Таємниця трьох невiдомих
Наступного дня я вже виїхав на своєму Вороному, як нiчого й не було. Правда, тепер я їхав обережненько, об'їжджаючи кожну ямку, кожний камiнчик, кожну калюжку.
Дiд стояв бiля ворiт, нiби просто так собi, але я помiтив, що вiн скоса позирає на моє переднє колесо, йому було цiкаво, як воно крутиться. I вiн, видно, був задоволений своью роботою.
Я проїхав до кiнця нашої вулицi i повернув на центральну, Шевченкiвську, що вела через усе село в поле. Вже минав останнi хати, як почув позаду дидиркання мотоцикла. Я звернув з колiї, щоб дати йому дорогу, i обернувся. Мене наздоганяв якийсь вiйськовий у шоломi i великих мотоциклетних окулярах-крагах, якi закривали пiв-обличчя.
Порiвнявшись зi мною, вiйськовий раптом загальмував.
— Рень? — коротко спитав вiн i, коли я кивнув у вiдповiдь, простягнув менi якийсь конверт. I одразу дав газ i рвонув уперед.
Я так розгубився, що упустив конверта на землю. I поки пiднiмав, вiд мотоциклiста тiльки курява на дорозi лишилася. Я встиг лише помiтити, що то був офiцер: чи то старший лейтенант, чи то капiтан (чи три, чи чотири зiрочки на погонах). А обличчя — щоб мене розстрiлювали — не впiзнав би. Тiльки й запам'яталося, як бiлозубо сяйнуло оте коротке «Рень?» на засмаглому, припорошеному обличчi… I окуляри на пiв-обличчя, i зелений шолом…
Я глянув на конверт:
«Явi Реню. (Цiлком, таємно)»
Занiмiлими пальцями розiрвав конверт i витяг листа:
«Сьогоднi, рiвно о дев'ятнадцятiй нуль-нуль приходь до розбитого доту у Вовчий лiс. У розколинi над амбразурою знайдеш iнструкцiю, що ти мусиш робити.
Цього листа треба негайно знищити. Справа надзвичайно важлива i секретна. Нiкому нi слова. Щоб тобi було легше зберiгати таємницю, ми поки що не називаємо себе
Отже, рiвно о дев'ятнадцятiй нуль-нуль.
Г. П. Г.»
У мене враз змокрiли долонi. Я звiв голову й озирнувся навколо. На вулицi не було нi кого. Тiльки бiля крайньої хати у дворi баба годувала курей, примовляючи: «тютiньки, тю-тю-тю, тютiньки, тю-тю-тю». Але вона в мiй бiк навiть не дивилася. Здається, нiхто нiчого не бачив.
Я сiв на велосипед i погнав у поле. Листа я мiцно тримав у руцi, притискаючи до ручки керма.
У головi моїй було метушливе безладдя.
Що це? Жарт? Хтось iз хлопцiв? Або всi разом? Вирiшили покепкувати з мене? Помститися, що я їх задурив iз тим привидом? Але ж вони бачили, що я сам пошився у дурнi. Чого ж мститися?
I чи став би офiцер на мотоциклi встрявати у рiзнi хлоп'ячi витiвки, передавати листа? Нi. Навряд. Та й почерк у листi не хлоп'ячий, не учнiвський. Учнiвський почерк, навiть найкалiграфiчнiший, одразу можна пiзнати. А це був зовсiм дорослий почерк — дуже чiткий, розбiрливий, з нахилом улiво i кожна буквочка окремо.
Нi! Це не хлопцi! А хто ж?..
I що означають цi букви — Г. П. Г.? Що це? Iнiцiали? Чи зашифрована посада? Наприклад, гвардiї полковник Герасименко (чи там Гаврилов, чи Гогоберiдзе). Або — генеральний прокурор Гаврилов (чи знов-таки Герасименко, чи Гогоберiдзе).
Але в листi стоїть «ми». Виходить, Г, П. Г. — це не одна людина. Виходить, троє. — «Г», «П», «Г». I хто ж вони такi, цi троє невiдомих? Хорошi вони чи поганi?
Не зупиняючись, я ще i ще раз перечитував листа. I нiчого не змiг второпати. Вони просять порвати. Ну що ж, порвати можна. Навiть якщо це жарт — тим бiльше.
Я порвав листа на дрiбненькi-дрiбненькi клаптички i, їдучи, потроху викинув по дорозi.
Тепер того листа сам чорт не збере докупи нiколи в свiтi.
