У червні 1941 р. розпочалася німецько-радянська війна.
Господарство України з початку війни було переорієнтовано
на потреби оборони. Почалася масова евакуація на Схід за-
водів, робітників та інженерів. Всього з України було вивезе-
но в Росію, Середню Азію та інші регіони СРСР майже 1 тис
заводів, понад 4 млн осіб, відповідно з Києва — 197 підпри-
ємств і 300 тис чоловік. Крім цього, з України евакуйовано
ЗО 212 тракторів, більше ніж 6 млн голів худоби, 1,6 млн т шкур,
хутра тощо. Майже все обладнання з українських електро-
станцій було вивезено і встановлено на нових станціях.
Перед німецьким вторгненням зерно та інші види продо-
вольства форсованими темпами вивозились на державні заго-
тівельні пункти. Що неможливо було вивезти — спалювали, з
наказу сталінського керівництва в Україні застосовувалась
тактика "спаленої землі". У Донбасі було затоплено усі шах-
ти, знищено промислові об'єкти Дніпрельстану, всі 54 домни,
висаджено у повітря мости, зруйновано залізниці, телеграфні
лінії тощо. Все це негативно позначилося на життєвому рівні
населення, яке залишилося на окупованій німцями території.
Фашистський режим, який встановився на українських
землях, поставив перед собою завдання підкорити та колоні-
зувати Україну, знищити її народ. Гітлер планував переселення
в Україну в найближчі двадцять років 20 млн німців. Це була
частина його стратегічного плану завоювання для арійської
раси "життєвого простору" на Сході. Українці, як й інші сло-
в'яни, трактувалися як недолюди (Ппіегтепзсіїеп); їхнє істо-
ричне призначення полягало у тому, щоб слугувати вищій
арійській расі. Ставлення до них з точки зору нацистів було
не моральним, а чисто технічним питанням: як найкраще
використати місцевий людський потенціал для побудови ти-
сячолітнього Рейху. Воно мало розв'язуватися трояко: одна
частина місцевого населення підлягала винищенню, інша —
зведенню до статусу рабів, решта — виселенню до Азії.
Масові страти відбувалися майже в кожному місті. Іншим
засобом винищення мирного населення мав стати голодомор.
За словами історика Я. Грицака, існують свідчення, що в лис-
топаді 1941 р. на конференції у Східній Пруссії за участю
Гітлера та інших високопоставлених нацистських чиновників
було прийнято таємне рішення про створення штучного голо-,
ду в Україні. Вже в грудні 1941 р. німецька адміністрація ви-
рішила збільшити обсяг продовольчого постачання Рейху з
України шляхом зменшення числа "надлишкових спожи-
вачів" — "євреїв і населення українських міст, таких як Київ",
для яких навіть не встановлювалася норма раціонованого
пайка. В інших українських містах передбачалося різко ско-
ротити ці норми. Щоб перешкодити перевезенню продуктів
харчування до міст, на дорогах встановлювався спеціальний
контроль і закривалися міські базари. У результаті цих заходів
у великих містах склалася катастрофічна ситуація з продо-
вольством. Наприкінці 1941 р. харчова норма продовольства
у Києві становила лише 30% необхідного мінімуму.
Серед інших заходів окупаційної влади окремої згадки
заслуговує примусова мобілізація робочої сили з України. З
літа 1942 р. запроваджувався обов'язковий дворічний термін
праці для всіх молодих людей віком 18—20 років. Хати тих,
хто не з'являвся на виїзд до Німеччини, спалювалися.
Схожість фашистського і більшовицького режиму в Україні
проявилася в тому, що перший перейняв багато готових еле-
ментів другого. Так, з міркувань практичної доцільності фа-
шисти зберегли в окремих районах колишню радянську мі-
ліцію як елемент місцевого управління. Та найбільш вража-
ючим було збереження колгоспної системи разом з трудодня-
ми й адміністративним апаратом. Німці визнали радянські
колгоспи й радгоспи найефективнішим способом викачування
з місцевого населення хліба і продовольства.
Під час війни німці вивозили з України зерно, м'ясо, олію,
масло, цукор і навіть чорнозем. Промислові підприємства, які
залишились неушкодженими, німецька адміністрація оголо-
сила власністю Німеччини і нещадно експлуатувала.
Відступаючи з України, фашисти, як і більшовики у 1941 р.,
вдавалися до тактики "спаленої землі", тобто знищували за
собою все, що б міг використати противник. Як наслідок, Укра-
їна в ході другої світової війни зазнала більше руйнувань, ніж
будь-яка інша європейська країна. Тільки безпосередні збит-
ки, завдані господарству республіки, становили 285 млрд крб.
в цінах 1940 р. (загальні збитки СРСР складали 679 млрд крб.,
з яких 255 млрд — Росії). Ця сума вп'ятеро перевищувала
асигнування УРСР на будівництво нових заводів, фабрик, за-
лізниць, електростанцій, шахт, радгоспів, МТС та інших держав-
них підприємств протягом останніх п'ятнадцяти довоєнних
років. Загальна ж сума збитків, яких зазнали населення й
господарство України, становили майже 1,2 трлн крб. — 40%
національного багатства.
На руїни було перетворено 720 великих і малих міст та 28
тис. сіл України, 16,5 тис. промислових підприємств, 18 тис.
лікувальних установ, майже 33 тис. колгоспів, радгоспів, МТС.
10 млн чоловік залишилися без даху над головою.
Проте, найстрашнішими були людські втрати, які, за різни-
ми даними, в Україні становили від 7 до 15 млн чоловік. 2,4
млн мирних жителів республіки було силоміць вивезено до
Німеччини на примусові роботи.
3. Труднощі післявоєнної відбудови
Відбудова зруйнованого війною господарства відбувалася у
надзвичайно складних умовах. За роки війни змінилася струк-
тура економіки. З усього, що було евакуйовано під час війни з
України, поверталася незначна частина. За вивезене майно
Україна не отримала ніякої компенсації. Натомість за нове
обладнання, яке поступало в Україну після війни, доводилось
платити з власного бюджету.
Відбудова промисловості здійснювалася однобоке. Випе-
реджаючими темпами розвивалися галузі важкої промисловості,
хронічно відставали харчова та легка промисловість. Причи-
ною цього були не тільки волюнтаризм керівництва та ігнору-
вання життєвих інтересів людей, а й відставання сіль-
ськогосподарського виробництва, яке нездатне було забезпечити
промисловість сировиною. Внаслідок війни та колективної
системи господарювання сільське господарство повністю дег-
радувало. Хронічно не вистачало техніки, реманенту, тяглової
худоби, насіння, робочих рук: у селі залишилися в основному
жінки і діти.
Після війни, як і раніше, селянство залишалося найбільш
ущемленою категорією тодішнього суспільства. Колгоспник
був відчужений від засобів виробництва, від розподілу створе-
ного ним продукту. Вироблена колгоспами продукція держа-
вою не закуповувалася, а фактично вилучалася методом прод-
розкладки.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88