А почалось з отих розшукiв по горищах та по смiтниках
усiлякого старого залiзяччя, дiрявих залiзних горшкiв, якогось старого
панського взуття. Нiмому все то потрiбне, вiн то носить своєму братовi
ковалевi, але Навiщо воно Володьковi - вiн i сам не знає. А звели вони бiй
за отi гвинти, що їх старанно вишрубовували з великої молотарки, що ото
стоїть перед клунею i чекає, поки її не забере власник. Натягнули того
кожний цiлу жменю, i треба дивуватися, як та машина ще держиться купи, але
кого то обходить. Нiмий дуже зручно орудує шрубаком, Володько далеко так
не потрапить, тому в нiмого гвинтiв значно бiльше. Нiмий гордо показує
Володьковi свою здобич на долонi, Володько показує свою - i враз нiмий
схопив Володьковi гвинти i пустився навтьоки. Володько за ним, дiгнав того
на подвiр'ї, плигнув йому на спину i обидва покотилися по болотi.
Скiнчилося тим, що обидва мали зовсiм пошматованi сорочки i з носа кожному
текло червоне.
Пiсля того билися за все: за обламок коси, знайдений на горищi
маказину, за випасання межi, за корови, за всiляку всячину. А одного разу
нiмий мiцно вiддячився Володьковi, жбурнув на нього тверду брилу землi,
попав у живiт i забив тому на кiлька секунд дихання. По тому Володько лише
весь час плекав почуття солодкої помсти, чекав лише нагоди, нiмий старанно
його оминав, але одного вечора вiн гнав свою корову попри Матвiєву
будiвлю, Володько засiв за недокiнченим муром i вгатив нiмому кусень цегли
в саму потилицю. Нiмий лише заскавулiв, мов пес, i схопився за голову.
I тепер були б квити. Тепер би лише помиритися, i все гаразд. Тим
бiльше, що на Володька чекають тепер значно бiльшi пiдприємства, нiж до
цього часу. На нього чекають отi лiси довкола, "наш", угорський,
жолобецький, одерадiвський, але з ким туди пiдеш, коли бiля нього сама
дрiбнота, самi малi i слинявi дiвчата, а тi пара лобурiв якiсь такi
недотепи, що їх нiяк не переконаєш, що можна так легко перекинутись з
Володька на лицаря, на розбiйника, на шукача скарбiв, що в тому лiсi можна
знайти стiльки цiкавого, не кажучи вже про всiлякi там воронячi гнiзда,
але там також можна знайти мiж семи дубами i оту сплячу царiвну, що її
заворожила вiдьма, i тi скарби що їх замуровано великим розбiйником пiд
одною з лип, i, чого доброго, навiть ту хату вiдьми на отих курячих
нiжках. Але хiба тих Хведькiв та Iлькiв, та всю ту дiвч дрiбноту якось у
тому переконаєш.
Думав, було, про Мошка та Iцька, але тi виявились великими боягузами,
бо вони хоч i вiрять, що в лiсi живу розбiйники, але саме тому вони нiколи
туди не пiдуть. До того анi Мошко, анi Iцько не вмiють дряпатися по деревi
вони бояться так високо, їм крутиться голова. Нi, нi... Мошко й Iцько на
таке не надаються. Залишається один нiмий, речi, Володько вже чудово з ним
говорить - руками, ногам головою, вухами, очима i, як це не дивно, нiмий
найкраще його розумiє.
Нi, помиритися конче треба, Володько мусить пiти якусь жертву, i вiн
пiшов на таку. У Володьковому складi двiрських знахiдок була дуже вартiсна
рiч - один, зовсiм добрий i зовсiм не дiрявий, залiзний, лудяний горщика
якоїсь особливої форми. Видно було одразу, що той гори призначений не на
варення, а для чогось iншого - для чого, Володько не знає, то знали хiба
пани, що його вживали, кажуть, що то якийсь нiчник, що Володька, зрештою
мало - нiчник-ненiчник - цiкавить.
