Генерал-капітанства були утворені в Гватемалі, Венесуелі, Чилі і на Кубі.
Колонії поділялися на провінції, де керівництво адміністрацією, судовими органами здійснювали губернатори, у розпорядженні яких знаходилися корехідори, алькальди. Управління було централізоване. Усі вищі посади в колоніальній адміністрації заміщалися винятково іспанською феодальною знаттю.
Величезну роль у колоніальному управлінні Латинської Америки відігравала Католицька Церква, яка сама перетворилася на великого феодала.
У Бразилії, що була володінням Португалії, колоніальну адміністрацію очолював віце-король, якому підкорявся місцевий апарат управління. Були утворені військове і податкове відомства. Колоніальна адміністрація була менш централізованою порівняно з іспанськими колоніями. Місцевий сепаратизм підтримувався феодальними правами плантаторів — фазендейро.
266
267
т
Частина третя
Історія дерзісави і прача Нового часу
Війна за незалежність 1810-1826 років. Незважаючи на численні заборони і обмеження з боку колоніальної влади, в колоніях поступово розвивалися промисловість і торгівля, зароджувалися буржуазні відносини. Політика метрополій викликала незадоволення у різних прошарків населення. Трудящі — індійці, метиси, мулати, негри — страждали від жорстокої експлуатації, від расового, станового і політичного безправ'я. Все більше незадоволення колоніальним режимом висловлювали місцева буржуазія, що народжувалася, поміщики-креоли (нащадки іспанських поселенців), представники інтелігенції.
Війна за незалежність у Латинській Америці розпочалася після того, як війська Напрлеона Бонапарта вступили в Іспанію. Це створило сприятливі умови для антиіспанської боротьби.
Розпочавшись у Венесуелі 19 квітня 1810 року, повстання проти іспанського панування з надзвичайною швидкістю поширилося на сусідні колонії і перетворилося на визвольну війну. У процесі боротьби патріотичні сили проголошували незалежність окремих колоній і затверджували перші конституційні документи. Під час визвольної боротьби, яка пройшла два етапи (1810-1815 і 1816-1826 рр.), утворювалися урядові хунти, вироблялися нові форми політичної влади, які замінювали старе колоніальне управління. На кінець визвольної війни на місці колишніх іспанських колоній виникло дев'ять незалежних держав: Аргентина, Болівія, Велика Колумбія, Мексика, Парагвай, Перу, Центрально-Американська федерація, Чилі, Уругвай. У 1822 році народні маси Бразилії добиваються відділення від Португалії.
Війна за незалежність у Латинській Америці була своєрідною формою буржуазної революції. Керівництво цим загальнонаціональним рухом опинилося в руках землевласників-креолів і буржуазних елементів, але основну масу бійців складали селяни-індійці і метиси. За часів революції були проведені певні реформи антифеодального характеру: заборонено работоргівлю, скасовано подушну подать з індійців, знищено розподіл населення на стани, проголошена необмежена приватна власність і т.д. Однак всі ці перетворення, які тією чи іншою мірою провадилися в нових незалежних державах, не привели до корінної зміни їх соціально-економічної і правової структури. Панівне становище і владу зберегли великі землевласники. Аграрне питання в ході революції не було вирішене. Зберігалося деякий час рабство негрів і індійців, залишився пеонаж.
Організація нової державної влади. У період становлення незалежних держав Латинської Америки найпоширенішою була респуб-
268
Ромашок буржуазної исрлскии І)о початку А V сі
Розділ II
ліканська доктрина. Велику роль ІуІ виправ приклад Сполучених Штатів Америки. Однак утвердження республіканського ладу відбувалося шляхом гострої боротьби. Так, у Мексиці після проголошення незалежності в 1822 році Ітурбідс оголосив себе Імператором Августином ї і лише 1824 року країна сі?ла республікою. В Аргентині «республіканська представницька форма» встановилася в 1826 році. Монархічна форма правління існувала довгий час у Бразилії. Конституція і 824 року встановлювала своєрідний «розподіл влади». Імператору Педру І належала виконавча і так звана регулятивна влада (призначення сенаторів, розпуск палати депутатів, призначення і звільнення міністрів і т.ін.). Законодавча влада здійснювалася Генеральною асамблеєю, яка складалася з Сенату і Палати депутатів, що обиралася на чотири роки. І, нарешті. Конституція декларувала незалежність суддів. У 1889 році відбулося повалення монархії. У 1891 році була прийнята нова республіканська конституція Бразилії, яка сприйняла державний лад Сполучених Штатів.
