Це спонукало збільшувати виробництво продукції
і призводило до посилення експлуатації аграрно-сировинних
придатків новоєвропейської цивілізації, одним із яких були
українські землі у польсько-литовську добу і, пізніше, у складі
Російської імперії.
Процес феодалізації земельної власності полягав у розподілі
землі та її юридичному закріпленні за власниками. Земельна
власність зосереджувалася в основному в руках королів, маг-
натів, шляхти, церкви, а з середини XVI ст. почало формува-
тися козацьке землеволодіння.
Значна частина земель була державною чи королівською і
об'єднувалась у староства — великі господарські комплекси,
які складалися із адміністративне сполучених фільварків і
окремих груп поселень. У першій половині XVII ст. в Речі
Посполитій на королівські маєтки припадало майже 10% від
усіх поселень. Королівська земля орендувалася шляхтою та
магнатами на вигідних для них умовах. Саме вони були її
фактичними власниками.
Найбільше землі було сконцентровано в руках магнатів,
серед яких виділялися роди Замойських, Потоцьких, Жолкев-
ських, Конецпольських та ін. На початку XVII ст. нараховува-
лося майже 250 магнатських маєтків. Серед них було чима-
ло магнатів українсько-литовського походження: Острозькі,
Вишневецькі, Чорторийські, Корецькі та ін. Магнатське зем-
леволодіння швидко збільшується після Люблінської унії
(1569 р.) та сеймової постанови 1590 р., за якими магнатам
відкривалися простори Наддніпрянщини.
У 30-х роках XVII ст. у володіннях князя Вишневецького
було 50 міст і містечок, 40 тис. селянських дворів, майже 230
тис. селян.
Певну роль в господарському житті відігравало шляхет-
сопе зклілкаилиишня. -У ЮАА р. сепію польського и.ороліьі;тва
прийняв ухвалу "Про вивід шляхетства", за якою було визна-
чено, хто належить до стану шляхти. У 1528 р. було проведе-
но перепис шляхти. На початку XVII ст. в Україні налічува-
лася майже тисяча шляхетських маєтків. Часто шляхтичі
виступали орендарями державної чи магнатської землі. Пе-
реважна їх більшість — це дрібні та середні власники. Були
серед них шляхтичі українського (із бояр) походження: Куль-
чицькі, Крушельницькі, Витвицькі, Чайковські, Попелі та ін.
У даний період продовжувало зростати церковна-монас-
тирське землеволодіння. До кінця XVI ст. великим земле-
власником в Україні залишалася православна церква та її
монастирі. Однак після підписання Брестської унії у 1596 р.
її володіння поступово зменшуються. Натомість зростає земель-
на власність уніатської і особливо католицької церкви. Напере-
додні Хмельниччини на Волині, Брацлавшині та Київщині май-
же 50 маєтків належало католицькій церкві та монастирям.
Упродовж XVI ст. виникає і розвивається козацьке земле-
володіння. Воно поділялося на маєтки реєстрових і запорозь-
ких козаків. Реєстрові козаки отримували земельні наділи за
службу королю, а запорожці, що також були на службі, освою-
вали степи за дніпровськими порогами. Поступово їхня земель-
на власність зростає, особливо під час Хмельниччини.
Зберігалася тривалий час селянська земельна власність.
З розвитком внутрішнього і зовнішнього ринків, ростом попиту
на сільськогосподарську продукцію в Західній Європі відбував-
ся поступовий процес обезземелення селян та їхнє закріпачення.
Аграрні відносини польсько-литовської доби регулювали-
ся правовими актами: Литовськими статутами та іншими, які
поширювалися й на українські землі. За Литовським статутом
1529 р., шляхтич мав право лише на рухоме майно, якщо во-
лодів маєтком на основі військової служби магнатові. При-
вілей 1529 р. великого князя Сигізмунда II Августа гарантував
недоторканість шляхетських володінь на державних землях,
якщо їхні власники не були феодально-службово залежними
від великого князя чи магната. Перший Литовський статут
вводив ряд обмежень для селян: їм заборонялося без дозволу
панів купувати або брати землю у заставу.
Литовський статут 1566 р. скасував основне обмеження
щодо шляхетської земельної власності. Так, шляхетська вот-
чина могла відчужуватися (продаватися, обмінюватися тощо)
без дозволу великого князя. Деякі обмеження зберігалися щодо
земель, наданих за службу. Однак вже Люблінська унія 1569 р.
підтвердила звільнення шляхетського землеволодіння від усіх
обмежень. Литовський статут 1566 р. визнавав за селянами
право лише на рухому власність, а продаж селянської землі
дозволяв лише в межах одного маєтку.
