Не розумiло урочистостi моменту дурне собача!
Не проронивши жодного слова, допливли ми до острова.
У мовчаннi перенесли всi речi на галявину до куреня.
I от востаннє стоїмо на березi коло човна. Похнюпившiйсь довбаємо носками черевикiв землю. Стоїмо i зiтхаємо. Треба прощатися, а ми не знаємо, що кажуть у таких випадках на прощання. Адже не на день ми прощаємось, не на мiсяць, не на рiк навiть, а на цiлих двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв. Ще нiхто в свiтi не прощався на так довго.
Кукурузо нахилився до Собакевича, почухав за вухами, взяв його передню лапу, потиснув:
— Прощай! Я б тебе тут залишив, але й сам не знаю, як у мене з харчами буде… Не бiйсь… Павлуша тебе в обиду не дасть. Ти ж, Павлушо…
— Аякже!.. — не дав я йому договорити.
I змовк, думаючи, що б же йому ще таке сказати заспокiйливе на прощання.
— А тi двоє таки не шпигуни, — сказав я. — Справжнi шпигуни нас придушили б отам у кукурудзi. I нiхто б не знав. Вони ж точно тепер знають, що ми за ними стежили. Так що не переживай — нiхто про нас все одно б нi в газетi не написав, нi по радiо, нi тим паче по телевiзору…
Але Кукурузо на це нiчого не вiдповiв.
I знову ми стоїмо й мовчимо.
— Ну так що? Давай їдь уже! — не витримує нарештi Кукурузо.
— А ти що, поспiшаєш? — кажу я.
— Та нє, я нiчого, але взагалi… Тобi ж додому треба. Хлопцi, мабуть, у футбола зараз на вигонi гуляють.
— Та! — махаю рукою. Мовляв, не потрiбнi менi нi футбол, нi хлопцi. А сам думаю: «Невже оце Кукурузо нiколи в футбола бiльше не гулятиме? От бiдний хлопець!» I так менi його жаль стало! Такий же вiн воротар добрий був! Справжнiй Лев Яшин мiг з нього вирости.
Зiтхнув я, полiз у кишеню i витяг свого складаного ножика.
— На, — кажу, — тобi пригодиться Ти ж знаєш, який це ножик. Як бритва. Такого нi в кого нема. А в тебе якийсь чепелик.
Кукурузо аж почервонiв iз задоволення. Вiн завжди заздрив менi через оцей ножик i мiнятися не раз пропонував, та я не хотiв Але тепер хай йому буде, раз вiн у футбола не гулятиме i в самотностi житиме.
Я ще раз лiхнув, полiз у другу кишеню i дiстав коробочку з-пiд сiрникiв. Там лежали гачки для удочок, якi подарував менi батько. Прекраснi гачки! Цiле багатство длл рибалки. I маленькi — на верховодок, плiток та карасiв, i бiльшенькi — на йоршiв, окунiв та лящiв; i великi — на щупакiв, линiв, коропiв. I зовсiм великi — трiйчастi — на сомiв та iншого риб'ячого звiра.
— Лови, — кажу, — на здоров'я. Рибою ти тепер забезпечений. Тiльки знаєш, як я до тебе колись приїду, то й менi даси половити. Дуже я звик до цих гачкiв.
Чого я так сказав — не знаю. Я ж ще й разу не ловив ними. Мабуть, усе-таки шкода менi було тих гачкiв. Навiть бiльше, нiж ножика. Кукурузо вiдчув це:
— Та нащо. Не треба. В мене ж єсть.
Але не мiг вiдiрвати захоплених очей вiд коробочки. Хiба стане в людини сили вiдмовитися од такого подарунка? Нi, не шкода менi гачкiв! Кукурузо ж лишається на безлюдному островi сам один, як отой зуб у ротi дiда Салимона I нiхто його бiльше не побачить. Навiть листа йому написати не можна. Авжеж, не можна. У нього ж нема адреси. У всiх людей на свiтi є адреси, а в нього немає. Ця несподiвана думка схвилювала мене.
— Слухай, — кажу, — так не можна. Виходить, у тебе тепер немає адреси.
— Ну то що?
— Як — «ну то що»? Адреси немає, розумiєш! Виходить, нiби ти взагалi не живеш на свiтi.
— А що ж я можу зробити? — розгубився Кукурузо.