Нiмий дуже заздростив Володьковi таку здобич, поривався навiть то
вкрасти, але не вдалося. I от Володько рiшив вiддати того горщика нiмому
добровiльно, що вiн негайно i зробив. Нiмий був утiшений неймовiрно,
передав негаї горщик своїй матерi, а завiв з Володьком таку дружбу, їх
тепер нiякою водою не розмиєш.
Цiлими полуднями зникають вони по отих довкруги лiс нi одне, хай
найвище щуляче гнiздо не уникне їх зору, дряпались на найвищi дуби, i чим
вiн вищий, тим краще, i навiч спробували видерти з липи дикий рiй бджiл, i
було б це удалося, але вони не мали потрiбного знаряддя i по певно часi
обидва зовсiм стратили свою подобу, обернувшись якiсь округлi товкачi, без
очей, без носа, без рота i мало без вух. Дома їх пiзнали лише по
неймовiрно пiдраних штанях i, замiсть спiвчуття, Володьковi дiсталось ще й
кiлька засягiв батькової попруги, що було винятково прикро.
Пiсля того прийшлося Володьковi залишити на деякий час лiс, i тут не
тiльки тi проклятi бджоли завинили, але i його штани, що дiйшли вже до
такого краю, що хiба зiсталось їх зовсiм скинути i ходити без них. Мати
сказала виразно, що бiльше латати їх не буде.
А до того й погода змiнилася. Взагалi ця весна була мокрою, але ось
перед Зеленими святами засльотило на цiлi два тижнi. Не було дня, щоб
Володько так не накис у полi при худобi, що пiсля того йому було не до
лiсу. Але i в цих сльотах була якась приваба. Всi озера повнi води, вся
рослиннiсть яскраво-зелена. Пiвсонний спокiй заповняв, здавалось, усе
повiтря. Вечорами молодь сходиться до хати Ониська, що живе в батрацькому
будинку, Максим Стратонiв бере свою скрипку, Нестор Ониськiв бубенце,
Василь Матвiїв гармонiйку, миттю прибiгають босi й захеканi три Ганни -
Тарасова, Миколина й Кузьмина, за ними гналися iншi i танець починався.
Максим дуже зручно нарiзував польочку "Свинi в рiпi, свинi в рiпi, ой,
годино моя", а дiвчатка дрiбненько точились довкруги своїми босими, в
"калошах" з грязюки, ногами, i було шумно, i весело, прибiгали i з села,
напихалось дiтвори, стирчав тут i Володько, i це тривало геть за пiвнiч, а
потiм усi розходились зi спiвами i свистами, незважаючи на нiяку погоду.
Володько весь перейнявся новою думкою: конче захотiлося й собi грати на
скрипцi. Але як, але де, але на чому? Думав i думав, де б його тих грошей
роздобути, бо просити в батька чи матерi, та ще й на скрипку, коли вiн
зовсiм без штанiв, було б найбiльшим зухвальством, чого вiн навiть i не
думав робити. Грошi мусить самий роздобути, мусить їх знайти на дорозi,
мають упасти з неба, але мусить їх мати. Пробував кiлька яєць продати,
думав iти до мiста на службу, пригадав i жида-онучника, що часто проїжджає
дорогою i на все село горлає; "Онуч-онуууч! Онуч-онуууч!" - на що бiжать
стрiмголов жiнки i дiти, несуть ганчiр'я, а дiстають голки, шпильки,
олов'янi перстенi, скляне намисто, Дрiбненькi, як квасоля, рiзнобарвнi
цукорки, сухi рiжки. Весь той крам дуже сумнiвної якостi, хоча його
власник божиться i клянеться,- от хай вiн до шабасу не доживе, хай не
побачить своїх дiтей, коли це не найкращий товар у свiтi, i що вiн за те
дiстає? Ганчiр'я! Зовсiм нiчого не варто, непотрiбне ганчiр'я, яке вiн
отам далi викине до рову.
- Таке б ми тобi й повiрили.