Гострі розбіжності виникали при вирішенні питання про державну єдність і ступінь централізації державного управління. Такі лідери визвольного руху, як Ф. Міранда, С. Болівар та інші з метою об'єднання всіх патріотичних скл виступали за угворення великих централізованих унітарних держав. Тим часом місцеві поміщики-латифундисти відстоювали, як правило, сепаратизм, партикуляризм, шо давало їм усю повноту влади на місцях, а тому вони підтримували ідею федеративного державного устрою.
Особливо напруженою була боротьба між цими напрямками в Аргентині. Спочатку тут перемогу отримали прихильники сильної централізованої держави, але в 1831 році був прийнятий Федеральний пакт, який за своїм змістом нагадував Статті конфедерації США 1781 року. Відповідно до Конституції 1891 року набирає федерального устрою Бразилія, яка тепер отримує назву Сполучені штати Бразилії.
Своєрідна державна організація була запропонована С. Боліваром для Болівії. Розроблена ним Конституція Болівії 1826 року передбачала сильну державну владу. Вона була побудована на принципі розподілу влади, причім поряд з законодавчою, виконавчою і судовою гілками влади Конституція виділяла так звану «виборчу владу», тобто право участі у виборах.
Законодавчий корпус включав три палати: Трибунат. Сенат і Цен-зорат. Виконавча влада вручалася незмінному президенту, який призначав за згодою палат віце-президента і міністрів. Але надії Боліва-
269
І
Частина третя
Історія держави і права Нового часу
ра вирішити всі проблеми шляхом простої централізації урядової влади не виправдалися. В 1829 році Конституція 1826 року була скасована. В Болівії почалася тривала смуга політичної нестійкості.
В цілому держави Латинської Америки були президентськими республіками. В деяких країнах президент обирався за зразком США посередніми виборами. Так, в Аргентині глава держави і віце-президент визначалися колегією вибірників. В інших державах (Бразилія, Перу, Болівія) президент обирався прямим голосуванням.
Характерною особливістю державно-правової і політико-пар-тійної структури латиноамериканських держав був кауділізм — політичне лідерство, яке базувалося на персональному авторитеті диктатора і військовій силі групування, що мало владу або боролося за неї.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139
Колонії поділялися на провінції, де керівництво адміністрацією, судовими органами здійснювали губернатори, у розпорядженні яких знаходилися корехідори, алькальди. Управління було централізоване. Усі вищі посади в колоніальній адміністрації заміщалися винятково іспанською феодальною знаттю.
Величезну роль у колоніальному управлінні Латинської Америки відігравала Католицька Церква, яка сама перетворилася на великого феодала.
У Бразилії, що була володінням Португалії, колоніальну адміністрацію очолював віце-король, якому підкорявся місцевий апарат управління. Були утворені військове і податкове відомства. Колоніальна адміністрація була менш централізованою порівняно з іспанськими колоніями. Місцевий сепаратизм підтримувався феодальними правами плантаторів — фазендейро.
266
267
т
Частина третя
Історія дерзісави і прача Нового часу
Війна за незалежність 1810-1826 років. Незважаючи на численні заборони і обмеження з боку колоніальної влади, в колоніях поступово розвивалися промисловість і торгівля, зароджувалися буржуазні відносини. Політика метрополій викликала незадоволення у різних прошарків населення. Трудящі — індійці, метиси, мулати, негри — страждали від жорстокої експлуатації, від расового, станового і політичного безправ'я. Все більше незадоволення колоніальним режимом висловлювали місцева буржуазія, що народжувалася, поміщики-креоли (нащадки іспанських поселенців), представники інтелігенції.
Війна за незалежність у Латинській Америці розпочалася після того, як війська Напрлеона Бонапарта вступили в Іспанію. Це створило сприятливі умови для антиіспанської боротьби.
Розпочавшись у Венесуелі 19 квітня 1810 року, повстання проти іспанського панування з надзвичайною швидкістю поширилося на сусідні колонії і перетворилося на визвольну війну. У процесі боротьби патріотичні сили проголошували незалежність окремих колоній і затверджували перші конституційні документи. Під час визвольної боротьби, яка пройшла два етапи (1810-1815 і 1816-1826 рр.), утворювалися урядові хунти, вироблялися нові форми політичної влади, які замінювали старе колоніальне управління. На кінець визвольної війни на місці колишніх іспанських колоній виникло дев'ять незалежних держав: Аргентина, Болівія, Велика Колумбія, Мексика, Парагвай, Перу, Центрально-Американська федерація, Чилі, Уругвай. У 1822 році народні маси Бразилії добиваються відділення від Португалії.
