..
- Ай! Що ти. Я тобi дам! Як скажу мамi, то побачиш... Володько i собi
розхоробрився. Викрикнувши якусь примовку, вiн увiгнався у саму середину
дiвчаток i навiть одважився схопити одну за плечi.
Та рiзко, пронизливо вискнула i Володьковi руки вiдсахнулися, нiби вiн
схопив за щось гаряче... То була Ганка. Вiн виразно пiзнав її, але не
зупинився, не промовив нi одного слова, а якмога скорше вирвався наперед i
побiг, мов дикий кiнь. За ним побiгли усi хутiрськi хлопчики i дiвчатка.
Бiгом, бiгом вперед! Бiгли на гору, повз школу, повз дякову хату, повз
шкальню. Зупинився Володько, аж коли був за селом перед своїм хутором.
Хведот бiг також за ним. Обидва засапалися, розiгрiлися. Хведот щось хотiв
говорити, але Володьковi не до гутiрки.
Пережите цього вечора вплинуло на нього надзвичайно. Ще нiколи в життi
не бачив вiн кращого оповiдача i кращої "комедiї". Пiсля танцi i... i та
сама Ганка... Чи помiтила i вона його?
Мабуть, нi... Напевно, нi. Вiн так скажено бiг.
Дещо неприємно вразили його слова одного сiльського, свого-таки
"москаля", що був ранений i прийшов "на поправку".
- Сукини сини! - казав вiн.- Кашожери мордатi! Хiба вони знають, що
таке вiйна? От зiбрав би їх, сволоту чортову, та пiслав у перву лiнiю;
там, сукин син, один з другим загуляв би.
Нащо так сердитися, думав Володько. Мусить же хтось i в обозi бути. Не
всi конечне у перву лiнiю...
- То,- каже Євген Паламар,- самi "супчики"... Бачте, морди якi, хоч
пацюкiв бий - позалазили у "третiй разряд"... А на фронт дiтвору,
бiлобiлєтчикiв пруть...
Євгеновi, правда, вiдорвало лiву руку, але його все одно "зовсiм" не
пустили додому. Вiн кляв вiйну "на чом свiт стоїть"...
Володько зовсiм iнакше на тi речi дивився. Навiть вiдiрвана Євгенова
рука не робила на нього такого вже великого враження. Розмах подiї, її
романтика, ворохобня i якась своєрiдна краса полонили його, затуманили
розум усе, що вичитав, усе, що навчився в школi, вiдiйшло на деякий час
набiк, а перед ним постала у всiй своїй величi i красi - Бог i сатана у
однiй подобi - вiйна.
Обоз постояв у селi всього три днi i вирушив далi "в тил". За обозом
поїхав другий обоз втiкачiв. По їх мовi чути, що це вже не "з глибокої
Галiцiї", а десь з недалека, з-за Почаєва вiд Радивилова i з тих
мiсцевостей.
Знов одного дня заїхала на вiдпочинок до Матвiя пiдвода втiкачiв.
Чоловiк, жiнка, стара мати i троє дiтей - два хлопчики i дiвчина. Дiвчина
вже старша - дiвочиться, уже й ходани ходили, як заявила мати. Батько
"москаль" у вiйськовому, прийшов з фронту ранений на поправку. Застав його
приказ вибиратися.... Ну, не покине ж вiн отак на Божу волю родину... Що,
нi? Правда ж. Мав вiдiйти тиждень тому, а тепер все не знає, як буде. Самi
ж жiнки... Бiйтеся Бога... А що буде за те, що "у срок не з'явився", чорт
його знає. Розстрiляють, то розстрiляють. Гiрше смертi нiчого не видумаєш,
але, напевно, не розстрiляють самi, а пiшлють на фронт, щоб там уже те
брудне дiло iншi зробили... Походить чоловiк вiд самої границi - три
верствi... Вже, може, з хати та з цiлого села одно мiсце на землi... Хто
знає... А "тре буде" все-таки десь отам далi серед лiса, чи серед поля,
чи, може, i на гладкiй дорозi жiнку з отими-о щенятами лишити i йти... Що
зробиш...