- Не вiрите? От хай менi обсохнуть руки, коли кажу неправду!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294
усiлякого старого залiзяччя, дiрявих залiзних горшкiв, якогось старого
панського взуття. Нiмому все то потрiбне, вiн то носить своєму братовi
ковалевi, але Навiщо воно Володьковi - вiн i сам не знає. А звели вони бiй
за отi гвинти, що їх старанно вишрубовували з великої молотарки, що ото
стоїть перед клунею i чекає, поки її не забере власник. Натягнули того
кожний цiлу жменю, i треба дивуватися, як та машина ще держиться купи, але
кого то обходить. Нiмий дуже зручно орудує шрубаком, Володько далеко так
не потрапить, тому в нiмого гвинтiв значно бiльше. Нiмий гордо показує
Володьковi свою здобич на долонi, Володько показує свою - i враз нiмий
схопив Володьковi гвинти i пустився навтьоки. Володько за ним, дiгнав того
на подвiр'ї, плигнув йому на спину i обидва покотилися по болотi.
Скiнчилося тим, що обидва мали зовсiм пошматованi сорочки i з носа кожному
текло червоне.
Пiсля того билися за все: за обламок коси, знайдений на горищi
маказину, за випасання межi, за корови, за всiляку всячину. А одного разу
нiмий мiцно вiддячився Володьковi, жбурнув на нього тверду брилу землi,
попав у живiт i забив тому на кiлька секунд дихання. По тому Володько лише
весь час плекав почуття солодкої помсти, чекав лише нагоди, нiмий старанно
його оминав, але одного вечора вiн гнав свою корову попри Матвiєву
будiвлю, Володько засiв за недокiнченим муром i вгатив нiмому кусень цегли
в саму потилицю. Нiмий лише заскавулiв, мов пес, i схопився за голову.
I тепер були б квити. Тепер би лише помиритися, i все гаразд. Тим
бiльше, що на Володька чекають тепер значно бiльшi пiдприємства, нiж до
цього часу. На нього чекають отi лiси довкола, "наш", угорський,
жолобецький, одерадiвський, але з ким туди пiдеш, коли бiля нього сама
дрiбнота, самi малi i слинявi дiвчата, а тi пара лобурiв якiсь такi
недотепи, що їх нiяк не переконаєш, що можна так легко перекинутись з
Володька на лицаря, на розбiйника, на шукача скарбiв, що в тому лiсi можна
знайти стiльки цiкавого, не кажучи вже про всiлякi там воронячi гнiзда,
але там також можна знайти мiж семи дубами i оту сплячу царiвну, що її
заворожила вiдьма, i тi скарби що їх замуровано великим розбiйником пiд
одною з лип, i, чого доброго, навiть ту хату вiдьми на отих курячих
нiжках. Але хiба тих Хведькiв та Iлькiв, та всю ту дiвч дрiбноту якось у
тому переконаєш.
Думав, було, про Мошка та Iцька, але тi виявились великими боягузами,
бо вони хоч i вiрять, що в лiсi живу розбiйники, але саме тому вони нiколи
туди не пiдуть. До того анi Мошко, анi Iцько не вмiють дряпатися по деревi
вони бояться так високо, їм крутиться голова. Нi, нi... Мошко й Iцько на
таке не надаються. Залишається один нiмий, речi, Володько вже чудово з ним
говорить - руками, ногам головою, вухами, очима i, як це не дивно, нiмий
найкраще його розумiє.
Нi, помиритися конче треба, Володько мусить пiти якусь жертву, i вiн
пiшов на таку. У Володьковому складi двiрських знахiдок була дуже вартiсна
рiч - один, зовсiм добрий i зовсiм не дiрявий, залiзний, лудяний горщика
якоїсь особливої форми. Видно було одразу, що той гори призначений не на
варення, а для чогось iншого - для чого, Володько не знає, то знали хiба
пани, що його вживали, кажуть, що то якийсь нiчник, що Володька, зрештою
мало - нiчник-ненiчник - цiкавить.