— Треба негайно якось назвати острiв. Буде назва, тодi й адреса буде.
— Давай. Я хiба що — проти? А як?
— Хiба я знаю? Острови по-рiзному називаються. Острiв iменi Врангеля, острiв Мадагаскар, острiв Таймир. Нi, то, здається, пiвострiв. Ну, як-небудь так.
— Ну, хай буде острiв Мадагаскар. Гарна назва. Менi подобається.
— Так уже ж е Мадагаскар. Треба, щоб така назва, якої ще нема.
Кукурузо задумався. Довго ворушив губами, мабуть, перебираючи в умi назви. Потiм сказав:
— А знаєш що — хай буде iменi Переекзаменовки. Переекзаменовка мене сюди привела, i хай буде iменi отої клятої переекзаменовки. Такої назви ще нема — ручаюсь.
Я не став сперечатися. Так на картi свiту (хоч про це ще нiхто не знав) з'явилася нова географiчна назва — острiв Переекзаменовки. Хтозна, може, колись у майбутнь'ому школярi навiть вчитимуть про це на уроцi. «Острiв Переекзаменовки. Знаменитий тим, що на ньому провiв у самотностi майже тридцять рокiв учень п'ятого класу Робiнзон Кукурузо». I якийсь телепень одержить двiйку за те, що не знатиме цього.
— Не дрейф, Робiнзоне, все буде гаразд, — бадьоро сказав я. — На такому островi не те що двадцять вiсiм — сто рокiв прожити можна Аби риба клювала.
— Я теж так думаю.
— Ну, прощай!
— Прощай.
Я кинув у човен Собакевича,сiв сам.
Кукурузо раптом зiтхнув i тихо сказав:
— Ти пробач менi, Павлушо, що я позаторiк тебе при всiх у калюжу пхнув. Пробач.
Я теж зiтхнув i сказав:
— I ти пробач, що я тодi, пам'ятаєш, твого картуза на вербу закинув. I взагалi пробач, коли що не так.
— Прощай! — сказав Кукурузо.
— Прощай! — сказав я i одiпхнувся нарештi од берега.
Останнiй зв'язок Робiнзона Кукурузо з людьми обiрвався Вiн лишився один на безлюдному островi.
Тепер навiть якби вiн i схотiв повернутися додому, вiн би не змп цього зробити сам, без сторонньої допомоги. Бо в нього не було човна. А без човна вибратися з наших плавнiв неможливо — потонеш, як слiпе кошеня.
Я пропонував, щоб вiн залишив собi нашого «пiдводного» (ми ж будь-яким човном могли скористатися для переправи на острiв), але вiн категорично вiдмовився.
— Це несерйозно, — сказав вiн. — Це було б нiби якась прогулянка: набридло — вернувся. Якби у Робiнзона був транспорт — чорта лисого вiн сидiв би так довго один на островi! Не, треба по-справжньому. Нiяких човнiв, нiякої можливостi повернутися.
Героїчна був людина Робiнзон Кукурузо.
Роздiл XV
Перший день на островi iменi Переекзаменовки. Роздiл, розказаний Робiнзоном Кукурузо своєму другу i однокласнику Павлушi
Так-от як одштовхнувся ти ото вiд берега i поїхав, i як зник уже за очеретом, тiльки жмурки на водi вiд човна лишилися то така тиша раптом настала — нiколи я такої тишi не чув (навiть тодi, коли вуха менi пiсля першого з берданки пострiлу позакладало). Стою я й не дихаю, мов закам'янiв. Тиша-тиша… I тiльки небо, здається, дзвенить, — нiби величезною голубою мискою мене накрито. I я пiд тiєю мискою один, мов мишеня пiд ситом, i дiваться нiкуди.
Стою я i, що робити, не знаю. I поспiшати менi не треба, i робити нiчого. Хоч стiй, хоч через голову перекидайся — все одно. Нiхто не бачить, нiкому до цього нема дiла.
Погано менi було. I головне, ота клята думка, що сам я звiдси не виберуся. Хоч кричи, хоч бийся головою об дерево — нiчого не допоможе. Я б не знаю, що робив, якби не вiдчув раптом, що хочу їсти. Ти пам'ятаєш, я так хвилювався i поспiшав, що дома добре й не поснiдав. Це одразу мене до тями привело. Харчiв я вирiшив поки що не чiпати — хто там зна, що воно далi буде.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124
Не проронивши жодного слова, допливли ми до острова.
