Старi баби кажуть, що воно дуже схоже на архангельський глас, i хрестяться. Найбiльший успiх дiдова гра має у наших сiльських собак. Вони захоплено гавкають до самої ночi. Нi, раз дiд Салимон сказав, що ми артисти, — нiяких сумнiвiв не було.
Але на репетицiях з нами сталося щось неймовiрне. Ми самi себе не впiзнавали. Це були не ми. Це були два якихось слимаки, двi мокрицi, два мiшки з половою. Ми раптом зрозумiли, що одне — говорити слова, якi ти сам придумав, жартувати i «ламать дурочку» (як каже мiй батько), i зовсiм iнше — говорити слова не свої, а якi треба по п'єсi, тобто грати роль.
Ми не говорили. Ми жували гумовi мертвi слова. I нам було гидко Було кисло в ротi i холодно в животi.
— Нiчого, — пiдбадьорював себе й мене Ява. — На прем'єрi ми себе покажемо. Ми як дамо, як дамо!
— Еге, дамо… дулю з маком, — безнадiйно бубонiв я.
— Панiкер нещасний! На репетицiях у великих артистiв не виходило. Ти ж знаєш… Пам'ятаєш, Максим Валер'янович розказував Держись!
Я держався з останнiх сил. Ще спасибi Гоголю, що вiн пожалiв нас i не дав Бобчинському i Добчинському бiльше слiв. Бо ми б зовсiм загибли. Ми з тими словами, що були, не могли впоратися.
Це було гiрше за будь-якi уроки. Для нас вивчити вiрша з лiтератури — завжди мука була. Так у вiршах хоч рима за риму чiпляється, допомагає запам'ятати. А тут — проза. Нема за що зачепитися. Поки у папiрець, де роль переписана, дивишся — слова ще якось держаться купи А тiльки папiрець сховав — враз слова розбiгаються, як таргани по припiчку, i у головi порожньо, аж гуде… Але з папiрцем грати на сценi не можна. Якщо артисти ходитимуть по сценi з папiрцями, як промовцi на трибунi, буде не спектакль, а конференцiя А ми не конференцiю збиралися показувати, а «Ревiзора» Гоголя.
— Яво, — зiтхав я, — давай усе-таки вчити ролi. Диви ондо, як Карафолька зубрячить! По чотири години щодня за клунею бубонить. I Кагарлицький уже мiсяць гуляти не виходить. Теж зубрячить. А Гребенючка навiть кiно двiчi пропустила.
— Що-о? Щоб я зубрячив?! Нi-каг-да!.. Зубрьожьа — то для дурнiв, для неспособних. А ми з тобою хлопцi способнi. Обiйдемось без зубрьожки. Даваи-но краще над емблемою подумаєм. У МХАТi чайка на завiсi, i нам щось таке треба. Крижня чи дику гуску. Чи пiвня зозулястого… Га? Як ти думаєш?
— А я знаю?
— Ну, ми про це ще подумаємо, час є… А зараз гайда у берег, я там лисячу нору назнав, може, виженем рудохвосту.
Я зiтхав i тягся за Явою.
Минали днi..
— Яво, — казав я через тиждень. — Ой, давай учити слова, голубе! Бо я нiчогiсiнько з своєї ролi не знаю.
— Та! — махав рукою Ява. — В крайньому разi будемо з тобою грати пiд суфлера. Качалов завжди грав пiд суфлера. А суфлер у нас — будь здоров!
Це був єдиний вихiд. Суфлер у нас справдi знаменитий! Кузьма Барило. Чемпiон школи по пiдказках. З останньої парти пiдказує — нiби у самiсiньке вухо шепоче.
Прем'єри нашої все село чекало так нетерпляче, нiби виступу найкращого столичного театру. Особливо пiсля того, як на репетицiї побував дiд Салимон. Ми його не запрошували. Вiн зовсiм випадково попав на репетицiю (лагодив у клубi стiльцi, а тут ми прийшли). Спершу дiд Салимон на нас уваги не звертав, стукав собi молотком. Тодi чуємо, стукання припинилось — прислухається дiд. Ми саме роздраконювали першу дiю, де городничий Стьопа Карафолька, дiзнавшися вiд Бобчинського i Добчинського (тобто вiд нас з Явою) про ревiзора (Колю Кагарлицького), дає вказiвки полiцейському (Васi Деркачу).