Нiмий дуже заздростив Володьковi таку здобич, поривався навiть то
вкрасти, але не вдалося. I от Володько рiшив вiддати того горщика нiмому
добровiльно, що вiн негайно i зробив. Нiмий був утiшений неймовiрно,
передав негаї горщик своїй матерi, а завiв з Володьком таку дружбу, їх
тепер нiякою водою не розмиєш.
Цiлими полуднями зникають вони по отих довкруги лiс нi одне, хай
найвище щуляче гнiздо не уникне їх зору, дряпались на найвищi дуби, i чим
вiн вищий, тим краще, i навiч спробували видерти з липи дикий рiй бджiл, i
було б це удалося, але вони не мали потрiбного знаряддя i по певно часi
обидва зовсiм стратили свою подобу, обернувшись якiсь округлi товкачi, без
очей, без носа, без рота i мало без вух. Дома їх пiзнали лише по
неймовiрно пiдраних штанях i, замiсть спiвчуття, Володьковi дiсталось ще й
кiлька засягiв батькової попруги, що було винятково прикро.
Пiсля того прийшлося Володьковi залишити на деякий час лiс, i тут не
тiльки тi проклятi бджоли завинили, але i його штани, що дiйшли вже до
такого краю, що хiба зiсталось їх зовсiм скинути i ходити без них. Мати
сказала виразно, що бiльше латати їх не буде.
А до того й погода змiнилася. Взагалi ця весна була мокрою, але ось
перед Зеленими святами засльотило на цiлi два тижнi. Не було дня, щоб
Володько так не накис у полi при худобi, що пiсля того йому було не до
лiсу. Але i в цих сльотах була якась приваба. Всi озера повнi води, вся
рослиннiсть яскраво-зелена. Пiвсонний спокiй заповняв, здавалось, усе
повiтря. Вечорами молодь сходиться до хати Ониська, що живе в батрацькому
будинку, Максим Стратонiв бере свою скрипку, Нестор Ониськiв бубенце,
Василь Матвiїв гармонiйку, миттю прибiгають босi й захеканi три Ганни -
Тарасова, Миколина й Кузьмина, за ними гналися iншi i танець починався.
Максим дуже зручно нарiзував польочку "Свинi в рiпi, свинi в рiпi, ой,
годино моя", а дiвчатка дрiбненько точились довкруги своїми босими, в
"калошах" з грязюки, ногами, i було шумно, i весело, прибiгали i з села,
напихалось дiтвори, стирчав тут i Володько, i це тривало геть за пiвнiч, а
потiм усi розходились зi спiвами i свистами, незважаючи на нiяку погоду.
Володько весь перейнявся новою думкою: конче захотiлося й собi грати на
скрипцi. Але як, але де, але на чому? Думав i думав, де б його тих грошей
роздобути, бо просити в батька чи матерi, та ще й на скрипку, коли вiн
зовсiм без штанiв, було б найбiльшим зухвальством, чого вiн навiть i не
думав робити. Грошi мусить самий роздобути, мусить їх знайти на дорозi,
мають упасти з неба, але мусить їх мати. Пробував кiлька яєць продати,
думав iти до мiста на службу, пригадав i жида-онучника, що часто проїжджає
дорогою i на все село горлає; "Онуч-онуууч! Онуч-онуууч!" - на що бiжать
стрiмголов жiнки i дiти, несуть ганчiр'я, а дiстають голки, шпильки,
олов'янi перстенi, скляне намисто, Дрiбненькi, як квасоля, рiзнобарвнi
цукорки, сухi рiжки. Весь той крам дуже сумнiвної якостi, хоча його
власник божиться i клянеться,- от хай вiн до шабасу не доживе, хай не
побачить своїх дiтей, коли це не найкращий товар у свiтi, i що вiн за те
дiстає? Ганчiр'я! Зовсiм нiчого не варто, непотрiбне ганчiр'я, яке вiн
отам далi викине до рову.
- Таке б ми тобi й повiрили.
- Не вiрите? От хай менi обсохнуть руки, коли кажу неправду!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294