Ще один важливий напрямок реформи — переселення се-
лян із густозаселених регіонів європейської частини Російської
імперії у Сибір, за Урал та на Далекий Схід, де був надлишок
вільної землі. Українські губернії протягом 1906—1912 рр.
дали близько 1 млн переселенців. Однак через погану органі-
зацію переселенської кампанії значна частина українців зму-
шена була повернутися назад. В 1914 р. в Сибіру і на Дале-
кому Сході проживало 2 млн українців.
За неповних чотири роки четверта частина господарств в
Україні, що входили до земельних громад, вийшла з них, а
протягом 1916—1917 рр. селяни купили, головним чином у
поміщиків, понад 7 млн десятин землі. Внаслідок цього напере-
додні Лютневої революції 1917 р. в руках селян було вже 65%
усієї землі, й на одне господарство припадало 8,6 га. У резуль-
таті реформи на Правобережній Україні й Полтавщині, де об-
щинне землеволодіння було слабо поширене, майже вся се-
лянська земля стала приватною.
У цілому столипінська аграрна реформа мала успіх в Укра-
їні. Нею скористалися, перш за все, селяни, які хотіли і вміли
господарювати. Реформа прискорила перехід українського села
на індустріальну основу, створила сприятливі умови для роз-
витку приватного селянського землеволодіння, стимулювала
розвиток агрономічних заходів. В 1909—1913 рр. продук-
тивність сільського господарства зросла в півтора рази. Земські
агрономи організували прокатні станції техніки, сільськогос-
ПОДарСЬКІ ЧИТаННЯ. Для малоаемельпил иелпп І; і ииргигхял^і
товариства з оренди землі та колективного ведення рільницт-
ва. Однак модернізація українського села здійснювалася по-
вільно порівняно з країнами Західної Європи і була перерва-
на війною 1914 р.
Розвиток капіталістичних відносин у сільському госпо-
дарстві мав місце і на західноукраїнських землях. Однак
Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття залишалися
відсталими аграрними провінціями Австро-Угорської імперії.
У сільському господарстві було зайнято близько 90% населен-
ня, а безпрецендентний визиск селян під час викупу землі та
упорядкування справи сервітутів завів західноукраїнське село
у безвихідь.
У Західній Україні збереглося велике поміщицьке й цер-
ковне землеволодіння. Поміщикам належало понад 40% усіх
земель. Великими землевласниками були польські, румунські,
угорські, німецькі поміщики. Основна ж маса селянства страж-
дала від безземелля і малоземелля. Взагалі господарств, що
мали наділи до 5 га, в Галичині нараховувалось 80%, на Буко-
вині — 85% , у Закарпатті — 73%.
Користуючись малоземеллям селян, великі землевласники
зберігали з ними напівкріпосницькі стосунки. Поміщицькі
господарства базувались в основному на відробітках селян, які
не мали засобів до життя і були позбавлені необхідних умов
ведення господарства. Великого поширення набули відробіт-
ки за проценти, які сплачували за борг взятого до "нового вро-
жаю" збіжжя, за "порцію" — певну суму грошей, яку поміщи-
ки позичали селянам, за землю, за штрафи при потравах у полі,
за порушення лісового чи рибальського законів тощо.
Щоб вижити, селянська біднота змушена була шукати за-
робітків поза селом; швидкими темпами зростала еміграція.
Йдеться про початок масової еміграції українських селян до
Америки, здебільшого Канади і США, у менших розмірах —
до Бразилії та Аргентини, де ще було чимало неосвоєних те-
риторій і уряди цих країн заохочували масове переселення з-
за кордону. Окрім того, місцеве селянство виїжджало на се-
зонні заробітки до Німеччини, Чехії, Румунії, Данії та у при-
кордонні російські губернії. Ті, хто бажав працювати, щоб мати
постійний заробіток, і не боявся важкої роботи, влаштовува-
лися чорноробами на заводах, шахтах, будівництві. Споконвічні
селяни наиоільше прагнули одержати земельні ділянки для
сільськогосподарського обробітку з фондів державної влас-
ності.
Масштаби еміграції особливо зросли на початку XX ст.
Якщо в 1890—1900 рр. з Галичини емігрувало 78 000 чол., то
за перше десятиріччя XX ст. виїхало понад 224 000 чол.
Еміграція полегшила становище селян, оскільки вона дещо по-
м'якшила проблему аграрного перенаселення. Підраховано, що
з 1890 по 1913 р. число емігрантів дорівнювало майже тре-
тині всього приросту населення за цей період. Окрім того, аме-
риканські емігранти і європейські сезонні робітники велику
частину заощадженого заробітку переказували додому. У ре-
зультаті вперше у західноукраїнських селян з'явилися гроші,
на які вони почали скуповувати головне багатство — землю.
Отже з початком XX ст. становище селян стало потрохи
покращуватися і не було вже таким безрадісним, як декілька
десятиліть тому. "Наш бідний, довгі роки систематично гноб-
лений і оглуплюваний народ власною силою й енергією піді-
ймив себе з понижаючого стану... та з радісною певненістю
глядить у свою кращу будучність", — писав І. Франко у 1907 р.
про цю важливу переміну в селянському житті.
3. Зародження і розвиток кооперативного руху
У новітню епоху великих соціально-економічних перетво-
рень український народ вступив без власної держави. Він був
об'єктом жорстокого колоніального гноблення. Іноземні по-
неволювачі безсоромно грабували багаті землі, природні ресурси
України. Тяжке становище трудового люду, особливо селян-
ства, посилювалося його соціальною та політичною незахище-
ністю.
Після скасування кріпосного права в Україні виникають
різні форми економічної самооборони громадянства, які ґрун-
тувалися на багатовікових народних традиціях. Найважливі-
шою з них стає кооперація, як рух самооборони економічно
слабких і соціальне принижених верств населення. Перший
споживчий кооператив в Україні був створений у 1866 р. в
Харкові. З самого початку товариство налічувало 64 члени з
повним (50 крб.) та 292 члени з неповним паєм. Крім торгівлі
предметами широкого вжитку, товариство мало свою
пекарню, фабрику овочевих напоїв, забезпечувало своїх членів
паливом. Товариство ознайомлювалося з кооперативним ру-
хом на Заході, його представники побували у Великобританії,
Франції та Німеччині, підтримували зв'язки із зарубіжними
кооперативними організаціями.
Протягом 1866—1870 рр. в Україні діяло 20 споживчих
кооперативів (загальна кількість їх в Російській імперії тоді
становила 63). Серед провідних діячів кооперативного руху тоді
були найвидатніші представники українського національно-
го руху, відомі науковці В. Антонович, О. Кістяківський, М. Яс-
нопольський, М. Зібер, М. Драгоманов таін.
Однак перші українські кооперативи проіснували лише
кілька років, їхній занепад був зумовлений рядом причин.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88