Частину
отриманих земель власники-бенефіціарії віддавали своїм ва-
салам. Так склалося бенефіціальне — умовно-службове, тим-
часове землеволодіння, яке ґрунтувалося на сеньйоріально-
васальних відносинах. Право власності на землю зберігалося
за сеньйором, який надавав її і міг відібрати у випадку відмо-
ви від служби чи зради.
Водночас реформа підготувала умови для розпаду громади,
обмежуючи права і обов'язки її членів: звільняла від військо-
вої служби, участі в суді, в місцевому управлінні. У часи прав-
ління династії Каролінгів (з 751 р.) надання бенефіціїв стало
системою. В IX ст. васальна служба стала спадковою. Бе-
нефіцій перетворився на феод (лен) — основну, найпоширені-
шу форму землеволодіння доби середньовіччя. Феодальне гос-
подарство утверджувалося і розвивалося в межах маєтку-
сеньйорії. Королівськими грамотами феодалам надавався іму-
нітет — привілей здійснювати у своїх володіннях функції
державної влади: фіскальні та судово-адміністративні. Зем-
ля поділялася на домен, де господарював сам землевласник,
та селянські наділи. Сеньйорії звичайного типу мали значні
розміри (кілька сотень гектарів). Орні землі домену із зерно-
вим виробництвом становили майже третину його загальної
площі. Монополія феодалів на землю зростала, що виражало-
ся у принципі "немає землі без сеньйора".
Одночасно зі зростанням великого землеволодіння форму-
валося феодальне залежне селянство. До нього належали сер-
ви (нащадки колишніх рабів, колонів), які перебували в осо-
бистій спадковій залежності від сеньйорів. У стан селян по-
ступово перейшли вільні франкські солдати та дрібні галло-
римські землевласники, їхній перехід був зумовлений різни-
ми обставинами — великими податками, боргами, війнами та
усобицями, стихією, натуральним характером господарства, яке
ставило людей у залежність від природних умов та унемож-
ливлювало інші заняття. Були поширеними прекарні угоди,
відомі з римських часів, згідно з якими алод вільного дрібно-
го землевласника відчужувався на користь сеньйора чи церк-
ви, а потім повертався селянинові в пожиттєве користування
як прекарій (земля, видана на прохання). Поступово прекарії
стали спадковими, взаємовідносини селян і землевласників
обумовлювалися сплатою натуральної чи грошової ренти, вико-
нанням селянином повинностей на користь феодала та обов'яз-
ків сеньйорів щодо селян. Існували інші шляхи переходу в
селянський стан та форми їхньої залежності. Селяни різних
категорій, походження та залежності відрізнялися забезпе-
ченням землею, обов'язками щодо землевласника. Більшість
селян не були спадково залежними, їхні обов'язки зберігалися
доти, доки вони користувалися наділом у цій сеньйорії. Селяни
не були прикріплені до землі, а спроби Карла Великого (768—
814 рр.) заборонити відхід селян від землі не мали успіху.
Отже, протягом V — IX ст. у Франкській державі сформу-
валася класична форма феодального службового землеволоді-
ння та сеньйоріально-селянських відносин. Дрібне господар-
ство франків, що ґрунтувалося на алодальній власності, витіс-
нив феодальний маєток-сеньиорія — замкнуте натуральне гос-
подарство, власник якого (сеньйор) мав усю повноту влади на
своїй території.
Феодальні відносини у Франції, як і в Англії, Німеччині та
інших країнах Європи, досягли зрілості в XI — XV ст. В XI
— XIII ст. панувала феодальна земельна власність трьох типів
— королівська, світська, церковна. Ієрархічна структура зем-
леволодіння (власність верховна, сеньйоріальна і васальна)
обмежувала права окремого феодала на землю. Однак у пері-
од політичної роздрібленості менші володіння стали відчужу-
ватися. Зросли значення та розміри сеньйоріальної власності,
перш за все за рахунок лісів, луків, пасовищ. Розширилися і
зміцніли сеньйоріальні права.
З XIII ст. у Франції, а потім і в інших країнах починаєть-
ся криза панщинної системи. Натуральне господарство фео-
дального маєтку вичерпує свої можливості. Тому феодали здій-
снюють масовий перевід закріпачених селян із панщини на
натуральний, а згодом і грошовий оброк. Цей процес отримав
назву "комутації ренти". Його економічною основою була
вища продуктивність праці у селянському господарстві, ніж
на панщині. Зростання міст і розвиток товарно-грошових відно-
син сприяли поширенню грошової ренти. Феодалам було ви-
гідно отримувати від селян саме гроші, переносячи у сферу селян-
ського господарства і проблему реалізації додаткового продукту.
