Ми не можемо, щоб нас вважали за злодiїв.
Про всяк випадок прощавайте.
Павлуша. Ява.
А костюм мiй новий перешлiть тодi мамi.
Ява.
А мого велосипеда хай оддадуть двоюрiдному брату Володi.
Павлуша ».
Що не кажiть, а уночi в лавру, до тих могил, до мерцiв усяких лячно йти. I так не хочеться вiддалятися од тих двох вiкон освiтлених, вiд музики тiєї веселої. Але треба поспiшати!
Ми сiли па порожнiй i якийсь самотнiй трамвай, що одразу швидко (вдвiчi швидше, по-моєму, нiж удень) помчав вулицями, весь час тенькаючи на ходу, наче од страху. Вилiзли на площi Слави — там, де вiчний вогонь i могила Невiдомого солдата. I пiшки пiшли до лаври.
Ми зайшли у знайомий Вальчин двiр (знала б вона, що ми зараз тут! Хропе собi — десятий сон бачить!).
Пройшли за флiгель i стежечкою, що гадючилася серед чiпкої колючої дерези, почали спускатися до церкви Рiздва Богородицi. З кожним кроком у грудях бухкало все дужче й дужче. I що це за властивiсть така у темряви — кожен кущик вона населяє жахними химерними створiннями, що ворушаться там, ладнi от-от кинутися на вас. Навiть мiсця, вдень веселi й свiтлi, здаються вночi страшними й зловiсними. А що вже казати про кладовища, церкви, пiдземелля — куди й удень не дуже весело заходить.
Раптом, наче сповiщаючи комусь про паш прихiд, бемкнув з неба дзвiн. Раз… Другий… Третiй… Ми спинилися, оглядаючись у страшну темiнь. Дзвiн глухо забивав у серце крижанi цвяхи — бемм!.. бемм!.. бемм!..
— Го… годинник на лаврi… дванадцяту б'є! — пошепки догадався Ява.
Ми пiшли далi. Ми не змовлялись, але обидва намагалися ступати якомога тихiше, майже безгучно — наче хотiли, щоб дочув той, хто чатував на нас за кожним кущем. Спинi i потилицi було якось лоскотно, мов чиїсь руки простягалися з темряви i торкалися тебе ззаду. Я намагався не озиратися, щоб раптом не побачити зеленi очi.
Коли ми вже були майже бiля брами, у кущах щось враз зашурхотiло, метнулось, зойкнуло. Ми присiли, зiщулилися, втягнули голови в плечi. I я так сiиснув пiстолет, що мало не стрельнув. Добре, що спусковий механiзм у тому стартовому розрахований на спортсменiв i такий тугий, а то я точно бабахнув би з переляку у себе в кишенi. Пропали б тодi мої хорошi шевйотовi штани.
Минула хвилина. Нiхто не нападав. «Це, певно, хтось iз Будчиних друзiв», — вирiшили ми, повитягали голови з плечей i розправили плечi.
«Не можна, щоб вони думали, що ми боїмося, — подумав я, — треба йти, карбуючи крок, i смiятися…» Але ноги не послухали мене i по пласких каменях склепистого пiдворiття «Дзвiницi на Дальнiх печерах» пiшли знов-таки по-котячому тихо i безгучно. А смiх так глибоко застряв у мене всерединi, що я сам навiть його не почув. Зате я почув iнше. З-за надгробка на могилi генерала Кайсарова враз долинув приглушений голос:
— Та перестань… Раз уже так — заведем i все… Нiхто вже не прийде… Не змогли просто вийти з дому i все. Точно…
Голос був знайомо-хлоп'ячий, але не Будчин.
— Ви помиляєтесь! Ми прийшли! — несподiвано голосно i рiзко сказав раптом Ява. Я аж здригнувся.
— Га?! — нiби перелякано гакнули за надгробком. I на тлi неба над кам'яною брилою з'явилося три голови.
— А… це вже ви, — почувся голос Будки, в якому звучало (як менi здалося) чи то розчарування, чи то невдоволення — наче вiн чекав когось iншого.