Війна за незалежність у Латинській Америці була своєрідною формою буржуазної революції. Керівництво цим загальнонаціональним рухом опинилося в руках землевласників-креолів і буржуазних елементів, але основну масу бійців складали селяни-індійці і метиси. За часів революції були проведені певні реформи антифеодального характеру: заборонено работоргівлю, скасовано подушну подать з індійців, знищено розподіл населення на стани, проголошена необмежена приватна власність і т.д. Однак всі ці перетворення, які тією чи іншою мірою провадилися в нових незалежних державах, не привели до корінної зміни їх соціально-економічної і правової структури. Панівне становище і владу зберегли великі землевласники. Аграрне питання в ході революції не було вирішене. Зберігалося деякий час рабство негрів і індійців, залишився пеонаж.
Організація нової державної влади. У період становлення незалежних держав Латинської Америки найпоширенішою була респуб-
268
Ромашок буржуазної исрлскии І)о початку А V сі
Розділ II
ліканська доктрина. Велику роль ІуІ виправ приклад Сполучених Штатів Америки. Однак утвердження республіканського ладу відбувалося шляхом гострої боротьби. Так, у Мексиці після проголошення незалежності в 1822 році Ітурбідс оголосив себе Імператором Августином ї і лише 1824 року країна сі?ла республікою. В Аргентині «республіканська представницька форма» встановилася в 1826 році. Монархічна форма правління існувала довгий час у Бразилії. Конституція і 824 року встановлювала своєрідний «розподіл влади». Імператору Педру І належала виконавча і так звана регулятивна влада (призначення сенаторів, розпуск палати депутатів, призначення і звільнення міністрів і т.ін.). Законодавча влада здійснювалася Генеральною асамблеєю, яка складалася з Сенату і Палати депутатів, що обиралася на чотири роки. І, нарешті. Конституція декларувала незалежність суддів. У 1889 році відбулося повалення монархії. У 1891 році була прийнята нова республіканська конституція Бразилії, яка сприйняла державний лад Сполучених Штатів.
Гострі розбіжності виникали при вирішенні питання про державну єдність і ступінь централізації державного управління. Такі лідери визвольного руху, як Ф. Міранда, С. Болівар та інші з метою об'єднання всіх патріотичних скл виступали за угворення великих централізованих унітарних держав. Тим часом місцеві поміщики-латифундисти відстоювали, як правило, сепаратизм, партикуляризм, шо давало їм усю повноту влади на місцях, а тому вони підтримували ідею федеративного державного устрою.
Особливо напруженою була боротьба між цими напрямками в Аргентині. Спочатку тут перемогу отримали прихильники сильної централізованої держави, але в 1831 році був прийнятий Федеральний пакт, який за своїм змістом нагадував Статті конфедерації США 1781 року. Відповідно до Конституції 1891 року набирає федерального устрою Бразилія, яка тепер отримує назву Сполучені штати Бразилії.
Своєрідна державна організація була запропонована С. Боліваром для Болівії. Розроблена ним Конституція Болівії 1826 року передбачала сильну державну владу. Вона була побудована на принципі розподілу влади, причім поряд з законодавчою, виконавчою і судовою гілками влади Конституція виділяла так звану «виборчу владу», тобто право участі у виборах.
Законодавчий корпус включав три палати: Трибунат. Сенат і Цен-зорат. Виконавча влада вручалася незмінному президенту, який призначав за згодою палат віце-президента і міністрів. Але надії Боліва-
269
І
Частина третя
Історія держави і права Нового часу
ра вирішити всі проблеми шляхом простої централізації урядової влади не виправдалися. В 1829 році Конституція 1826 року була скасована. В Болівії почалася тривала смуга політичної нестійкості.
В цілому держави Латинської Америки були президентськими республіками. В деяких країнах президент обирався за зразком США посередніми виборами. Так, в Аргентині глава держави і віце-президент визначалися колегією вибірників. В інших державах (Бразилія, Перу, Болівія) президент обирався прямим голосуванням.
Характерною особливістю державно-правової і політико-пар-тійної структури латиноамериканських держав був кауділізм — політичне лідерство, яке базувалося на персональному авторитеті диктатора і військовій силі групування, що мало владу або боролося за неї.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139