янця. Йшов через село,
зустрiчав людей, зупинявся, казав кiлька слiв, розпитував, як спалося, i
йшов далi. Вчорашнiй його настрiй пропав. Сiруватий, вiтряний день розвiяв
його. Знав тепер, що вже кiнець. Вiн iде до староства, вислухає, що йому
скажуть, вернеться, скаже батьковi, матерi й вiдiйде. Напрямок Львiв. Далi
знайде дорогу. Це рiшено остаточно. Вiдвороту нема.
Бiля магазину побачив десятника, що прилiплював тiстом якiсь папiрцi.
- Дай Боже, Арйоне! Що лiпите?
-Ет...Незнаю... Не вмiю читати по-панськи... Учитель дали... Володько
пiдiйшов i читав. Маленьке, писане гектографiчно оголошення... "Зе
взглєнду... так, так, так... Встомпiло... тiльки-то деклярацiй...
паньствови єнзик... школа ве всi Тилявце бендзє утраквiстична..."
- А цо там написано?..- спитав на жарт Арйон...
Володько вже на ходу вiдповiв:
- Брехня.
Одвернувся й пiшов. Вiтер дув назустрiч. На дорозi пiднiмав куряву...
Небо затягнене хмарами й погрожує дощем. Бiля кооперативного будинку на
хвильку зупинився. Тут ще безлюддя, тiльки зiв'ялi квiтки, втоптана земля
й розкиданi папiрцi. Пiшов далi...
Коло одинадцятої години прибув до староства. Увiйшов у знайомий
коридор, пiднявся на сходи. Уявляв насуплених урядовцiв, непривiтливi
погляди, короткi сердитi слова. Нi Помилився. Урядовцi привiтливi... "Цо,
пану? Прошен бардзо!.. Прошен долє зачекаць... Пан референт..." I так
далi, i так далi...
Володько вийшов на коридор, переступив за дверi й зупинився на схiдцях
збоку. Накрапав поволi дощ. Вiтер вiяв по верхах будинкiв i дерев. Деколи
залiтав униз i вривався у дверi староства. На дверях рiзнi оголошення -
друкованi, з орлом i писанi машиною, навiть пером... Володько читає одно i
друге, третє... Накази, застереження, повiдомлення. Мiж ними бiльший,
сiрий папiр з пiдписом мiнiстра внутрiшнiх справ. "З огляду,- читає
Володько,- що до мене доходять чутки про "нєвласцiве" поводження "владз
адмiнiстрацiйних" зi "стронами"... "Скарги вносити просто до
мiнiстерства... " Володько усмiхається й усмiхається... Слова йому
видаються смiшнi, нiби гумор це, а не розпорядження. Вiї тепер не боїться
й так нiчого. Можуть далi кричати, тупати ногами й можуть слинити... Вiн
тепер нiчого не боїться... Нема тут страшних речей i грiзних слiв... Все
звичайне, пережите й буденне.
Почув своє прiзвище. Швидко побiг нагору.
- Прошен вправо!
Знайомий сам референт Лiванський... Пiзнає Володька й посмiхається.
- Пан Довбенко. Добрий ранок... Прошу сiдати. Ви в нас частенько
буваєте... Ну, ну... Що там нового?
Говорить по-польськи, швидко, весело, байдуже. Подивився на папiр перед
собою.
- Агiтацiя, пане Довбенку! Зле! - сказав твердiше й коротко. Вiдiрвав
погляд вiд паперу й подивився на Володька. Хвилинку мовчав.
- Пане Довбенку. Послухайте, що вам скажу: ви ще людина молода.
Попереду маєте багато рокiв життя. Невже ви хочете їх змарнувати? Так?
Хочете? (Коротка перерва). Ах, якi ви легковажнi. Б'єте об мур головою й
плачете, що болить голова. А я вам можу вiд себе додати: голова ваша
трiсне. Так, пане! Ми вам нiчого не даруємо. Що ви там у себе в селi
задумали... Вам то, можливо, потрiбне, а нам нi!.. I тут: ви чи ми! Нi?
(Знов перерва). Ще раз вам кажу: ми нiчого вам не даруємо... Нiчого вам не
попустимо. Хтось з нас добровiльно чи силою мусить пiддатися...
- Пане референте,- почав Володько, нiби збирався казати промову.- Я
збирав пiдписи на декларацiї. Це ж законне дiло...
Референт його перебив;
- Вас карають не за законне дiло, а за пропаганду. Ви десь, комусь
сказали: "Держава ця розвалиться, а на її руїнах розцвiте новий квiт -
Україна". Казали це? Кому?
Референт уважно дивився Володьковi в вiчi. Володько пiднявся,
посмiхнувсь i сказав:
- Сказано гарно. Я не сподiвався, що Габель чи козак так вмiють... I їх
не карають?
Референт насупив раптом брови й обурився.
- Я з вами не жарти строю. Ви забуваєте, що тут уряд! - Але в цю саме
хвилину, мабуть, згадав про мiнiстерське розпорядження й знов зробився
ввiчливим.
- Ви це казали?
-Нi!
- Ми знаємо. Будьте ласкавi почекати внизу!
Володько вийшов i зiйшов униз. Через пару хвилин його знов покликали.
"Пан староста" i т. д.- сто злотих гривни! В разi незаплачення мiсяць
в'язницi. Прошу розписатися.
Кiнець. Зроблено. Сказано. Пiдписано. Володько вiдходить. Натягає
шапку, пiднiмає комiр... Надворi дощик, вiтер, рвуться на дверях
оголошення, бiжать по хiднику панночки, мають короткi спiднички. Хiдник
блищить вiд дощу. Зi стрiх рурами бiжать струмочки води.
Володько крок за кроком вiддаляється вiд того червоного будинку. На
першому перехрестку зупинився. Перед ним пройшов горбатий водонос з
повними вiдрами. Його вiдра сягають майже до землi, пiдчепленi до
коромисла довгими гаками. Це добрий знак. Оглянувся на червоний будинок,
нiби казав: ну, ну!.. I далi пiшов у напрямку до широкої вулицi.
А надвечiр мокрий, втомлений i голодний вертався до села. Чи не зайти
до Сергiя? Розпитати, що доброго в селi. Зайшов. Є Сергiй? Його сестра з
усмiшкою сказала:
- У клунi. Зайдiть. Вiн там.
- Чого ви, Мотре, смiєтеся? - спитав Володько й засмiявся сам. Така
вона молода, весела й щаслива...
- Так собi,вiдповiла вона.
Володько вийшов з хати. Сергiй вже вiдхилив широкi, з вирiзьбленим
тризубом дверi й гукає:
- Гей, гей! Сюди!
Його майже не видно в вечiрньому присмерку. Володько увiйшов.
- Здоров!
- Здоров, здоров, малий! - захрипiв Кiндрат. Вiн лежить на купi
вiвсяних снопiв i Володько його не бачить. Чує тiльки голос.
- Скiльки впаяли? - питає далi Кiндрат. - Сто, двiстi? Батько твiй за
такi грошi поля купував.
- Староство також потребує жити,- вiдповiв Володько.- А що нового,
хлопцi?
I Пiсля цього настала коротка тиша.
- Питай Сергiя,- хрипить Кiндрат.- У тебе закрутиться голова, як
почуєш... Чекаємо тiльки тебе.
Сергiй продовжував:
- Йон казав тебе вiтати.
- З тамтого свiту?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294