Я рвався в бiй. А що? Якби вашу вчительку збирався хтось красти, ви б сидiли склавши руки? Ага! Всидиш тут! Хоч вона й двiйки нам ставила, i з класу вигонила, але ж… I ВХАТ разом з нами органiзовувала (Васюкiвський художнiй академiчний театр), i в Київ з нами на екскурсiю їздила, i спiвала разом з нами, i взагалi…
Якби завпеда Саву Кононовича хтось крав, я б i пальцем не ворухнув. Або математичку Iрину Самсонiвну. Будь ласка, крадiть, на здоров'ячко! Ще спасибi сказав би. Ще допомiг би зв'язувати… А Галину Сидорiвну — нi! Не дозволю! Голови не пожалiю!
За обiдом я з'їв здоровеннецький шмат м'яса — з пiвкгло, не менше. А на картоплю навiть i не глянув. Дiд тiльки крякнув, дивлячись на те. Але я на дiдове крякання не зважив. Що менi його крякання, як менi сили були потрiбнi. А на картоплi сили не набереш, для сили м'яса треба. Це всi знають.
Увечерi нiяких ускладнень не було. Павлуша прийшов, запросив мене до себе, я пiшов до нього, ми до пiв на одинадцяту грали з ним у шашки, а потiм вiн пiшов мене провести. Ми забрали дриняки i подалися до Галини Сидорiвни. Зайшли, звiсно, не з вулицi, а вiд тiєї стежки за городами, якою я тодi на велосипедi їхав.
Пробралися в сад i зачаїлися в кущах, там, де колись лейтенант Пайчадзе вiд мене ховався. I як я тодi не втямив, що то вiн! На стежцi ж навiть слiд вiд мотоцикла був… Кущi смородини, де ми сидiли, були трохи на узгiр'ї, i звiдси добре видно було i сад, i двiр, i вчительчину хату.
Ми бачили, як Галина Сидорiвна двiчi виходила у двiр, один раз воду з миски вихлюпнула, вдруге — у погрiб. I щось не видно було, щоб вона хвилювалася.
— Слухай, — прошепотiв я Павлушi. — Може, ти наплутав? Може, вiн сьогоднi не крастиме?
Тiльки-но я це прошепотiв, як на стежцi почулося дидиркання мотоцикла. Ми притиснулись один до одного i завмерли.
Мотоцикл чмихнув i замовк, не доїжджаючи до вчительчиного саду.
«Конспiрацiя! — подумав я. — А що, i я б так зробив».
За якийсь час на стежцi з'явилась постать лейтенанта. Вiн рухався безшумно, ступаючи м'яко, мов кицька.
Пройшов повз нас, став бiля крайньої з двору яблунi i раптом затьохкав по солов'їному. Та так здорово, що якби зараз не серпень, можна було б подумати, що це справжнiй соловейко.
Рипнули дверi. З хати вийшла Галина Сидорiвна. От ду… От нерозумна! Чого вона випхалася?! З хати ж важче викрадати, а так…
Вiн почав їй щось тихо, але запальпо доводити, потiм раптом схопив за руку.
— Пусти! — рвонулася вона.
Ну, все! Треба рятувати!
Я штовхнув Павлушу, ми вискочили з кущiв i кинулися до лейтенанта. Разом, як за командою, змахнули палицями.
Вiн випустив руку Галини Сидорiвни i, мов дерево на лiсозаготiвлi, упав.
— Тiкайте! — гукнув я щосили Галинi Сидорiвнi.
I…
I тут сталося неймовiрне.
Замiсть того щоб тiкати, вона кинулася до лейтенанта, впала бiля нього навколiшки i обхопила руками. I закричала одчайдушне:
— Реваз! Любий! Що з тобою?! Ти живий?!
Я не бачив у темрявi, чи роззявив Павлуша рота, але думаю, що роззявив. Бо в мене нижня щелепа одвисла, мов заслонка.
I тут лейтенант, усе ще лежачи на землi, раптом пригорнув нашу Галину Сидорiвну до грудей i вигукнув щасливо:
— Галю! Я живий! Я нiколи не був такий живий, як зараз! Ти сказала «любий»! Я-любий?!