Важливу роль у розвитку аграрних відносин польсько-ли-
товської доби відіграла "Устави на волоки" 1557 р. Під та-
кою назвою відома аграрна реформа польського короля і ве-
ликого князя литовського Сигізмунда II Августа, яка прово-
дилася Спочатку лише у його маєтках, а згодом поширилася
на всю державу. Згідно з "Уставою", всі землі (дворові та се-
лянські) перемірювали і ділили на волоки. Кожне селянське
тяглове господарство отримало (за точно встановлену ренту)
волоку землі. Категорію тяглових селян було збільшено за
рахунок селян-данників, службових та челяді. Селянські на-
діли вважалися спадковими, але купівля-продаж їх була забо-
ронена. Крім того, селяни отримали землю на окраїні маєтків
і гіршої якості. Волочний переділ зруйнував громадські по-
рядки, що перед тим існували в Україні (кругова порука, спіль-
ні відробітки тощо). Він юридичне закріпив належність селян
феодалам. Для тяглових селян встановлювалася панщина (2 дні
на тиждень), крім цього, вони повинні були виконувати різні
повинності (шарварки, толоки тощо) та платити грошові й на-
туральні податки.
"Устава на волоки" створила найсприятливіші умови для
розвитку фільваркових господарств. Фільварок — це багато-
галузеве товарне господарство, в якому, крім землеробства,
займалися також різними промислами. Продукція фільварків
була орієнтована на ринок — внутрішній і зовнішній. Саме
на фільварках вироблялася чи вирощувалася основна маса
продуктів і товарів держави. "Устава на волоки" закріпила за
фільварками кращі землі, створила умови для ефективного
використання на них праці селян.
"Артикули" польського короля Генріха Валуа 1573 р. і
третій Литовський статут 1588 р. остаточно закріпачили се-
лян, їм заборонялося самостійно брати участь у судочинстві,
свідчити про своїх панів. Унеможливився перехід від одного
до іншого маєтку. Селяни втрачали право розпоряджатися
своїм майном. У першій половині XVII ст. у Галичині, на
Волині і на Поділлі для багатьох категорій селян стала нор-
мою щоденна панщина. Обтяжливими були різні повинності.
Отже, внаслідок розширення внутрішнього та зовнішнього
ринків на українських землях ускладнилися аграрні відносини,
почала формуватися і утверджуватися фільваркова система госпо-
дарства.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88
і призводило до посилення експлуатації аграрно-сировинних
придатків новоєвропейської цивілізації, одним із яких були
українські землі у польсько-литовську добу і, пізніше, у складі
Російської імперії.
Процес феодалізації земельної власності полягав у розподілі
землі та її юридичному закріпленні за власниками. Земельна
власність зосереджувалася в основному в руках королів, маг-
натів, шляхти, церкви, а з середини XVI ст. почало формува-
тися козацьке землеволодіння.
Значна частина земель була державною чи королівською і
об'єднувалась у староства — великі господарські комплекси,
які складалися із адміністративне сполучених фільварків і
окремих груп поселень. У першій половині XVII ст. в Речі
Посполитій на королівські маєтки припадало майже 10% від
усіх поселень. Королівська земля орендувалася шляхтою та
магнатами на вигідних для них умовах. Саме вони були її
фактичними власниками.
Найбільше землі було сконцентровано в руках магнатів,
серед яких виділялися роди Замойських, Потоцьких, Жолкев-
ських, Конецпольських та ін. На початку XVII ст. нараховува-
лося майже 250 магнатських маєтків. Серед них було чима-
ло магнатів українсько-литовського походження: Острозькі,
Вишневецькі, Чорторийські, Корецькі та ін. Магнатське зем-
леволодіння швидко збільшується після Люблінської унії
(1569 р.) та сеймової постанови 1590 р., за якими магнатам
відкривалися простори Наддніпрянщини.
У 30-х роках XVII ст. у володіннях князя Вишневецького
було 50 міст і містечок, 40 тис. селянських дворів, майже 230
тис. селян.
Певну роль в господарському житті відігравало шляхет-
сопе зклілкаилиишня. -У ЮАА р. сепію польського и.ороліьі;тва
прийняв ухвалу "Про вивід шляхетства", за якою було визна-
чено, хто належить до стану шляхти. У 1528 р. було проведе-
но перепис шляхти. На початку XVII ст. в Україні налічува-
лася майже тисяча шляхетських маєтків. Часто шляхтичі
виступали орендарями державної чи магнатської землі. Пе-
реважна їх більшість — це дрібні та середні власники. Були
серед них шляхтичі українського (із бояр) походження: Куль-
чицькі, Крушельницькі, Витвицькі, Чайковські, Попелі та ін.