До семи годин вечора було ще дуже далеко. Але ноги мої механiчно крутили педалi, а кермо само собою звертало у бiк Вовчого лiсу. I я незчувся, як був уже на узлiссi. I лише тодi раптом подумав: «Чого це я сюди iду? Адже у листi сказано — о дев'ятнадцятiй. I якщо я приїду ранiше, може, це пошкодити спразi — хто його зна».
Я крутонув кермо i звернув на дорогу, що вела попiд лiсом у Дiдiвщину — наче хтось невидимий стежив за мною, i я хотiв його переконати, що й не збирався iхати в лiс.
«Заїду в Дiдiвщину в крамницю, куплю льодяникiв фiгурних», — вирiшив я. У дiдiвщинськiй крамницi були фiгурнi льодяники на паличках — дев'ятнадцять копiйок сто грамiв. У нашу таких чогось не завозили. I ми iнодi спецiально їздили по них аж у Дiдiвщину.
Не доїжджаючи до села, побачив я на дорозi «Москвича» з вiдкритим мотором, у якому хтось длубався. Коли я наблизився, цей хтось пiдвiв голову, i я впiзнав попа Гогу. Побачивши мене, отець Гога сказав:
— О! Ану подерж менi отут трохи.
Я злiз з велосипеда i, тамуючи в серцi неспокiй, подержав йому в моторi якусь штуковину, що вiн її прикручував плоскогубцями.
— Спасибi! — сказав вiн, як скiнчив. Потiм, глянувши на мене хитро примруженим оком, промовив раптом загадковi, незрозумiлi слова:
— Темна вода во облацех.
I усмiхнувся.
Я здивовано клiпнув очима, тодi швидко сiв на велосипед i поїхав. Менi стало якось не по собi вiд тих слiв.
Я навiть забув про фiгурнi льодяники на паличках, а звернув на iншу дорогу i подався назад у Васюкiвку.
«Може, це пiп Гога написав? — збентежено думав я дорогою. — Удвох з бабою Мокриною. „Г. П. Г.“ „П. Г.“ — це може бути „пiп Георгiй“ — абсолютно. А „Г.“ Гаврилiвна!.. Це по батьковi бабу Мокрину. Мокрина Гаврилiвна, її iнколи так звуть — „Гаврилiвна“. I це вони хочуть заманити мене до лiсу i… вбити. За те, що я їх з отим привидом пiдвiв. А що! Були ж такi випадки, коли релiгiйнi фанатики вбивали людей. Навiть у газетах писали… Ех, якби був поряд Павлуша, нiчого б не було менi страшно. I нащо то вiн зрадив? От уб'ють мене, тiльки тодi вiн пошкодує, тiльки тодi зрозумiє, що це вiн винен, бо лишив мене самого напризволяще. Та буде пiзно…»
У селi я повернув вулицею Гагарiна до рiчки. Менi кортiло глянути, що зараз робить баба Мокрина. її хата була крайня, майже бiля води. Пiд соломою, але чепурненька, а сад великий, кращий у селi. Таких сортiв яблук, як у неї, не було нi в кого. Та покуштувати їх нам не щастило, бо такого злющого Бровка, як у баби Мокрипи, теж не було нi в кого на селi.
Баба Мокрина саме трусила яблука, збираючи їх у пелену. Побачивши мене, вона аж вся виструнчилась:
— Га? Ти? По яблучка прийшов! Пашов вон! Бандюга! Щоб тобi чортiв у пеклi фотографувати! Гайдабура! Геть!
Я тiльки усмiхнувся й поїхав. Менi одразу стало легше. Якби вони збиралися мене вбивати, вона б так не лаялася. Вона б, навпаки, солодкими речами очi менi замилювала, щоб я нiчого не пiдозрював. Та й що це я вигадав! Кому я погрiбен, щоб мене вбивали. I хiба мiг офiцер на мотоциклi бути заодно з попом Гогою i бабою Мокриною? Тьху! Дурниця якась!
Я твердо вирiшив нiчого не боятись i о дев'ятнадцятiй годинi їхати у Вовчий лiс. Видно, справа таки серйозна, я комусь потрiбен i можу стати у пригодi. I нiчого думати. Мiй дiд завжди говорить, що, коли ти можеш зробити добре дiло, роби, не задумуючись i не вiдкладаючи.
Але не думати я не мiг i до шести годин вечора тiльки про це й думав.