У мовчаннi перенесли всi речi на галявину до куреня.
I от востаннє стоїмо на березi коло човна. Похнюпившiйсь довбаємо носками черевикiв землю. Стоїмо i зiтхаємо. Треба прощатися, а ми не знаємо, що кажуть у таких випадках на прощання. Адже не на день ми прощаємось, не на мiсяць, не на рiк навiть, а на цiлих двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв. Ще нiхто в свiтi не прощався на так довго.
Кукурузо нахилився до Собакевича, почухав за вухами, взяв його передню лапу, потиснув:
— Прощай! Я б тебе тут залишив, але й сам не знаю, як у мене з харчами буде… Не бiйсь… Павлуша тебе в обиду не дасть. Ти ж, Павлушо…
— Аякже!.. — не дав я йому договорити.
I змовк, думаючи, що б же йому ще таке сказати заспокiйливе на прощання.
— А тi двоє таки не шпигуни, — сказав я. — Справжнi шпигуни нас придушили б отам у кукурудзi. I нiхто б не знав. Вони ж точно тепер знають, що ми за ними стежили. Так що не переживай — нiхто про нас все одно б нi в газетi не написав, нi по радiо, нi тим паче по телевiзору…
Але Кукурузо на це нiчого не вiдповiв.
I знову ми стоїмо й мовчимо.
— Ну так що? Давай їдь уже! — не витримує нарештi Кукурузо.
— А ти що, поспiшаєш? — кажу я.
— Та нє, я нiчого, але взагалi… Тобi ж додому треба. Хлопцi, мабуть, у футбола зараз на вигонi гуляють.
— Та! — махаю рукою. Мовляв, не потрiбнi менi нi футбол, нi хлопцi. А сам думаю: «Невже оце Кукурузо нiколи в футбола бiльше не гулятиме? От бiдний хлопець!» I так менi його жаль стало! Такий же вiн воротар добрий був! Справжнiй Лев Яшин мiг з нього вирости.
Зiтхнув я, полiз у кишеню i витяг свого складаного ножика.
— На, — кажу, — тобi пригодиться Ти ж знаєш, який це ножик. Як бритва. Такого нi в кого нема. А в тебе якийсь чепелик.
Кукурузо аж почервонiв iз задоволення. Вiн завжди заздрив менi через оцей ножик i мiнятися не раз пропонував, та я не хотiв Але тепер хай йому буде, раз вiн у футбола не гулятиме i в самотностi житиме.
Я ще раз лiхнув, полiз у другу кишеню i дiстав коробочку з-пiд сiрникiв. Там лежали гачки для удочок, якi подарував менi батько. Прекраснi гачки! Цiле багатство длл рибалки. I маленькi — на верховодок, плiток та карасiв, i бiльшенькi — на йоршiв, окунiв та лящiв; i великi — на щупакiв, линiв, коропiв. I зовсiм великi — трiйчастi — на сомiв та iншого риб'ячого звiра.
— Лови, — кажу, — на здоров'я. Рибою ти тепер забезпечений. Тiльки знаєш, як я до тебе колись приїду, то й менi даси половити. Дуже я звик до цих гачкiв.
Чого я так сказав — не знаю. Я ж ще й разу не ловив ними. Мабуть, усе-таки шкода менi було тих гачкiв. Навiть бiльше, нiж ножика. Кукурузо вiдчув це:
— Та нащо. Не треба. В мене ж єсть.
Але не мiг вiдiрвати захоплених очей вiд коробочки. Хiба стане в людини сили вiдмовитися од такого подарунка? Нi, не шкода менi гачкiв! Кукурузо ж лишається на безлюдному островi сам один, як отой зуб у ротi дiда Салимона I нiхто його бiльше не побачить. Навiть листа йому написати не можна. Авжеж, не можна. У нього ж нема адреси. У всiх людей на свiтi є адреси, а в нього немає. Ця несподiвана думка схвилювала мене.
— Слухай, — кажу, — так не можна. Виходить, у тебе тепер немає адреси.
— Ну то що?
— Як — «ну то що»? Адреси немає, розумiєш! Виходить, нiби ти взагалi не живеш на свiтi.
— А що ж я можу зробити? — розгубився Кукурузо.
— Треба негайно якось назвати острiв. Буде назва, тодi й адреса буде.