У даний період продовжувало зростати церковна-монас-
тирське землеволодіння. До кінця XVI ст. великим земле-
власником в Україні залишалася православна церква та її
монастирі. Однак після підписання Брестської унії у 1596 р.
її володіння поступово зменшуються. Натомість зростає земель-
на власність уніатської і особливо католицької церкви. Напере-
додні Хмельниччини на Волині, Брацлавшині та Київщині май-
же 50 маєтків належало католицькій церкві та монастирям.
Упродовж XVI ст. виникає і розвивається козацьке земле-
володіння. Воно поділялося на маєтки реєстрових і запорозь-
ких козаків. Реєстрові козаки отримували земельні наділи за
службу королю, а запорожці, що також були на службі, освою-
вали степи за дніпровськими порогами. Поступово їхня земель-
на власність зростає, особливо під час Хмельниччини.
Зберігалася тривалий час селянська земельна власність.
З розвитком внутрішнього і зовнішнього ринків, ростом попиту
на сільськогосподарську продукцію в Західній Європі відбував-
ся поступовий процес обезземелення селян та їхнє закріпачення.
Аграрні відносини польсько-литовської доби регулювали-
ся правовими актами: Литовськими статутами та іншими, які
поширювалися й на українські землі. За Литовським статутом
1529 р., шляхтич мав право лише на рухоме майно, якщо во-
лодів маєтком на основі військової служби магнатові. При-
вілей 1529 р. великого князя Сигізмунда II Августа гарантував
недоторканість шляхетських володінь на державних землях,
якщо їхні власники не були феодально-службово залежними
від великого князя чи магната. Перший Литовський статут
вводив ряд обмежень для селян: їм заборонялося без дозволу
панів купувати або брати землю у заставу.
Литовський статут 1566 р. скасував основне обмеження
щодо шляхетської земельної власності. Так, шляхетська вот-
чина могла відчужуватися (продаватися, обмінюватися тощо)
без дозволу великого князя. Деякі обмеження зберігалися щодо
земель, наданих за службу. Однак вже Люблінська унія 1569 р.
підтвердила звільнення шляхетського землеволодіння від усіх
обмежень. Литовський статут 1566 р. визнавав за селянами
право лише на рухому власність, а продаж селянської землі
дозволяв лише в межах одного маєтку.
Важливу роль у розвитку аграрних відносин польсько-ли-
товської доби відіграла "Устави на волоки" 1557 р. Під та-
кою назвою відома аграрна реформа польського короля і ве-
ликого князя литовського Сигізмунда II Августа, яка прово-
дилася Спочатку лише у його маєтках, а згодом поширилася
на всю державу. Згідно з "Уставою", всі землі (дворові та се-
лянські) перемірювали і ділили на волоки. Кожне селянське
тяглове господарство отримало (за точно встановлену ренту)
волоку землі. Категорію тяглових селян було збільшено за
рахунок селян-данників, службових та челяді. Селянські на-
діли вважалися спадковими, але купівля-продаж їх була забо-
ронена. Крім того, селяни отримали землю на окраїні маєтків
і гіршої якості. Волочний переділ зруйнував громадські по-
рядки, що перед тим існували в Україні (кругова порука, спіль-
ні відробітки тощо). Він юридичне закріпив належність селян
феодалам. Для тяглових селян встановлювалася панщина (2 дні
на тиждень), крім цього, вони повинні були виконувати різні
повинності (шарварки, толоки тощо) та платити грошові й на-
туральні податки.
"Устава на волоки" створила найсприятливіші умови для
розвитку фільваркових господарств. Фільварок — це багато-
галузеве товарне господарство, в якому, крім землеробства,
займалися також різними промислами. Продукція фільварків
була орієнтована на ринок — внутрішній і зовнішній. Саме
на фільварках вироблялася чи вирощувалася основна маса
продуктів і товарів держави. "Устава на волоки" закріпила за
фільварками кращі землі, створила умови для ефективного
використання на них праці селян.
"Артикули" польського короля Генріха Валуа 1573 р. і
третій Литовський статут 1588 р. остаточно закріпачили се-
лян, їм заборонялося самостійно брати участь у судочинстві,
свідчити про своїх панів. Унеможливився перехід від одного
до іншого маєтку. Селяни втрачали право розпоряджатися
своїм майном. У першій половині XVII ст. у Галичині, на
Волині і на Поділлі для багатьох категорій селян стала нор-
мою щоденна панщина. Обтяжливими були різні повинності.
Отже, внаслідок розширення внутрішнього та зовнішнього
ринків на українських землях ускладнилися аграрні відносини,
почала формуватися і утверджуватися фільваркова система госпо-
дарства.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88