Городничий Карафолька стояв на сценi, випнувши зроблене з подушок пузо, i хрипким басом (де тiльки вiн у нього брався!) говорив:
— Квартальний Пуговiцин… вiн високий на зрiст, то хай стоїть для благоустрою на мосту. Та розкидати нашвидку старий паркан, що бiля шевця, i поставити солом яну вiху щоб було схоже на планування. Воно чим бiльше ламання тим бiльш означає дiяльностi градоправителя. Ох, боже мiй! Я й забув що пiд тим парканом навалено на сорок возiв усякого смiття. Що це за поганий народ! Тiльки-но десь постав який-небудь пам'ятник або просто паркан — чорт їх знає, звiдки й нанесуть усякого смiття!
Тут у п'єсi написано «зiтхає». Карафолька за всiма правилами зiтхнув, зробивши при цьому паузу. З тiєї паузи негайно скористався дiд Салимон, якому, видно, давно вже кортiло висловитися.
— От щучий син! — на весь зал гаркнув дiд — От же ж спецiалiст! (То чомусь було у дiда найлайливiше слово!) Окозамилювач чортiв! Ну точнiсiнько наш колишнiй голова Припихатий! Той теж такi штуки одмочував, як начальство з областi приїхати мало… Правильна п'єса! Молодець автор! Знає жизнь…
Того ж дня все село заговорило про майбутню виставу.
«Бу-бу-бу… Ревiзор!.. Гу-гу-гу… Хлестаков!.. Ру-ру-ру… П'єса!» — тiльки й чулося в усiх кутках Навiть старезнi бабусi що зроду такого слова в ротi не держали, й собi — «Ревiзор»' «Ревiзор», — аж дивно слухать. А не дуже грамотна глухувата баба Гарбузиха розпустила серед своїх пiдстаркуватих подружок чутки, що автор п'єси «Ревiзор» нiякий не Гоголь а кореспондент райгазети товариш Курочка, якии приїздив колись у наше село, i написано все точно про нашого колишнього голову Припихатого; але оскiльки Припихатий зараз на вiдповiдальнiй посадi iнструктора в обласному управлiннi культури, то й написано так завуальовано, i пiдписався товариш Курочка не своїм iменем, а псевдонiмом — Гоголь…
Теперiшнiй голова колгоспу Iван Iванович Шапка дуже з цiєї чутки смiявся й одвалив нам чималенькi грошi на декорацiї i костюми. Це була справжня удача. Робити декорацiї допомагав нам учитель креслення i малювання Анатолiй Дмитрович, а костюми шила з фарбованої мiшковини i марлi цiла бригада дiвчат. З осенi до самiсiнької весни готували ми п'єсу. I от…
Якби цього вечора якийсь злодiй забрiв у наше село, вiн мiг би спокiйнiсiнько, не криючись, пiдряд виносити все з хат i, не кваплячись, вантажити на вiз чи що у нього там було б… Дома, в хатах, не тiльки не лишилося живої душi — навiть собаки збiглися з усього села до клубу i влаштували тут свої собачi вечорницi.
Та що там казать, коли навiть стосемилiтня баба Триндичка, прапращурка нашого зоотехнiка Iвана Свиридовича, про яку дiд Салимон казав, що вона «вже почала другий вiраж», що в неї скоро знову рiзатимуться зуби й що вона нiколи не вмре; до якої приїздили аж з Києва, щоб дiзнатися, чого це вона так довго живе баба Триндичка, яка вже тридцять рокiв не виходила з двору, нiколи не була в кiно i не те що в клуб, а й у церкву вже не ходила, — ота сама Триндичка i то причалапала на нашу виставу.
— О! Я ж вам казав! — на весь зал радiсно вигукнув дiд Салимон. — Уже ходити вчиться. Скоро й гопки пiде…
За це баба Триндичка пiд загальний регiт мовчки вперiщила дiда Салимона костуром по спинi.
Але стривайте, стривайте…
Дзень! Дзень! Дзень-ь-ь-ь! — По серцю рiзонув третiй дзвiнок.
В залi гасне свiтло.