Роздiл XIV
Вовчий лiс. Iсторiя дота.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124
Наступного дня я вже виїхав на своєму Вороному, як нiчого й не було. Правда, тепер я їхав обережненько, об'їжджаючи кожну ямку, кожний камiнчик, кожну калюжку.
Дiд стояв бiля ворiт, нiби просто так собi, але я помiтив, що вiн скоса позирає на моє переднє колесо, йому було цiкаво, як воно крутиться. I вiн, видно, був задоволений своью роботою.
Я проїхав до кiнця нашої вулицi i повернув на центральну, Шевченкiвську, що вела через усе село в поле. Вже минав останнi хати, як почув позаду дидиркання мотоцикла. Я звернув з колiї, щоб дати йому дорогу, i обернувся. Мене наздоганяв якийсь вiйськовий у шоломi i великих мотоциклетних окулярах-крагах, якi закривали пiв-обличчя.
Порiвнявшись зi мною, вiйськовий раптом загальмував.
— Рень? — коротко спитав вiн i, коли я кивнув у вiдповiдь, простягнув менi якийсь конверт. I одразу дав газ i рвонув уперед.
Я так розгубився, що упустив конверта на землю. I поки пiднiмав, вiд мотоциклiста тiльки курява на дорозi лишилася. Я встиг лише помiтити, що то був офiцер: чи то старший лейтенант, чи то капiтан (чи три, чи чотири зiрочки на погонах). А обличчя — щоб мене розстрiлювали — не впiзнав би. Тiльки й запам'яталося, як бiлозубо сяйнуло оте коротке «Рень?» на засмаглому, припорошеному обличчi… I окуляри на пiв-обличчя, i зелений шолом…
Я глянув на конверт:
«Явi Реню. (Цiлком, таємно)»
Занiмiлими пальцями розiрвав конверт i витяг листа:
«Сьогоднi, рiвно о дев'ятнадцятiй нуль-нуль приходь до розбитого доту у Вовчий лiс. У розколинi над амбразурою знайдеш iнструкцiю, що ти мусиш робити.
Цього листа треба негайно знищити. Справа надзвичайно важлива i секретна. Нiкому нi слова. Щоб тобi було легше зберiгати таємницю, ми поки що не називаємо себе
Отже, рiвно о дев'ятнадцятiй нуль-нуль.
Г. П. Г.»
У мене враз змокрiли долонi. Я звiв голову й озирнувся навколо. На вулицi не було нi кого. Тiльки бiля крайньої хати у дворi баба годувала курей, примовляючи: «тютiньки, тю-тю-тю, тютiньки, тю-тю-тю». Але вона в мiй бiк навiть не дивилася. Здається, нiхто нiчого не бачив.
Я сiв на велосипед i погнав у поле. Листа я мiцно тримав у руцi, притискаючи до ручки керма.
У головi моїй було метушливе безладдя.
Що це? Жарт? Хтось iз хлопцiв? Або всi разом? Вирiшили покепкувати з мене? Помститися, що я їх задурив iз тим привидом? Але ж вони бачили, що я сам пошився у дурнi. Чого ж мститися?
I чи став би офiцер на мотоциклi встрявати у рiзнi хлоп'ячi витiвки, передавати листа? Нi. Навряд. Та й почерк у листi не хлоп'ячий, не учнiвський. Учнiвський почерк, навiть найкалiграфiчнiший, одразу можна пiзнати. А це був зовсiм дорослий почерк — дуже чiткий, розбiрливий, з нахилом улiво i кожна буквочка окремо.
Нi! Це не хлопцi! А хто ж?..
I що означають цi букви — Г. П. Г.? Що це? Iнiцiали? Чи зашифрована посада? Наприклад, гвардiї полковник Герасименко (чи там Гаврилов, чи Гогоберiдзе). Або — генеральний прокурор Гаврилов (чи знов-таки Герасименко, чи Гогоберiдзе).
Але в листi стоїть «ми». Виходить, Г, П. Г. — це не одна людина. Виходить, троє. — «Г», «П», «Г». I хто ж вони такi, цi троє невiдомих? Хорошi вони чи поганi?
Не зупиняючись, я ще i ще раз перечитував листа. I нiчого не змiг второпати. Вони просять порвати. Ну що ж, порвати можна. Навiть якщо це жарт — тим бiльше.
Я порвав листа на дрiбненькi-дрiбненькi клаптички i, їдучи, потроху викинув по дорозi.
Тепер того листа сам чорт не збере докупи нiколи в свiтi.