Вони вийшли з за пам'ятника. Будка, невеликий хлопчик, якого ми помiтили ще у кодлi (вiн був найменший), i високий худорлявий хлопчина… у чорнiй масцi — мабуть, «чувак». Я мимохiть здригнувся — що не кажiть, а чорна маска уночi, та ще й у такому мiсцi, справляє нехороше враження. Як бачите, менi доводилось здригатися майже щохвилини. «Якщо далi так пiде, то я скоро буду безперестанку тiпатися, як у лихоманцi. Треба взяти себе в руки», — подумав я. Але брати себе в руки було дуже важко — якось не давався я собi в руки.
— Лiхтарики у вас є? — спитав Будка.
— Нема, — озвався я.
— Це погано, — сказав Будка.
Звичайно, погано, ми и самi знали. Але в нас справдi не було лiхтарикiв. Як на зло той «динамiчеський», що я колись подарував Явi, зiпсувався, а «батареєчного» ми якось по дуростi не придбали (аби ж то знаття, що в нас будуть такi нiчнi пригоди!) i в дядька дома не було. Про всяк випадок взяли ми коробку сiрникiв. Але хiба порiвняєш сiрники з лiхтариком!
— Ну, гаразд, у нас є, якось обiйдемося, — менi здалося, що Будка був навiть радий, що у нас нема лiхтарикiв.
— Ходiмо! — не даючи нам опам'ятатися, сказав Будка. Ми вийшли з лаврського двору, обiйшли фортечний мур. Попiд самим муром збiгали вниз дерев'янi вузенькi сходи з поруччям. Над сходами нависли вiти дерев, темно було, хоч в око стрель, i здавалося, що ми спускаємось у самiсiньке пекло.
Признаюсь одверто, менi було дуже страшно i дуже хотiлося якось сказати цим крокодилам, що у мене е пiстолет, i якщо вони щось, то я… Але як це сказати, я не знав.
Будка i «чувак» освiтлювали дорогу кишеньковими лiхтариками, але вiд цих двох тремтливих плямок свiтла, що стрибали по схiдцях, було, по-моєму, ще страшнiше. Зiйшовши вниз, ми знову почали чогось пiднiматися вгору (i знов-таки вздовж лаврського муру). Пiднявшись трохи, звернули праворуч i пiшли По асфальтовiй дорiжцi, що в'юнилася мiж густих дерев. Iшли мовчки. Нарештi я наважився i пошепки спитав у Будки, який iшов поряд зi мною:
— А чого цей… у масцi?
— Для конспiрацiї, — таємниче прошепотiв Будка — Я ж вам казав — його мiлiцiя шукає…
«Тю, — подумав я, — по-моєму, у нашi днi чорна маска не тiльки не маскує, а навпаки. Якщо ти без маски, то ще можна якось прослизнути, щоб тебе мiлiцiонер не помiтив, а якщо ти у чорнiй масцi, то мiлiцiонер тебе, нiтрохи не вагаючись, одразу — цоп! — i в район».
I раптом менi стрельнуло, що саме зараз можна сказати.
— Нiчого, — кажу, — мiлiцiя нам до лампи! У нас койшо є! От присвiти.
Будка спрямував свiтло лiхтарика на мою кишеню, i я наполовину висунув з кишенi стартовий.
— Що?!
— Та, — спокiйно кажу я, — мiй же дядько… — я вже мало не прохопився: «в мiлiцiї робить…», але вчасно змикитив, що тiльки що ж було «мiлiцiя до лампи», — мiй же дядько прикордонник. То ми в нього позичили на хвилинку Макарова… Якраз на случай мiлiцiї…
— А… а це… це добре… це харашо… — пропапляв Будка (вiн цього явно не чекав). Ява пильно глянув на мене — вiн стояв зовсiм близько, i при свiтлi лiхтарика я добре бачив його погляд. I розумiв. Той погляд означав: «А як же наша умова нащот брехнi i нащот шалабанiв?» Я заспокiйливо кивнув йому. Це мало означати: «Не бiйся, все гаразд; якщо вороговi кажуть неправду, це нiяка не брехня, а тактика…»
«Чувак» i той малий iшли попереду, нашої розмови не чули i нiчого не зрозумiли. I коли ми рушили далi, Будка нiби ненароком одiрвався од нас i наблизився до «чувака».
— Що там таке? — тихо спитав «чувак».
— У них «пушка», — зовсiм тихо сказав Будка, думаючи, що ми не почуємо. Але в мене такi вуха…
— Справжня?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124
Про всяк випадок прощавайте.