— Ану! Ану! Ану! — кишкає нас (тих, хто не повинен бути на сценi у першiй явi) Галина Сидорiвна.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124
Але на репетицiях з нами сталося щось неймовiрне. Ми самi себе не впiзнавали. Це були не ми. Це були два якихось слимаки, двi мокрицi, два мiшки з половою. Ми раптом зрозумiли, що одне — говорити слова, якi ти сам придумав, жартувати i «ламать дурочку» (як каже мiй батько), i зовсiм iнше — говорити слова не свої, а якi треба по п'єсi, тобто грати роль.
Ми не говорили. Ми жували гумовi мертвi слова. I нам було гидко Було кисло в ротi i холодно в животi.
— Нiчого, — пiдбадьорював себе й мене Ява. — На прем'єрi ми себе покажемо. Ми як дамо, як дамо!
— Еге, дамо… дулю з маком, — безнадiйно бубонiв я.
— Панiкер нещасний! На репетицiях у великих артистiв не виходило. Ти ж знаєш… Пам'ятаєш, Максим Валер'янович розказував Держись!
Я держався з останнiх сил. Ще спасибi Гоголю, що вiн пожалiв нас i не дав Бобчинському i Добчинському бiльше слiв. Бо ми б зовсiм загибли. Ми з тими словами, що були, не могли впоратися.
Це було гiрше за будь-якi уроки. Для нас вивчити вiрша з лiтератури — завжди мука була. Так у вiршах хоч рима за риму чiпляється, допомагає запам'ятати. А тут — проза. Нема за що зачепитися. Поки у папiрець, де роль переписана, дивишся — слова ще якось держаться купи А тiльки папiрець сховав — враз слова розбiгаються, як таргани по припiчку, i у головi порожньо, аж гуде… Але з папiрцем грати на сценi не можна. Якщо артисти ходитимуть по сценi з папiрцями, як промовцi на трибунi, буде не спектакль, а конференцiя А ми не конференцiю збиралися показувати, а «Ревiзора» Гоголя.
— Яво, — зiтхав я, — давай усе-таки вчити ролi. Диви ондо, як Карафолька зубрячить! По чотири години щодня за клунею бубонить. I Кагарлицький уже мiсяць гуляти не виходить. Теж зубрячить. А Гребенючка навiть кiно двiчi пропустила.
— Що-о? Щоб я зубрячив?! Нi-каг-да!.. Зубрьожьа — то для дурнiв, для неспособних. А ми з тобою хлопцi способнi. Обiйдемось без зубрьожки. Даваи-но краще над емблемою подумаєм. У МХАТi чайка на завiсi, i нам щось таке треба. Крижня чи дику гуску. Чи пiвня зозулястого… Га? Як ти думаєш?
— А я знаю?
— Ну, ми про це ще подумаємо, час є… А зараз гайда у берег, я там лисячу нору назнав, може, виженем рудохвосту.
Я зiтхав i тягся за Явою.
Минали днi..
— Яво, — казав я через тиждень. — Ой, давай учити слова, голубе! Бо я нiчогiсiнько з своєї ролi не знаю.
— Та! — махав рукою Ява. — В крайньому разi будемо з тобою грати пiд суфлера. Качалов завжди грав пiд суфлера. А суфлер у нас — будь здоров!
Це був єдиний вихiд. Суфлер у нас справдi знаменитий! Кузьма Барило. Чемпiон школи по пiдказках. З останньої парти пiдказує — нiби у самiсiньке вухо шепоче.
Прем'єри нашої все село чекало так нетерпляче, нiби виступу найкращого столичного театру. Особливо пiсля того, як на репетицiї побував дiд Салимон. Ми його не запрошували. Вiн зовсiм випадково попав на репетицiю (лагодив у клубi стiльцi, а тут ми прийшли). Спершу дiд Салимон на нас уваги не звертав, стукав собi молотком. Тодi чуємо, стукання припинилось — прислухається дiд. Ми саме роздраконювали першу дiю, де городничий Стьопа Карафолька, дiзнавшися вiд Бобчинського i Добчинського (тобто вiд нас з Явою) про ревiзора (Колю Кагарлицького), дає вказiвки полiцейському (Васi Деркачу).
