Я танцювала з Йоном.
Цi її останнi кiлька слiв хотiли, мабуть, сказати значно бiльше, нiж
лишень про танець з Йоном, i Володько це. вiдчув також. Здавалось, вiн
бачив її такою ж, як колись давно над Угорською долиною з пучечком бiлих
пролiскiв, i тепер йому було нiяково дивитися їй у вiчi.
- Ага,вiдповiв вiн невиразним звуком.- А як там читальня? - квапився
перейти на iншу мову.
- Добре. Читальня йде. Йон трохи проти Рони, але Сергiй з Роною. Не
розумiю того Сергiя... А знаєш? - Ганка на мить завагалася... - Наталка не
вийшла замiж.
Володько швидко глянув на неї, нiби його вкололи.
-Як то?
- Не знаю, як воно сталося. Перед Зеленими святами вона тяжко
захворiла... Мала запалення легенiв... - i Ганка замовкла.
- Ну, i що? - хотiв вiн довiдатися бiльше, але очi їх зустрiлися i
настала незручна мовчанка. Володько бачив в її очах докiр, жаль i щось ще
iнше, чого б не мiг висловити. Пiсля цього Ганка скоро вiдiйшла.
Але залишила по собi враження. Навiть вже в камерi Володько все ще
бачив її докiрливий погляд, а разом чув її голос, повний натякiв i
тривоги. Як також та вiстка про Наталку... Така справдi болюча рана в його
серцi - хотiв було i позбутися цього разом зо всiм тим, що там було, але
один i тiльки маленький натяк - i все знов оживало величезними хвилюючими
картинами чогось такого, що раз приходить у життi i лишається в ньому
назавжди.
Дарма що за цей короткий час його мандрiв Володько помiтно змiнився.
Змiнився сам його м'який, довiрливий погляд i навiть лагiднiсть усмiшки...
I вдача його затратила, можливо, ту найдорожчу свою прикмету -
безпосереднiсть i довiр'я, особливо те до людини. Починав бачити
противенства мiж думками i дiлами, однаково, як там десь високо на горi,
так i тут на цьому найглибшому днi. Правдоподiбно, людина не хоче або не
може бути такою, якою вона хоче бути, а мусить бути такою, якою хоче її
мати вища сила поза нею. Поняття доброго i недоброго дуже виразно
розмежованi, i треба бути дуже вправним знавцем цiєї штуки, щоб цi речi
вiдповiдно бачити.
Змiнився Володько i зовнiшньо, зорово, тiлесно. Здавалось, вiн вирiс,
змужнiв, згрубiв, спотужнiв... У кутиках його рота залягла твердiсть. Мiг
бути рiзким i мiг без на-думи кинутись у бiйку i битись до кровi за
передачу, яку хотiли йому викрасти, за незнаного хлопчиська, якого
кривдили iншi, за свiй пояс, якого не хотiли йому повернути... При цьому
мiг впасти скривавлений, бути побитий, але не упокорений. Набув
переконання, що в цьому тваринному свiтi упокоренi можуть мало сподiватися
вiд норовистої фортуни, байдуже до яких категорiй добра i зла вони б
належали.
Мiсяцi йшли далi: листопад... грудень. Рiздво. Новий Рiк. Сiчень...
Лютий...

XI
У Матвiйовiй хатi вже давно не було так тiсно. Вечiр. Над столом висить
восьминомерна нафтова лампа. У плитi топиться. На лавi сидять Стратон,
Iван Кушка, Кузьма Запорука, Хома Ет-тоє... Всi вони курять. Над їх
головами стоять хмари диму. За столом сидить Володько. Вiн роздягнутий до
сорочки, комiр розщеплений, обличчя виголене, вимите, свiже. Волосся
дбайливо зачесане i роздiлене злiва продiлом. Перед ним тарiлка яєшнi.
Їсть виделкою i розмовляє з сусiдами.
Матвiй сидить збоку на полику, заложив ногу на ногу i слухає оповiдання
сина. Той щойно вернувся з тюрми.