Павлуша. Ява.
А костюм мiй новий перешлiть тодi мамi.
Ява.
А мого велосипеда хай оддадуть двоюрiдному брату Володi.
Павлуша ».
Що не кажiть, а уночi в лавру, до тих могил, до мерцiв усяких лячно йти. I так не хочеться вiддалятися од тих двох вiкон освiтлених, вiд музики тiєї веселої. Але треба поспiшати!
Ми сiли па порожнiй i якийсь самотнiй трамвай, що одразу швидко (вдвiчi швидше, по-моєму, нiж удень) помчав вулицями, весь час тенькаючи на ходу, наче од страху. Вилiзли на площi Слави — там, де вiчний вогонь i могила Невiдомого солдата. I пiшки пiшли до лаври.
Ми зайшли у знайомий Вальчин двiр (знала б вона, що ми зараз тут! Хропе собi — десятий сон бачить!).
Пройшли за флiгель i стежечкою, що гадючилася серед чiпкої колючої дерези, почали спускатися до церкви Рiздва Богородицi. З кожним кроком у грудях бухкало все дужче й дужче. I що це за властивiсть така у темряви — кожен кущик вона населяє жахними химерними створiннями, що ворушаться там, ладнi от-от кинутися на вас. Навiть мiсця, вдень веселi й свiтлi, здаються вночi страшними й зловiсними. А що вже казати про кладовища, церкви, пiдземелля — куди й удень не дуже весело заходить.
Раптом, наче сповiщаючи комусь про паш прихiд, бемкнув з неба дзвiн. Раз… Другий… Третiй… Ми спинилися, оглядаючись у страшну темiнь. Дзвiн глухо забивав у серце крижанi цвяхи — бемм!.. бемм!.. бемм!..
— Го… годинник на лаврi… дванадцяту б'є! — пошепки догадався Ява.
Ми пiшли далi. Ми не змовлялись, але обидва намагалися ступати якомога тихiше, майже безгучно — наче хотiли, щоб дочув той, хто чатував на нас за кожним кущем. Спинi i потилицi було якось лоскотно, мов чиїсь руки простягалися з темряви i торкалися тебе ззаду. Я намагався не озиратися, щоб раптом не побачити зеленi очi.
Коли ми вже були майже бiля брами, у кущах щось враз зашурхотiло, метнулось, зойкнуло. Ми присiли, зiщулилися, втягнули голови в плечi. I я так сiиснув пiстолет, що мало не стрельнув. Добре, що спусковий механiзм у тому стартовому розрахований на спортсменiв i такий тугий, а то я точно бабахнув би з переляку у себе в кишенi. Пропали б тодi мої хорошi шевйотовi штани.
Минула хвилина. Нiхто не нападав. «Це, певно, хтось iз Будчиних друзiв», — вирiшили ми, повитягали голови з плечей i розправили плечi.
«Не можна, щоб вони думали, що ми боїмося, — подумав я, — треба йти, карбуючи крок, i смiятися…» Але ноги не послухали мене i по пласких каменях склепистого пiдворiття «Дзвiницi на Дальнiх печерах» пiшли знов-таки по-котячому тихо i безгучно. А смiх так глибоко застряв у мене всерединi, що я сам навiть його не почув. Зате я почув iнше. З-за надгробка на могилi генерала Кайсарова враз долинув приглушений голос:
— Та перестань… Раз уже так — заведем i все… Нiхто вже не прийде… Не змогли просто вийти з дому i все. Точно…
Голос був знайомо-хлоп'ячий, але не Будчин.
— Ви помиляєтесь! Ми прийшли! — несподiвано голосно i рiзко сказав раптом Ява. Я аж здригнувся.
— Га?! — нiби перелякано гакнули за надгробком. I на тлi неба над кам'яною брилою з'явилося три голови.
— А… це вже ви, — почувся голос Будки, в якому звучало (як менi здалося) чи то розчарування, чи то невдоволення — наче вiн чекав когось iншого.