У XIV — XV ст. феодальні господарства все більше втягу-
ються у товарно-грошові відносини. Одночасно змінюється
правовий та майновий статус селян, які поступово виходять
з-під юрисдикції феодалів, зростає їхня земельна власність.
З'являються нові економічно-правові форми взаємовідносин
між феодалами і селянами — оренда, найм тощо, орієнтовані
на ринок. З допомогою податків, інших засобів, посилює свої
економічні позиції держава.
3. Середньовічні міста. Ремесла. Цехи
У країнах Західної Європи найдавніші міста завдячували
своїм початком римлянам. Міста виникали скрізь, куди доходи-
ла влада Стародавнього Риму, навіть до меж римських про-
вінцій над Рейном і Дунаєм, особливо там, де довгий час сто-
яли легіони. Пізніше міста стали виникати біля стін великих
замків, монастирів, які давали населенню захист від небезпе-
ки, а також на перехресті торгових шляхів, над великими річка-
ми, біля копалень, на узбережжі морів тощо.
Відродження античних міст (Рим, Неаполь, Париж,, Генуя,
Ліон, Лондон) і утворення нових (Гамбург, Любек, Лейпциг,
Магдебург) розпочалося з XI століття. Основними причина-
ми процесу урбанізації було загальне економічне піднесення,
успіхи в сільськогосподарському виробництві та вивільненні
частини населення для занять ремеслом, зростаючі потреби
людей у промислових виробах; розвиток торгівлі, обміну, то-
варно-грошових відносин. З кінця XI ст. зростанню і про-
цвітанню західноєвропейських міст сприяли хрестові походи.
Особливо успішно розвивалися середземноморські міста —
центри левантійської торгівлі.
Від інших людських поселень місто відрізнялося тим, що в
ньому був торг (ринок). Торги відбувалися в означені дні тиж-
ня, а великі торги — кілька разів на рік. У центрі міста на
ринковій площі знаходилася ратуша — адміністративний осе-
редок. Від центральної площі на всі сторони розходилися го-
ловні дороги. У містах жили ремісники, купці, люди вільних
професій (художники, лікарі, аптекарі). Значна частина місько-
го населення була зайнята у сільськогосподарському вироб-
ництві.
Спочатку середньовічні міста (крім старих римських цен-
трів) були власністю феодалів.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88
отриманих земель власники-бенефіціарії віддавали своїм ва-
салам. Так склалося бенефіціальне — умовно-службове, тим-
часове землеволодіння, яке ґрунтувалося на сеньйоріально-
васальних відносинах. Право власності на землю зберігалося
за сеньйором, який надавав її і міг відібрати у випадку відмо-
ви від служби чи зради.
Водночас реформа підготувала умови для розпаду громади,
обмежуючи права і обов'язки її членів: звільняла від військо-
вої служби, участі в суді, в місцевому управлінні. У часи прав-
ління династії Каролінгів (з 751 р.) надання бенефіціїв стало
системою. В IX ст. васальна служба стала спадковою. Бе-
нефіцій перетворився на феод (лен) — основну, найпоширені-
шу форму землеволодіння доби середньовіччя. Феодальне гос-
подарство утверджувалося і розвивалося в межах маєтку-
сеньйорії. Королівськими грамотами феодалам надавався іму-
нітет — привілей здійснювати у своїх володіннях функції
державної влади: фіскальні та судово-адміністративні. Зем-
ля поділялася на домен, де господарював сам землевласник,
та селянські наділи. Сеньйорії звичайного типу мали значні
розміри (кілька сотень гектарів). Орні землі домену із зерно-
вим виробництвом становили майже третину його загальної
площі. Монополія феодалів на землю зростала, що виражало-
ся у принципі "немає землі без сеньйора".
Одночасно зі зростанням великого землеволодіння форму-
валося феодальне залежне селянство. До нього належали сер-
ви (нащадки колишніх рабів, колонів), які перебували в осо-
бистій спадковій залежності від сеньйорів. У стан селян по-
ступово перейшли вільні франкські солдати та дрібні галло-
римські землевласники, їхній перехід був зумовлений різни-
ми обставинами — великими податками, боргами, війнами та
усобицями, стихією, натуральним характером господарства, яке
ставило людей у залежність від природних умов та унемож-
ливлювало інші заняття. Були поширеними прекарні угоди,
відомі з римських часів, згідно з якими алод вільного дрібно-
го землевласника відчужувався на користь сеньйора чи церк-
ви, а потім повертався селянинові в пожиттєве користування
як прекарій (земля, видана на прохання). Поступово прекарії
стали спадковими, взаємовідносини селян і землевласників
обумовлювалися сплатою натуральної чи грошової ренти, вико-
нанням селянином повинностей на користь феодала та обов'яз-
ків сеньйорів щодо селян. Існували інші шляхи переходу в
селянський стан та форми їхньої залежності. Селяни різних
категорій, походження та залежності відрізнялися забезпе-
ченням землею, обов'язками щодо землевласника. Більшість
селян не були спадково залежними, їхні обов'язки зберігалися
доти, доки вони користувалися наділом у цій сеньйорії. Селяни
не були прикріплені до землі, а спроби Карла Великого (768—
814 рр.) заборонити відхід селян від землі не мали успіху.