За вiкном виє метелиця i раз у раз сипле у шиби снiгом. Володько
говорить спокiйно, байдуже, нiби вiн зробив звичайну прогулянку до мiста i
назад. Рухи його, здавалось, менше рiзкi, зате потрiбнiшi i певнiшi...
Голос нiби понижчав, очi дивилися певно i рiвно.
- То вiн, їй-бо, у тiй казелюпi поправився,- казав Iван Кушка,
вiтаючись з Володьком.
- То, може б, i вас, куме, туди пiслати,- вiдповiдав на це Стратон. На
це, як велить звичай, всi вiдповiли дружнiм смiхом...
Володьковi було приємно бути зиов мiж цими сирими обрубками людських
подобизн з їх незмiннiстю природи, що своїм виглядом сягає, можливо, в
далекi правiки минулого i що їх думав було залишив назавжди i бiльше
нiколи до них i не вернеться. Вiн ще ось не може як слiд прийти до себе...
Сталось щось несподiване. Ще цього самого ранку - гамiр, метушня, тiснота,
сморiд, грати, а це ось знов запах махорки i тепло родинної берлоги...
Рано, о дев'ятiй годинi, його викликали до канцелярiї "з речами", боявся,
що це може бути вивiз до iншої тюрми, а тут несподiвано сказали, що вiн
може йти на всi боки. Зайшов лишень до старости полагодити справу
пашпорту, бiгав по мiсту, щоб знайти яку пiдводу, а тепер ось знов дома...
Перед ним тi ось дядьки. Говорять, як i завжди, про "порядки в свiтi", про
Польщу, що, на їх думку, "не вдержиться довго", про "совєтiв", якi,
кажуть, "змiнилися", про цiну жита, про вивiз гною на придатки... Стратон
так само, як i колись, оповiдає про Антихриста-Троцького, безупину курить
тi свої товстючi цигарки з бакуну i газетного паперу, вiд чого кiнцi його
пальцiв i зарiст пiд носом набрали кольору рудої глини. Iван Кушка купує
знов землю i на весну виїжджає з Тилявки десь отуди за Шумське, пiд саму
границю. Його численна родина так збiльшилась, що змушений шукати також i
бiльшого мiсця. Кузьма потовстiв, збагатiв, побудував нову муровану хату,
помалював її рожевою барвою, покрив гладкою, сивою черепицею. У нього
сiм'ї лишень двi дочки i цього йому досить. Хома Ет-тоє помiтно постарiв,
його i так шпаковата борода побiлiла зовсiм, його старший син коваль давно
вiддiлився, перебрався на хутiр, а живе вiн тепер з молодшим нiмим Романом
i наймолодшим Олексою.
Усi тi дядьки, що з ними свого часу мав стiльки клопоту Матвiй, вже
давно тут обулися, вросли в нове мiсце i дуже його полюбили. Одначе, як i
спочатку, тримаються вiд села здаля, їх мало обходять справи села, вони
собi самi по собi... I дивуються, що отой Володько весь час тiльки там й
чапить. I що йому до села? Щоб тiльки дражнити полiцiю?
Але, як вiдомо, Володько думав про цi речi далеко не так само, село для
нього жива, велика, кровна справа, вiд якої залежить майбутнiсть цiлого
народу. Усi тi "сiльськi справи" не лишень сiльськi справи, а також його
особистi справи, справи його роду, його майбутнього, його життя як життя i
як мiсяць пiд сонцем. I особливо тепер. Ось вiн довiдався, що за час його
вiдсутностi у селi збiльшився один небезпечний рух, до слова прийшов Йон,
що несподiвано одружився з Ганкою i тепер там на всю ширiнь верховодить.
I навiть ось зараз, не дивлячись на вечiрню годину, анi на те, що
тiльки що прибув, як тiльки наївся, встав i почав одягатись. Настя з
острахом лишень запитала:
- Що? Ти хочеш йти? А куди?
- Вийду в село,- буркнув Володько.
- Але ж там мете... Свiту не видно.
- Кому треба - видно,- вiдповiв спокiйно вiн.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294