Вони вийшли з за пам'ятника. Будка, невеликий хлопчик, якого ми помiтили ще у кодлi (вiн був найменший), i високий худорлявий хлопчина… у чорнiй масцi — мабуть, «чувак». Я мимохiть здригнувся — що не кажiть, а чорна маска уночi, та ще й у такому мiсцi, справляє нехороше враження. Як бачите, менi доводилось здригатися майже щохвилини. «Якщо далi так пiде, то я скоро буду безперестанку тiпатися, як у лихоманцi. Треба взяти себе в руки», — подумав я. Але брати себе в руки було дуже важко — якось не давався я собi в руки.
— Лiхтарики у вас є? — спитав Будка.
— Нема, — озвався я.
— Це погано, — сказав Будка.
Звичайно, погано, ми и самi знали. Але в нас справдi не було лiхтарикiв. Як на зло той «динамiчеський», що я колись подарував Явi, зiпсувався, а «батареєчного» ми якось по дуростi не придбали (аби ж то знаття, що в нас будуть такi нiчнi пригоди!) i в дядька дома не було. Про всяк випадок взяли ми коробку сiрникiв. Але хiба порiвняєш сiрники з лiхтариком!
— Ну, гаразд, у нас є, якось обiйдемося, — менi здалося, що Будка був навiть радий, що у нас нема лiхтарикiв.
— Ходiмо! — не даючи нам опам'ятатися, сказав Будка. Ми вийшли з лаврського двору, обiйшли фортечний мур. Попiд самим муром збiгали вниз дерев'янi вузенькi сходи з поруччям. Над сходами нависли вiти дерев, темно було, хоч в око стрель, i здавалося, що ми спускаємось у самiсiньке пекло.
Признаюсь одверто, менi було дуже страшно i дуже хотiлося якось сказати цим крокодилам, що у мене е пiстолет, i якщо вони щось, то я… Але як це сказати, я не знав.
Будка i «чувак» освiтлювали дорогу кишеньковими лiхтариками, але вiд цих двох тремтливих плямок свiтла, що стрибали по схiдцях, було, по-моєму, ще страшнiше. Зiйшовши вниз, ми знову почали чогось пiднiматися вгору (i знов-таки вздовж лаврського муру). Пiднявшись трохи, звернули праворуч i пiшли По асфальтовiй дорiжцi, що в'юнилася мiж густих дерев. Iшли мовчки. Нарештi я наважився i пошепки спитав у Будки, який iшов поряд зi мною:
— А чого цей… у масцi?
— Для конспiрацiї, — таємниче прошепотiв Будка — Я ж вам казав — його мiлiцiя шукає…
«Тю, — подумав я, — по-моєму, у нашi днi чорна маска не тiльки не маскує, а навпаки. Якщо ти без маски, то ще можна якось прослизнути, щоб тебе мiлiцiонер не помiтив, а якщо ти у чорнiй масцi, то мiлiцiонер тебе, нiтрохи не вагаючись, одразу — цоп! — i в район».
I раптом менi стрельнуло, що саме зараз можна сказати.
— Нiчого, — кажу, — мiлiцiя нам до лампи! У нас койшо є! От присвiти.
Будка спрямував свiтло лiхтарика на мою кишеню, i я наполовину висунув з кишенi стартовий.
— Що?!
— Та, — спокiйно кажу я, — мiй же дядько… — я вже мало не прохопився: «в мiлiцiї робить…», але вчасно змикитив, що тiльки що ж було «мiлiцiя до лампи», — мiй же дядько прикордонник. То ми в нього позичили на хвилинку Макарова… Якраз на случай мiлiцiї…
— А… а це… це добре… це харашо… — пропапляв Будка (вiн цього явно не чекав). Ява пильно глянув на мене — вiн стояв зовсiм близько, i при свiтлi лiхтарика я добре бачив його погляд. I розумiв. Той погляд означав: «А як же наша умова нащот брехнi i нащот шалабанiв?» Я заспокiйливо кивнув йому. Це мало означати: «Не бiйся, все гаразд; якщо вороговi кажуть неправду, це нiяка не брехня, а тактика…»
«Чувак» i той малий iшли попереду, нашої розмови не чули i нiчого не зрозумiли. I коли ми рушили далi, Будка нiби ненароком одiрвався од нас i наблизився до «чувака».
— Що там таке? — тихо спитав «чувак».
— У них «пушка», — зовсiм тихо сказав Будка, думаючи, що ми не почуємо. Але в мене такi вуха…
— Справжня?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124