Хотiв би затягнути її до читальнi. Там готуються до нової
вистави, i добре було б, щоб Наталка взяла в нiй участь. Вона напевно
могла б грати на сценi.
Вона стоїть спереду й спiває. Обличчя її освiтлене ясно сяйвом свiчок,
її очi блискучi, вiї довгi й рiвнi. Володько бачить її у профiль. Йому
хотiлося б, щоб вона помiтила його, але вона стоїть рiвно, не оглядається,
спокiйна й зайнята спiвом.
Аж коли почали давати вербу, i всi заворушилися, вона також
повернулась. До неї нахилилася Настя й щось їй шепнула. Наталка
усмiхнулася й кинула погляд туди, де стояв Володько. Це помiтив також
Олег. Вiн шепнув Володьковi:
- Гарна дiвчина. Нi?
Володько не знав, що сказати. Пiсля промовив:
- Дуже хотiв би дати їй одну ролю. Але вона не хоче...
- Дай їй. Затягни її до читальнi. Обов'язково! - сказав Олег.
Потiм всi почали виходити. На цвинтарi повно народу. Володько
слiдкував, куди пiде Наталка. Хотiв пiдiйти до неї й заговорити, але як?
Ось вона стала в гуртi дiвчат пiд дзвiницею. У кожної дiвчини верба й
свiчка. Щось говорять, смiються. Наталка також смiється.
- Володьку,каже Роман.- Зайдiм до нас...
- Нi. Я мушу переговорити з дiвчатами... А ти куди,
Олеже?
- Додому. Заходь. Будеш у читальнi/
- Певно. До побачення! - Володько це говорив, але думав про iнше. Вiн
бачить, що до дiвчат пiдходить Кiндрат i кожну б'є вербою. Хоче пiдiйти до
них також, але в той час чує удар верби.
- Не я б'ю, верба б'є... Це Ганка.
- Це ти? - здивовано питає. Ганка смiється.
- Певно. Не бачиш? Чого такий смутний? Де буваєш? Давно тебе не бачила.
Може б, мене провiв...
- Добре,каже вiн. Йому було приємно. Сердився сам на себе. Бiля нього
дiвчина. Вона весела, вона смiється, вона щось його питає. Чому ж вiн не
радiє з того? Чому не заговорить з нею як слiд? Але вiн все-таки її
проведе. "Не побачусь з нею",промайнула тимчасом думка.
Вийшли з Ганкою на вулицю. Проти церкви "бiля козака" натовп людей.
Течiя людей, що пливе поволi вiд церкви, тут роздвоюється. Однi йдуть
направо, вниз, iншi налiво. Ще iншi зупиняються бiля натовпу. Скрiзь
свiчки, огники, тихий гамiр. Ганка також несе свiчку. Вона закриває її
правою долонею, щоб не погасла.
Володько провiв її аж додому. Тут бiля перелазу прощається.
- Ти якийсь дивний,- казала Ганка.- Я не розумiю... їй-Богу!
Володько не вiдповiдав.
- Ви ходите туди? На гору? - казала далi Ганка.- Я знаю. Менi казала
Одарка.
- Часом,промовив Володько.- Ми тепер нiкуди не ходимо. Часом заходили
до Настi. Але рiдко.
- Ну... - казала химерно Ганка... - Так добранiч... Твоя свiчка
погасла...
- Ха. Все одно не донесу. Добранiч!
Володько повернувся й пiшов назад пiд гору. По дорозi зустрiчав людей.
Зустрiв також Наталку. Вона йшла з Iльком. Свiчка її горить.
- Здоров! Куди бiжиш? - гукнув Iлько. Володько пiдiйшов до них.
- Додому. А де твоя свiчка?
- А твоя?
- Погасла. Зате як гарно горить у Наталки... Вийняв свою зiм'яту свiчку
й засвiтив її вiд Наталчиної. При тому глянув на неї. В той час надбiг
Демид. Вiн вже минув свою хату, а куди йде, невiдомо.
- Куди? - знову гукнув Iлько.
- Як хочеш - хода! - кинув на ходу Демид. Не зупинився.
Iлько, видно, зацiкавився.
- Куди?
- Ходи, то побачиш! - казав далi Демид.
- Слух'!.. Чекай! - Iлько зiрвався й побiг за Демидом.