Отже, протягом V — IX ст. у Франкській державі сформу-
валася класична форма феодального службового землеволоді-
ння та сеньйоріально-селянських відносин. Дрібне господар-
ство франків, що ґрунтувалося на алодальній власності, витіс-
нив феодальний маєток-сеньиорія — замкнуте натуральне гос-
подарство, власник якого (сеньйор) мав усю повноту влади на
своїй території.
Феодальні відносини у Франції, як і в Англії, Німеччині та
інших країнах Європи, досягли зрілості в XI — XV ст. В XI
— XIII ст. панувала феодальна земельна власність трьох типів
— королівська, світська, церковна. Ієрархічна структура зем-
леволодіння (власність верховна, сеньйоріальна і васальна)
обмежувала права окремого феодала на землю. Однак у пері-
од політичної роздрібленості менші володіння стали відчужу-
ватися. Зросли значення та розміри сеньйоріальної власності,
перш за все за рахунок лісів, луків, пасовищ. Розширилися і
зміцніли сеньйоріальні права.
З XIII ст. у Франції, а потім і в інших країнах починаєть-
ся криза панщинної системи. Натуральне господарство фео-
дального маєтку вичерпує свої можливості. Тому феодали здій-
снюють масовий перевід закріпачених селян із панщини на
натуральний, а згодом і грошовий оброк. Цей процес отримав
назву "комутації ренти". Його економічною основою була
вища продуктивність праці у селянському господарстві, ніж
на панщині. Зростання міст і розвиток товарно-грошових відно-
син сприяли поширенню грошової ренти. Феодалам було ви-
гідно отримувати від селян саме гроші, переносячи у сферу селян-
ського господарства і проблему реалізації додаткового продукту.
У XIV — XV ст. феодальні господарства все більше втягу-
ються у товарно-грошові відносини. Одночасно змінюється
правовий та майновий статус селян, які поступово виходять
з-під юрисдикції феодалів, зростає їхня земельна власність.
З'являються нові економічно-правові форми взаємовідносин
між феодалами і селянами — оренда, найм тощо, орієнтовані
на ринок. З допомогою податків, інших засобів, посилює свої
економічні позиції держава.
3. Середньовічні міста. Ремесла. Цехи
У країнах Західної Європи найдавніші міста завдячували
своїм початком римлянам. Міста виникали скрізь, куди доходи-
ла влада Стародавнього Риму, навіть до меж римських про-
вінцій над Рейном і Дунаєм, особливо там, де довгий час сто-
яли легіони. Пізніше міста стали виникати біля стін великих
замків, монастирів, які давали населенню захист від небезпе-
ки, а також на перехресті торгових шляхів, над великими річка-
ми, біля копалень, на узбережжі морів тощо.
Відродження античних міст (Рим, Неаполь, Париж,, Генуя,
Ліон, Лондон) і утворення нових (Гамбург, Любек, Лейпциг,
Магдебург) розпочалося з XI століття. Основними причина-
ми процесу урбанізації було загальне економічне піднесення,
успіхи в сільськогосподарському виробництві та вивільненні
частини населення для занять ремеслом, зростаючі потреби
людей у промислових виробах; розвиток торгівлі, обміну, то-
варно-грошових відносин. З кінця XI ст. зростанню і про-
цвітанню західноєвропейських міст сприяли хрестові походи.
Особливо успішно розвивалися середземноморські міста —
центри левантійської торгівлі.
Від інших людських поселень місто відрізнялося тим, що в
ньому був торг (ринок). Торги відбувалися в означені дні тиж-
ня, а великі торги — кілька разів на рік. У центрі міста на
ринковій площі знаходилася ратуша — адміністративний осе-
редок. Від центральної площі на всі сторони розходилися го-
ловні дороги. У містах жили ремісники, купці, люди вільних
професій (художники, лікарі, аптекарі). Значна частина місько-
го населення була зайнята у сільськогосподарському вироб-
ництві.
Спочатку середньовічні міста (крім старих римських цен-
трів) були власністю феодалів.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88