— Давай. Я хiба що — проти? А як?
— Хiба я знаю? Острови по-рiзному називаються. Острiв iменi Врангеля, острiв Мадагаскар, острiв Таймир. Нi, то, здається, пiвострiв. Ну, як-небудь так.
— Ну, хай буде острiв Мадагаскар. Гарна назва. Менi подобається.
— Так уже ж е Мадагаскар. Треба, щоб така назва, якої ще нема.
Кукурузо задумався. Довго ворушив губами, мабуть, перебираючи в умi назви. Потiм сказав:
— А знаєш що — хай буде iменi Переекзаменовки. Переекзаменовка мене сюди привела, i хай буде iменi отої клятої переекзаменовки. Такої назви ще нема — ручаюсь.
Я не став сперечатися. Так на картi свiту (хоч про це ще нiхто не знав) з'явилася нова географiчна назва — острiв Переекзаменовки. Хтозна, може, колись у майбутнь'ому школярi навiть вчитимуть про це на уроцi. «Острiв Переекзаменовки. Знаменитий тим, що на ньому провiв у самотностi майже тридцять рокiв учень п'ятого класу Робiнзон Кукурузо». I якийсь телепень одержить двiйку за те, що не знатиме цього.
— Не дрейф, Робiнзоне, все буде гаразд, — бадьоро сказав я. — На такому островi не те що двадцять вiсiм — сто рокiв прожити можна Аби риба клювала.
— Я теж так думаю.
— Ну, прощай!
— Прощай.
Я кинув у човен Собакевича,сiв сам.
Кукурузо раптом зiтхнув i тихо сказав:
— Ти пробач менi, Павлушо, що я позаторiк тебе при всiх у калюжу пхнув. Пробач.
Я теж зiтхнув i сказав:
— I ти пробач, що я тодi, пам'ятаєш, твого картуза на вербу закинув. I взагалi пробач, коли що не так.
— Прощай! — сказав Кукурузо.
— Прощай! — сказав я i одiпхнувся нарештi од берега.
Останнiй зв'язок Робiнзона Кукурузо з людьми обiрвався Вiн лишився один на безлюдному островi.
Тепер навiть якби вiн i схотiв повернутися додому, вiн би не змп цього зробити сам, без сторонньої допомоги. Бо в нього не було човна. А без човна вибратися з наших плавнiв неможливо — потонеш, як слiпе кошеня.
Я пропонував, щоб вiн залишив собi нашого «пiдводного» (ми ж будь-яким човном могли скористатися для переправи на острiв), але вiн категорично вiдмовився.
— Це несерйозно, — сказав вiн. — Це було б нiби якась прогулянка: набридло — вернувся. Якби у Робiнзона був транспорт — чорта лисого вiн сидiв би так довго один на островi! Не, треба по-справжньому. Нiяких човнiв, нiякої можливостi повернутися.
Героїчна був людина Робiнзон Кукурузо.
Роздiл XV
Перший день на островi iменi Переекзаменовки. Роздiл, розказаний Робiнзоном Кукурузо своєму другу i однокласнику Павлушi
Так-от як одштовхнувся ти ото вiд берега i поїхав, i як зник уже за очеретом, тiльки жмурки на водi вiд човна лишилися то така тиша раптом настала — нiколи я такої тишi не чув (навiть тодi, коли вуха менi пiсля першого з берданки пострiлу позакладало). Стою я й не дихаю, мов закам'янiв. Тиша-тиша… I тiльки небо, здається, дзвенить, — нiби величезною голубою мискою мене накрито. I я пiд тiєю мискою один, мов мишеня пiд ситом, i дiваться нiкуди.
Стою я i, що робити, не знаю. I поспiшати менi не треба, i робити нiчого. Хоч стiй, хоч через голову перекидайся — все одно. Нiхто не бачить, нiкому до цього нема дiла.
Погано менi було. I головне, ота клята думка, що сам я звiдси не виберуся. Хоч кричи, хоч бийся головою об дерево — нiчого не допоможе. Я б не знаю, що робив, якби не вiдчув раптом, що хочу їсти. Ти пам'ятаєш, я так хвилювався i поспiшав, що дома добре й не поснiдав. Це одразу мене до тями привело. Харчiв я вирiшив поки що не чiпати — хто там зна, що воно далi буде.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124