Говiркий i поважний гiсть сподобався Матвiєвi. Настя варила, кормила
цiлу родину. Жiнка ввесь час побивалася, плакала. Увiйде до хати, що не
побачить, що не вiзьме до рук, i одразу:
- I ми, жiночко, мали таке... Ще лiпше... Все геть-чисто своє мали... А
тепер жебраки, сироти, викидьки на сором та ганьбу...- i сльози одразу їй
витечуть з очей,каламутнi у почорнiлих, попухлих очницях сльози.
Два днi вiдпочивали бiженцi на Матвiєвому дворi. На третiй рано
виїхали.
Серпень добiгав кiнця. На полях запiзнений збiр хлiба. Безлiч вiвса
мокне у пiвколах. Дорогою їдуть i iдуть обози - вiйськовi й цивiльнi.
Дорогу розширили в три рази. Прийшли якiсь землемiри i вимiрили...
Бараболi не бараболi, просо не просо,- все одно. Вiдтяли стiльки-то
сяжнiв, i дорога.
Посунули пiдводи, кiннота, пiшi. А Матвiєва родина при працi.
- Ей, ви! Що ви там ще мучитесь! Все одно пропаде! - гукали на
Матвiя...
- Пропаде, то пропаде, а до пуття довести треба. Не лишу ж отак усе на
полi...
- То в стодолi згорить...
Матвiй розводив руками, дивився на захiд, звiдки вже виразно чути
гуркiт гармат. Нi! Все-таки збирати треба. Возив, збирав, складав у клунi,
всi засторонки запхав пiд самий стрiп... У полi ще одна насiнна конюшина.
Нарештi гострий наказ (десятник у кожнiй хатi наказав), хто має зайву,
тяжку до ходу худобу, хай вiдводить на "зборний пунт" до Бiлої Криницi.
Там усе на вагу куплять. Хто не псведе, то в дорозi даром покине...
Вiдступ вiйська не припиняється. Вибиратися прийдеться все одно...
Вiд такого наказу у Матвiя лiг у грудях тяжечий гнiт i нiщо не в силi
зняти той тягар зi серця.
Увiйшов до хлiва. Шiсть корiв одна коло одної стоять спохiйно при
жолобi. Не можна Бога гнiвити. Було молочка, i собi, i людям. Хто не
прийде, бувало, дiстане кварту доброго густого молока... А платити?.. "Хай
Бог заплатить!.. Здоровi споживiть",- казала Настя...
I от цi корiвки, цi чудеснi тварини, на якi чекав i силу свою нищив
такi довгi роки, тепер треба нищити. Так. Нищити. Просто виведи в поле i
скажи: йди, худобино, куди очi бачать. Не треба менi тепер тебе... Або
вiддай "на пуди" за безцiн - аж серце болить...
А тут тобi зi всiх бокiв:
- Вибираймось та вибираймось. Он батюшка всю родину вивiз. Сам лишився
i чекає, поки село рушить. Усi нашi виїхали... Навiть управитель, i той не
лишився.
Хм... Ведiть "зайву худобу". Цiкаво, хто має ту зайву худобу. Який
добрий господар має зайву худобу? Ох, зайву, зайву! Бодай його кольки
скололи, хто видумав цю штуку.
I думає Матвiй: не було колись худоби, не було гроша, не було часом
чого в рот вложити... А тепер i худобина усяка, крiвавицею здобута, i
поле... Мав вiд раня до вечора турботу, i от тепер лиш чоло морщиться вiд
жури: i як його усе знищити... Знищити так, щоб менше болiло отут десь, де
сидить мужицька, на всi болi гартована, душа.
Тiльки що на ноги звiвся. Пiвсотню рокiв товкся, мов останнiй з
останнiх, гiрко горював, тяжко бiдкався. Нарештi поля того шмат роздобув,
халабуду якусь злабудав. Все воно "на тимчасом", на "поки що". Поле також
не Бозна-як вироблене. Туди треба б такого гною, а туди iншого. До всього
худобини потрiбно, до болю, до останнього потрiбно. Одно чiпляється за
друге.
А що село? Що люди? Де є тi самi люди i що вони думають? Ах, люди. Не
кажiть менi про тих людей. Боляче згадувати. Хiба вони вмiють мiцно
хотiти, до змори працювати, битися з останнiх тих справжнiх, якi тiльки
людинi дано, сил? Нi. I, кажу вам ще раз,- нi!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294