- Куди, Iльку? - гукнула за ним Наталка, але вiн не вiдповiв. Скоро
зник у темнотi.
- Знають вони, куди,- додала Наталка..- Через те так побiгли.
- А вам шкода? - запитав Володько.
-Чого?
- Що вiн вас лишив.
- Хiба я дитина?
- О, нi... Але ви так завжди... з братом... Скрiзь з братом...
- Не я з братом, а вiн зо мною... Боїться... - але тут вона осiклася.
- Чого боїться? - питав далi Володько.
- Ет,кинула вона байдуже,- Не варто казати. Але чого ми стоїмо? Ходiм.
- Провести вас? - питав Володько.
- Ви вже провели. Нi? Надокучить багато. У цих словах Володько щось
вiдчув. В той час дмухнув вiтер й свiчки обох згасли.
- Ой! - крикнула Наталка.- Боже!
- Чого ви злякались?
- Це недобрий знак. Подивiться. Обидвi свiчки... Нараз... Ваша i моя.
- А ви вiрите в забобони...
- Це не забобони. Я вiрю. Це буде недобре.
- Не лякайте мене, Наталко. Я так хочу, щоб все було якнайкраще...
Особливо тепер...
Володько чекав, що вона щось скаже, але вона мовчала. Йшли в долину.
Володько казав:
- У церквi на вас дивився... Маєте гарний голос. Люблю слухати спiви...
Бувало у Дерманi, ще малим, завжди ходив з матiр'ю на вечiрню... Там є
монастир. В той час спiвав семiнарський хор. Ах, як це було гарно...
Пригадую одну вербницю. Був я, мама, сестра Палажка й тiтка Зiнька. Там є
великий образ Теодора Острозького. Бiля образу такi схiдцi й довгий
свiчник. Нас затиснули аж на схiдцi, пiд самий образ. Нiколи того не
забуду. Перед нами горiло багато свiчок. Ми дивились через горiючi свiчки
на людей. Тiснота була страшна. А хор так гарно спiвав. Мати моя також
любить спiви. Вона того не каже, але дуже любить. Пригадую, як зараз, як
вона молилась... На її устах, очах... Ну. Менi здавалось - вона на-правду
бачить самого Бога... Але нащо я це кажу? - перервав сам себе Володько.
Наталка весь час йшла бiля нього й мовчала.- Вам це зовсiм не цiкаве,-
додав по хвильцi...
- Чому... Я люблю... - Коротко вiдповiла Наталка.- А менi Настя
казала,- сказала вона й замовкла...
-Що?
- Що ви на мене дивитесь.
- А ви що?
- Нiчого. Що я? Кiндрат казав, що ви робите театри. Закликав нас. Мене,
Настю...
- Ну, i що?
- Настя може йти. Що їй? Але я... Мене не пускають. У нас такi сусiди.
Скажуть: дивись. Не хоче робити. За хлопцями бiгає.
- Ви мусите згодитися... Мусите бути з нами! Можливо, не хочете.
- Я хочу. Хто казав, що не хочу. Я пiшла б... О, Боже. Поговорiть з
Iльком. Може, вiн щось скаже... А тепер добранiч.
Були вже бiля рiчки. Володько дивився, як переходила вона кладку, як
переступила через перелаз i як поволi зникала у темнотi. Потiм повернувся
й пiшов вже не горою, а долиною вздовж рiчки до криницi.
Було вже тихо. Люди розiйшлися. Долину залила глибока темрява. Дорога
мало помiтна, але Володько знає її напам'ять. Пахне весною, бруньками,
медом молоденьких листочкiв вiльхи.
Володько чує, що настрiй його пiднявся. Чогось йому весело. Має багато
моментiв життя, що їх не забуде, а до них належить i цей. Нiчого
особливого не сталося. Ну, був у церквi, ну, дивився, як роздають вербу...
Багато разiв був у церквi й багато бачив подiбне... Але це не те. Нi! Це
зовсiм, зовсiм щось iнше. У тiй темнотi, мiж полум'ям свiчок, мiж теплом i
диханням людей, мiж словами, зверненими до Бога, мiж спiвом, родилось щось
таке, що наповняє цiлу його iстоту. Неуявне, ненамацальне, одначе виразне.
Чує його по цiлому тiлi - тут i тут, нервами, розумом... Хто знає, що з
цього може бути.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294