Вай! Как хорошо! Вона вiдсахнулася од нього, а вiн враз пiдхопився з землi i, як вихор, пустився танцювати лезгинку, одставивши вбiк руки i вигукуючи:
— Асса!.. Асса!.. Вай! Как хорошо! Асса!
Я не раз бачив, як радiють люди, але щоб так хто-небудь радiв, не бачив нiколи, слово честi.
Потiм вiн пiдлетiв до нас, згрiб нас в обiйми i почав цiлувати:
— Хлопцi! Дорогi мої! Як ви менi помогли! Спасибi! Спасибi вам!
Далi так само раптово одпустив нас i став серйозний.
— Хлопцi, — сказав вiн якось хрипло, приглушено. — Хлопцi! Я люблю вашу вчительку! Люблю, да, i хочу, щоб вона вийшла за мене замiж. А вона… Вона каже, що це… непедагогiчно! Понiмаєте, любов — непедагогiчно, га?.. Значить, вашi мами не должни були виходити за ваших пап, да, бо це непедагогiчно, га? У-у! — вiн жартома зробив загрозливий рух у бiк Галини Сидорiвни, потiм нiжно поклав їй руку на плече. — Ну, тепер вони уже все знають, да. Ховати нема чого. I тут уже я не винен. Завтра, да, пишу родичам. Усе!
Галина Сидорiвна стояла, опустивши голову, i мовчала. Я подумав, як їй, нашiй учительцi, що все життя робила нам зауваження, було слухати все це при нас. Треба було щось таке зараз сказати, щоб вирятувати її з цього становища, але в головi було порожньо, як у старця в кишенi, i я не мiг нiчого придумати.
I тут Павлуша звiвся навшпиньки, придивляючись до обличчя лейтенанта, i сказав:
— Вибачте нам, будь ласка, але… але у вас онде кров на лобi. — Мабуть, подряпались…
— Де? Де? — стрепенулася враз Галина Сидорiвна. — Ой, справдi! Треба перев'язати зараз же! Молодець Павлуша!
— Нате, нате ось! — вихопився я, висмикуючи з кишенi оту бiлу хустку, зняту зi щогли.
Галина Сидорiвна, не роздумуючи, схопила її.
— Ходiмо швидше до хати. Тут нiчого не видно. Треба промити, зеленкою змазати.
Ми з Павлушею нерiшуче затупцяли на мiсцi, не знаючи, iти нам теж до хати, чи лишатися надворi, чи зовсiм забиратися звiдси.
Але Пайчадзе пiдштовхнув нас у спини:
— Ходiмо, ходiмо, хлопцi! Ходiмо!
У хатi Галина Сидорiвна заметушилася, шукаючи зеленку. Вона бiгала з кухнi в кiмнату, з кiмнати в кухню, грюкала дверцятами шафи i буфета, щось у неї летiло з рук, дзвякало, падало, розливалось, розсипалося — i нiяк вона не могла знайти тої зеленки.
Лейтенант дивився на неї розчуленими, закоханими сяючими очима.
А ми дивились на лейтенанта.
Ми дивилися на нього винувато i з каяттям.
Знайшовши нарештi зеленку, Галина Сидорiвна заходилася перев'язувати лейтенанта.
I, дивлячись, як обережно, з якою нiжнiстю промивала вона йому ваткою чоло i яке при цьому блаженство було написано на його обличчi, я подумав: «Якi тi вчителi все-таки наївнi люди. Вони думають, що ми дiти, що ми нiчого не розумiємо. Хе! Ви спитайте Павлушу про Гребенючку! А я, думаєте, про Вальку з Києва не думаю? Ого-го! Ми дуже добре все розумiємо. Прекрасно!»
— Вибачте, будь ласка, — зiтхнув я.
— Будь ласка, вибачте, — зiтхнув Павлуша.
— Та що ви, хлопцi! — радiсно усмiхнувся лейтенант. — Це найщасливiшi хьилини, да, у моєму життi. I це зробили ви, да!
— Ми думали, що ви хочете вкрасти… — промимрив я.
— I думали рятувати… — промимрив Павлуша.
