Дхармашастри виступали як І права навіть при Моголах, де діяв Звід мусульманського пр тава-і-Аламгірі». Своєрідним джерелом права у феодальній Іи окрім цього, звичаї каст.
У Японії в ранньофеодальний період основним джерелом І імператорський указ. Зберігали свою силу і правові звичаї. В 7Й був створений звід законів під загальною назвою «Тайхоре», в 1 з'явилося «Уложення періоду дзеей», яке налічувало сто статей,НІ столітті — «Кодекс років Кемму». Видавалися і приватні коде
В Арабському халіфаті право розвивалося в тісному зв'яЙ ісламом. Основним джерелом релігійної і правової догматики І став Коран, який складався з 114 сур (глав). Доповненням Кор Сунна — запис переказів та легенд про життя Мухаммеда.' вого значення набирає Тефсир — тлумачення Корану і СуннйЙ цями-улемами і суддями.
Сформована таким чином система права дістала наймеї шаріату. Використовували мусульманські судді і судовий прес
В африканських державах періоду Середньовіччя джерелом пра-«ули звичаєве право і частково закон Серед законів головне місце •„водилося НОрМам мусульманського права, що прийшло в Африку з ісламом.
.
Право власності. У країнах Азії та Африки переважача спочаг-КУ державна власність на землю. В Китаї в умовах існування надільної системи землекористування верховним власником землі вважався імператор. У Японії також уся земля була оголошена власністю держави, главою якої був імператор. Значна кількість земель і зрошувальних споруд була власністю держави і в Арабському халіфаті. В африканських державах у власність монарха переходили лише завойовані землі. У всіх інших випадках у ролі «хазяїна землі» виступав у межах общини її глава.
Однак і за таких умов поряд з державною розвивалась інша форма феодальної власності на землю — володіння окремих феодалів. Це була умовна, обмежена власність. Ступінь її умовності була різною. Чиновникам у Китаї, наприклад, земля жалувалася за службу відповідно до їх рангів. Ширші права мали власники земель, отриманих як імператорське пожалування. Офіційне визнання земельної власності, яка знаходилась у феодалів, відбулося в 763 році. В Індії махараджа в ранньофеодальний період жалував землю на умовах військової служби, передавав землі чиновникам «на їхнє утримання». Рангові, посадові землі, землі «за заслуги» отримувала японська феодальна знать. Умовні земельні володіння — «землі катіа» були відомі і в Арабському халіфаті. Розподіл земель на дві категорії — державні і приватні — зберігся в цих країнах і надалі. Однак приватне землеволодіння безперервно поширюється. Практика земельних пожалувань імператорським ро-Дичам, чиновникам зберігалася в Китаї аж до XIX століття. Добре відома вона була і в Індії. На державні землі (халіса) і володіння фео-Далів була поділена територія Делійського султанату. Основною формою земельної власності феодалів була ікта — тимчасове і умовне ДеРЖання, обумовлене військовою службою. Власники великих земельних володінь, що не передавалися у спадщину, називалися мук-а- Навіть в імперії Великого Могола, де панувала державна власність а землю, основна маса земель роздавалася феодалам на умовах по-
^Ування — джагіру. В Японії існувала своя форма умовної земель-01 Масності — дайме. В Арабському халіфаті була своя умовна фео-
1ьна власність на землю — ікта.
144
145
Частина друга
Історія держави і І ___Середніх віків '
На останньому етапі феодальної історії поширюється власність на землю. В Китаї це відбувалося за часів Мін і Цин, в XVII столітті. В Арабському халіфаті земля також частково' у приватній власності (мульк), так само, як це було і в імперії (
Право зобов'язань. Середньовічним державам Азії та. були відомі різні види договорів.
Особливе місце належало договіру купівлі-продажу. ОбЧ були різноманітні речі. З цілою низкою обмежень прод ля. В Китаї продаж нерухомості вимагав реєстрації купчої вд вому управлінні, де на неї ставилася червона печатка, і такий; називався «червоною купчою» (хун-ці). Письмова форма; продажу землі вимагалась і в Індії. В договорі іноді ви що до покупця переходить «верхній та нижній продуі сади і надра земельної ділянки.
Добре відомий був у Китаї, Індії, Японії договір оренди;; Японії оренда розподілялася на короткострокову і вічну, І ву, пряму і посередню. В Китаї протягом століть земельна < основною формою експлуатації селянства.