До семи годин вечора було ще дуже далеко. Але ноги мої механiчно крутили педалi, а кермо само собою звертало у бiк Вовчого лiсу. I я незчувся, як був уже на узлiссi. I лише тодi раптом подумав: «Чого це я сюди iду? Адже у листi сказано — о дев'ятнадцятiй. I якщо я приїду ранiше, може, це пошкодити спразi — хто його зна».
Я крутонув кермо i звернув на дорогу, що вела попiд лiсом у Дiдiвщину — наче хтось невидимий стежив за мною, i я хотiв його переконати, що й не збирався iхати в лiс.
«Заїду в Дiдiвщину в крамницю, куплю льодяникiв фiгурних», — вирiшив я. У дiдiвщинськiй крамницi були фiгурнi льодяники на паличках — дев'ятнадцять копiйок сто грамiв. У нашу таких чогось не завозили. I ми iнодi спецiально їздили по них аж у Дiдiвщину.
Не доїжджаючи до села, побачив я на дорозi «Москвича» з вiдкритим мотором, у якому хтось длубався. Коли я наблизився, цей хтось пiдвiв голову, i я впiзнав попа Гогу. Побачивши мене, отець Гога сказав:
— О! Ану подерж менi отут трохи.
Я злiз з велосипеда i, тамуючи в серцi неспокiй, подержав йому в моторi якусь штуковину, що вiн її прикручував плоскогубцями.
— Спасибi! — сказав вiн, як скiнчив. Потiм, глянувши на мене хитро примруженим оком, промовив раптом загадковi, незрозумiлi слова:
— Темна вода во облацех.
I усмiхнувся.
Я здивовано клiпнув очима, тодi швидко сiв на велосипед i поїхав. Менi стало якось не по собi вiд тих слiв.
Я навiть забув про фiгурнi льодяники на паличках, а звернув на iншу дорогу i подався назад у Васюкiвку.
«Може, це пiп Гога написав? — збентежено думав я дорогою. — Удвох з бабою Мокриною. „Г. П. Г.“ „П. Г.“ — це може бути „пiп Георгiй“ — абсолютно. А „Г.“ Гаврилiвна!.. Це по батьковi бабу Мокрину. Мокрина Гаврилiвна, її iнколи так звуть — „Гаврилiвна“. I це вони хочуть заманити мене до лiсу i… вбити. За те, що я їх з отим привидом пiдвiв. А що! Були ж такi випадки, коли релiгiйнi фанатики вбивали людей. Навiть у газетах писали… Ех, якби був поряд Павлуша, нiчого б не було менi страшно. I нащо то вiн зрадив? От уб'ють мене, тiльки тодi вiн пошкодує, тiльки тодi зрозумiє, що це вiн винен, бо лишив мене самого напризволяще. Та буде пiзно…»
У селi я повернув вулицею Гагарiна до рiчки. Менi кортiло глянути, що зараз робить баба Мокрина. її хата була крайня, майже бiля води. Пiд соломою, але чепурненька, а сад великий, кращий у селi. Таких сортiв яблук, як у неї, не було нi в кого. Та покуштувати їх нам не щастило, бо такого злющого Бровка, як у баби Мокрипи, теж не було нi в кого на селi.
Баба Мокрина саме трусила яблука, збираючи їх у пелену. Побачивши мене, вона аж вся виструнчилась:
— Га? Ти? По яблучка прийшов! Пашов вон! Бандюга! Щоб тобi чортiв у пеклi фотографувати! Гайдабура! Геть!
Я тiльки усмiхнувся й поїхав. Менi одразу стало легше. Якби вони збиралися мене вбивати, вона б так не лаялася. Вона б, навпаки, солодкими речами очi менi замилювала, щоб я нiчого не пiдозрював. Та й що це я вигадав! Кому я погрiбен, щоб мене вбивали. I хiба мiг офiцер на мотоциклi бути заодно з попом Гогою i бабою Мокриною? Тьху! Дурниця якась!
Я твердо вирiшив нiчого не боятись i о дев'ятнадцятiй годинi їхати у Вовчий лiс. Видно, справа таки серйозна, я комусь потрiбен i можу стати у пригодi. I нiчого думати. Мiй дiд завжди говорить, що, коли ти можеш зробити добре дiло, роби, не задумуючись i не вiдкладаючи.
Але не думати я не мiг i до шести годин вечора тiльки про це й думав.
Роздiл XIV
Вовчий лiс. Iсторiя дота.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124