— Рятувати?! Га? Рятувати? Га-га-га! — загримiв на всю хату лейтенант. — Слушай, Галя! Слушай, якi в тебе геройськi ученики, да! Вай, молодцi! Вай! Ти права, їм не можна сваритися, да, нiзащо не можна сваритися! I ви нiколи не будете сваритися, правда? Ваша дружба, да, буде завжди мiцною, як гранiт того доту! Ви на все життя запам'ятаєте, да, той дот! I ви, канешно, не сердитесь на нас за цю тайну, да? «Г. П. Г». Герасименко. Пайчадзе. Гребенюк. Але все, що ви сьогоднi прочитали там, свята правда Павлуша вирячився на мене:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124
Якби завпеда Саву Кононовича хтось крав, я б i пальцем не ворухнув. Або математичку Iрину Самсонiвну. Будь ласка, крадiть, на здоров'ячко! Ще спасибi сказав би. Ще допомiг би зв'язувати… А Галину Сидорiвну — нi! Не дозволю! Голови не пожалiю!
За обiдом я з'їв здоровеннецький шмат м'яса — з пiвкгло, не менше. А на картоплю навiть i не глянув. Дiд тiльки крякнув, дивлячись на те. Але я на дiдове крякання не зважив. Що менi його крякання, як менi сили були потрiбнi. А на картоплi сили не набереш, для сили м'яса треба. Це всi знають.
Увечерi нiяких ускладнень не було. Павлуша прийшов, запросив мене до себе, я пiшов до нього, ми до пiв на одинадцяту грали з ним у шашки, а потiм вiн пiшов мене провести. Ми забрали дриняки i подалися до Галини Сидорiвни. Зайшли, звiсно, не з вулицi, а вiд тiєї стежки за городами, якою я тодi на велосипедi їхав.
Пробралися в сад i зачаїлися в кущах, там, де колись лейтенант Пайчадзе вiд мене ховався. I як я тодi не втямив, що то вiн! На стежцi ж навiть слiд вiд мотоцикла був… Кущi смородини, де ми сидiли, були трохи на узгiр'ї, i звiдси добре видно було i сад, i двiр, i вчительчину хату.
Ми бачили, як Галина Сидорiвна двiчi виходила у двiр, один раз воду з миски вихлюпнула, вдруге — у погрiб. I щось не видно було, щоб вона хвилювалася.
— Слухай, — прошепотiв я Павлушi. — Може, ти наплутав? Може, вiн сьогоднi не крастиме?
Тiльки-но я це прошепотiв, як на стежцi почулося дидиркання мотоцикла. Ми притиснулись один до одного i завмерли.
Мотоцикл чмихнув i замовк, не доїжджаючи до вчительчиного саду.
«Конспiрацiя! — подумав я. — А що, i я б так зробив».
За якийсь час на стежцi з'явилась постать лейтенанта. Вiн рухався безшумно, ступаючи м'яко, мов кицька.
Пройшов повз нас, став бiля крайньої з двору яблунi i раптом затьохкав по солов'їному. Та так здорово, що якби зараз не серпень, можна було б подумати, що це справжнiй соловейко.
Рипнули дверi. З хати вийшла Галина Сидорiвна. От ду… От нерозумна! Чого вона випхалася?! З хати ж важче викрадати, а так…
Вiн почав їй щось тихо, але запальпо доводити, потiм раптом схопив за руку.
— Пусти! — рвонулася вона.
Ну, все! Треба рятувати!
Я штовхнув Павлушу, ми вискочили з кущiв i кинулися до лейтенанта. Разом, як за командою, змахнули палицями.
Вiн випустив руку Галини Сидорiвни i, мов дерево на лiсозаготiвлi, упав.
— Тiкайте! — гукнув я щосили Галинi Сидорiвнi.
I…
I тут сталося неймовiрне.
Замiсть того щоб тiкати, вона кинулася до лейтенанта, впала бiля нього навколiшки i обхопила руками. I закричала одчайдушне:
— Реваз! Любий! Що з тобою?! Ти живий?!
Я не бачив у темрявi, чи роззявив Павлуша рота, але думаю, що роззявив. Бо в мене нижня щелепа одвисла, мов заслонка.
I тут лейтенант, усе ще лежачи на землi, раптом пригорнув нашу Галину Сидорiвну до грудей i вигукнув щасливо:
— Галю! Я живий! Я нiколи не був такий живий, як зараз! Ти сказала «любий»! Я-любий?!