Городничий Карафолька стояв на сценi, випнувши зроблене з подушок пузо, i хрипким басом (де тiльки вiн у нього брався!) говорив:
— Квартальний Пуговiцин… вiн високий на зрiст, то хай стоїть для благоустрою на мосту. Та розкидати нашвидку старий паркан, що бiля шевця, i поставити солом яну вiху щоб було схоже на планування. Воно чим бiльше ламання тим бiльш означає дiяльностi градоправителя. Ох, боже мiй! Я й забув що пiд тим парканом навалено на сорок возiв усякого смiття. Що це за поганий народ! Тiльки-но десь постав який-небудь пам'ятник або просто паркан — чорт їх знає, звiдки й нанесуть усякого смiття!
Тут у п'єсi написано «зiтхає». Карафолька за всiма правилами зiтхнув, зробивши при цьому паузу. З тiєї паузи негайно скористався дiд Салимон, якому, видно, давно вже кортiло висловитися.
— От щучий син! — на весь зал гаркнув дiд — От же ж спецiалiст! (То чомусь було у дiда найлайливiше слово!) Окозамилювач чортiв! Ну точнiсiнько наш колишнiй голова Припихатий! Той теж такi штуки одмочував, як начальство з областi приїхати мало… Правильна п'єса! Молодець автор! Знає жизнь…
Того ж дня все село заговорило про майбутню виставу.
«Бу-бу-бу… Ревiзор!.. Гу-гу-гу… Хлестаков!.. Ру-ру-ру… П'єса!» — тiльки й чулося в усiх кутках Навiть старезнi бабусi що зроду такого слова в ротi не держали, й собi — «Ревiзор»' «Ревiзор», — аж дивно слухать. А не дуже грамотна глухувата баба Гарбузиха розпустила серед своїх пiдстаркуватих подружок чутки, що автор п'єси «Ревiзор» нiякий не Гоголь а кореспондент райгазети товариш Курочка, якии приїздив колись у наше село, i написано все точно про нашого колишнього голову Припихатого; але оскiльки Припихатий зараз на вiдповiдальнiй посадi iнструктора в обласному управлiннi культури, то й написано так завуальовано, i пiдписався товариш Курочка не своїм iменем, а псевдонiмом — Гоголь…
Теперiшнiй голова колгоспу Iван Iванович Шапка дуже з цiєї чутки смiявся й одвалив нам чималенькi грошi на декорацiї i костюми. Це була справжня удача. Робити декорацiї допомагав нам учитель креслення i малювання Анатолiй Дмитрович, а костюми шила з фарбованої мiшковини i марлi цiла бригада дiвчат. З осенi до самiсiнької весни готували ми п'єсу. I от…
Якби цього вечора якийсь злодiй забрiв у наше село, вiн мiг би спокiйнiсiнько, не криючись, пiдряд виносити все з хат i, не кваплячись, вантажити на вiз чи що у нього там було б… Дома, в хатах, не тiльки не лишилося живої душi — навiть собаки збiглися з усього села до клубу i влаштували тут свої собачi вечорницi.
Та що там казать, коли навiть стосемилiтня баба Триндичка, прапращурка нашого зоотехнiка Iвана Свиридовича, про яку дiд Салимон казав, що вона «вже почала другий вiраж», що в неї скоро знову рiзатимуться зуби й що вона нiколи не вмре; до якої приїздили аж з Києва, щоб дiзнатися, чого це вона так довго живе баба Триндичка, яка вже тридцять рокiв не виходила з двору, нiколи не була в кiно i не те що в клуб, а й у церкву вже не ходила, — ота сама Триндичка i то причалапала на нашу виставу.
— О! Я ж вам казав! — на весь зал радiсно вигукнув дiд Салимон. — Уже ходити вчиться. Скоро й гопки пiде…
За це баба Триндичка пiд загальний регiт мовчки вперiщила дiда Салимона костуром по спинi.
Але стривайте, стривайте…
Дзень! Дзень! Дзень-ь-ь-ь! — По серцю рiзонув третiй дзвiнок.
В залi гасне свiтло.
— Ану! Ану! Ану! — кишкає нас (тих, хто не повинен бути на сценi у першiй явi) Галина Сидорiвна.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124