Широко застосовувався договір позики. В Китаї за пс ли з боржника до 200-300 відсотків на рік. Щоправда, Цинс ження 1725 року встановило максимальну норму стягання у} відсотків на рік. В Індії особливого значення надавали том$| касти належить той чи інший кредитор чи боржник. При Мс дитрри стягали з боржника до 900 відсотків на рік. У Япо кувалася «рисова позичка» (суйко) з виплатою 50 відсотків І африканських державах боржник міг віддати в заставу І мого себе, бути його слугою, аж поки не поверне свій борг.
держава і право Африки
Ч \
Розділ II
Шлюбно-сімейне право. В Китаї та Японії в цій дуже відчутними були догмати конфуціанства. Тут існувала^ патріархальна сім'я, або велика сімейна община, пов'язана) предків. Влада глави сім'ї була дуже великою. Він міг пс Японії навіть вбити члена сім'ї. В його розпорядженні зна дім і господарство. Значна роль у сім'ї належала і старії Одруження відбувалося лише з дозволу батьків. У Китаї характер купівлі дружини. У стосунках подружжя закріг нування чоловіка над дружиною. В Японії для жінки навя тикувався випробний строк. Причиною розірвання шлюбу міг<
яин з семи приводів, що були визначені конфуціанством: безплідність °\зкини, перелюбство, неповага дружини до батьків, непомірна ба-ясучість, крадіжка, ревнощі дружини, погана-хвороба дружини.
У Японії Закони Тайхоре спадкоємцем визнавали тільки старшого сина. В Китаї після смерті батьків отримувала спадщину всі сини, але старшому сину діставався в спадок батьківський дім з храмом предків.
В Індії до мусульманських завоювань у шлюбно-сімейному праві панувала суворість кастового розподілу. Дозволялось одруження тільки в межах кастової групи. Існували різноманітні правила взаємин між членами сім'ї в різних кастах. Загальним для них було ставлення до жінки, становище котрої в сім'ї, хоч би до якої касти вона належала, було принизливим.
В Арабському халіфаті, в Делійському султанаті і імперії Великого Могола у сфері шлюбно-сімейних відносин діяло мусульманське право. Шлюб, сім'я, народження дітей розглядалися відповідно до Корану як обов'язок кожного правовірного мусульманина. Коран дозволяв багатоженство, але можна було мати не більше чотирьох дружин одночасно. Окрім них можна було мати в гаремі ще й наложниць. Так, у падишаха Могольської імперії Акбара гарем складався з п'яти тисяч жінок.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139
У Японії в ранньофеодальний період основним джерелом І імператорський указ. Зберігали свою силу і правові звичаї. В 7Й був створений звід законів під загальною назвою «Тайхоре», в 1 з'явилося «Уложення періоду дзеей», яке налічувало сто статей,НІ столітті — «Кодекс років Кемму». Видавалися і приватні коде
В Арабському халіфаті право розвивалося в тісному зв'яЙ ісламом. Основним джерелом релігійної і правової догматики І став Коран, який складався з 114 сур (глав). Доповненням Кор Сунна — запис переказів та легенд про життя Мухаммеда.' вого значення набирає Тефсир — тлумачення Корану і СуннйЙ цями-улемами і суддями.
Сформована таким чином система права дістала наймеї шаріату. Використовували мусульманські судді і судовий прес
В африканських державах періоду Середньовіччя джерелом пра-«ули звичаєве право і частково закон Серед законів головне місце •„водилося НОрМам мусульманського права, що прийшло в Африку з ісламом.
.
Право власності. У країнах Азії та Африки переважача спочаг-КУ державна власність на землю. В Китаї в умовах існування надільної системи землекористування верховним власником землі вважався імператор. У Японії також уся земля була оголошена власністю держави, главою якої був імператор. Значна кількість земель і зрошувальних споруд була власністю держави і в Арабському халіфаті. В африканських державах у власність монарха переходили лише завойовані землі. У всіх інших випадках у ролі «хазяїна землі» виступав у межах общини її глава.
Однак і за таких умов поряд з державною розвивалась інша форма феодальної власності на землю — володіння окремих феодалів. Це була умовна, обмежена власність. Ступінь її умовності була різною. Чиновникам у Китаї, наприклад, земля жалувалася за службу відповідно до їх рангів. Ширші права мали власники земель, отриманих як імператорське пожалування. Офіційне визнання земельної власності, яка знаходилась у феодалів, відбулося в 763 році. В Індії махараджа в ранньофеодальний період жалував землю на умовах військової служби, передавав землі чиновникам «на їхнє утримання». Рангові, посадові землі, землі «за заслуги» отримувала японська феодальна знать. Умовні земельні володіння — «землі катіа» були відомі і в Арабському халіфаті. Розподіл земель на дві категорії — державні і приватні — зберігся в цих країнах і надалі. Однак приватне землеволодіння безперервно поширюється. Практика земельних пожалувань імператорським ро-Дичам, чиновникам зберігалася в Китаї аж до XIX століття. Добре відома вона була і в Індії. На державні землі (халіса) і володіння фео-Далів була поділена територія Делійського султанату. Основною формою земельної власності феодалів була ікта — тимчасове і умовне ДеРЖання, обумовлене військовою службою. Власники великих земельних володінь, що не передавалися у спадщину, називалися мук-а- Навіть в імперії Великого Могола, де панувала державна власність а землю, основна маса земель роздавалася феодалам на умовах по-
^Ування — джагіру. В Японії існувала своя форма умовної земель-01 Масності — дайме. В Арабському халіфаті була своя умовна фео-
1ьна власність на землю — ікта.
144
145
Частина друга
Історія держави і І ___Середніх віків '
На останньому етапі феодальної історії поширюється власність на землю. В Китаї це відбувалося за часів Мін і Цин, в XVII столітті. В Арабському халіфаті земля також частково' у приватній власності (мульк), так само, як це було і в імперії (
Право зобов'язань. Середньовічним державам Азії та. були відомі різні види договорів.
Особливе місце належало договіру купівлі-продажу. ОбЧ були різноманітні речі. З цілою низкою обмежень прод ля. В Китаї продаж нерухомості вимагав реєстрації купчої вд вому управлінні, де на неї ставилася червона печатка, і такий; називався «червоною купчою» (хун-ці). Письмова форма; продажу землі вимагалась і в Індії. В договорі іноді ви що до покупця переходить «верхній та нижній продуі сади і надра земельної ділянки.
Добре відомий був у Китаї, Індії, Японії договір оренди;; Японії оренда розподілялася на короткострокову і вічну, І ву, пряму і посередню. В Китаї протягом століть земельна < основною формою експлуатації селянства.
Широко застосовувався договір позики. В Китаї за пс ли з боржника до 200-300 відсотків на рік. Щоправда, Цинс ження 1725 року встановило максимальну норму стягання у} відсотків на рік. В Індії особливого значення надавали том$| касти належить той чи інший кредитор чи боржник. При Мс дитрри стягали з боржника до 900 відсотків на рік. У Япо кувалася «рисова позичка» (суйко) з виплатою 50 відсотків І африканських державах боржник міг віддати в заставу І мого себе, бути його слугою, аж поки не поверне свій борг.
держава і право Африки
Ч \
Розділ II
Шлюбно-сімейне право. В Китаї та Японії в цій дуже відчутними були догмати конфуціанства. Тут існувала^ патріархальна сім'я, або велика сімейна община, пов'язана) предків. Влада глави сім'ї була дуже великою. Він міг пс Японії навіть вбити члена сім'ї. В його розпорядженні зна дім і господарство. Значна роль у сім'ї належала і старії Одруження відбувалося лише з дозволу батьків. У Китаї характер купівлі дружини. У стосунках подружжя закріг нування чоловіка над дружиною. В Японії для жінки навя тикувався випробний строк. Причиною розірвання шлюбу міг<
яин з семи приводів, що були визначені конфуціанством: безплідність °\зкини, перелюбство, неповага дружини до батьків, непомірна ба-ясучість, крадіжка, ревнощі дружини, погана-хвороба дружини.
У Японії Закони Тайхоре спадкоємцем визнавали тільки старшого сина. В Китаї після смерті батьків отримувала спадщину всі сини, але старшому сину діставався в спадок батьківський дім з храмом предків.
В Індії до мусульманських завоювань у шлюбно-сімейному праві панувала суворість кастового розподілу. Дозволялось одруження тільки в межах кастової групи. Існували різноманітні правила взаємин між членами сім'ї в різних кастах. Загальним для них було ставлення до жінки, становище котрої в сім'ї, хоч би до якої касти вона належала, було принизливим.
В Арабському халіфаті, в Делійському султанаті і імперії Великого Могола у сфері шлюбно-сімейних відносин діяло мусульманське право. Шлюб, сім'я, народження дітей розглядалися відповідно до Корану як обов'язок кожного правовірного мусульманина. Коран дозволяв багатоженство, але можна було мати не більше чотирьох дружин одночасно. Окрім них можна було мати в гаремі ще й наложниць. Так, у падишаха Могольської імперії Акбара гарем складався з п'яти тисяч жінок.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139