Вай! Как хорошо! Вона вiдсахнулася од нього, а вiн враз пiдхопився з землi i, як вихор, пустився танцювати лезгинку, одставивши вбiк руки i вигукуючи:
— Асса!.. Асса!.. Вай! Как хорошо! Асса!
Я не раз бачив, як радiють люди, але щоб так хто-небудь радiв, не бачив нiколи, слово честi.
Потiм вiн пiдлетiв до нас, згрiб нас в обiйми i почав цiлувати:
— Хлопцi! Дорогi мої! Як ви менi помогли! Спасибi! Спасибi вам!
Далi так само раптово одпустив нас i став серйозний.
— Хлопцi, — сказав вiн якось хрипло, приглушено. — Хлопцi! Я люблю вашу вчительку! Люблю, да, i хочу, щоб вона вийшла за мене замiж. А вона… Вона каже, що це… непедагогiчно! Понiмаєте, любов — непедагогiчно, га?.. Значить, вашi мами не должни були виходити за ваших пап, да, бо це непедагогiчно, га? У-у! — вiн жартома зробив загрозливий рух у бiк Галини Сидорiвни, потiм нiжно поклав їй руку на плече. — Ну, тепер вони уже все знають, да. Ховати нема чого. I тут уже я не винен. Завтра, да, пишу родичам. Усе!
Галина Сидорiвна стояла, опустивши голову, i мовчала. Я подумав, як їй, нашiй учительцi, що все життя робила нам зауваження, було слухати все це при нас. Треба було щось таке зараз сказати, щоб вирятувати її з цього становища, але в головi було порожньо, як у старця в кишенi, i я не мiг нiчого придумати.
I тут Павлуша звiвся навшпиньки, придивляючись до обличчя лейтенанта, i сказав:
— Вибачте нам, будь ласка, але… але у вас онде кров на лобi. — Мабуть, подряпались…
— Де? Де? — стрепенулася враз Галина Сидорiвна. — Ой, справдi! Треба перев'язати зараз же! Молодець Павлуша!
— Нате, нате ось! — вихопився я, висмикуючи з кишенi оту бiлу хустку, зняту зi щогли.
Галина Сидорiвна, не роздумуючи, схопила її.
— Ходiмо швидше до хати. Тут нiчого не видно. Треба промити, зеленкою змазати.
Ми з Павлушею нерiшуче затупцяли на мiсцi, не знаючи, iти нам теж до хати, чи лишатися надворi, чи зовсiм забиратися звiдси.
Але Пайчадзе пiдштовхнув нас у спини:
— Ходiмо, ходiмо, хлопцi! Ходiмо!
У хатi Галина Сидорiвна заметушилася, шукаючи зеленку. Вона бiгала з кухнi в кiмнату, з кiмнати в кухню, грюкала дверцятами шафи i буфета, щось у неї летiло з рук, дзвякало, падало, розливалось, розсипалося — i нiяк вона не могла знайти тої зеленки.
Лейтенант дивився на неї розчуленими, закоханими сяючими очима.
А ми дивились на лейтенанта.
Ми дивилися на нього винувато i з каяттям.
Знайшовши нарештi зеленку, Галина Сидорiвна заходилася перев'язувати лейтенанта.
I, дивлячись, як обережно, з якою нiжнiстю промивала вона йому ваткою чоло i яке при цьому блаженство було написано на його обличчi, я подумав: «Якi тi вчителi все-таки наївнi люди. Вони думають, що ми дiти, що ми нiчого не розумiємо. Хе! Ви спитайте Павлушу про Гребенючку! А я, думаєте, про Вальку з Києва не думаю? Ого-го! Ми дуже добре все розумiємо. Прекрасно!»
— Вибачте, будь ласка, — зiтхнув я.
— Будь ласка, вибачте, — зiтхнув Павлуша.
— Та що ви, хлопцi! — радiсно усмiхнувся лейтенант. — Це найщасливiшi хьилини, да, у моєму життi. I це зробили ви, да!
— Ми думали, що ви хочете вкрасти… — промимрив я.
— I думали рятувати… — промимрив Павлуша.
— Рятувати?! Га? Рятувати? Га-га-га! — загримiв на всю хату лейтенант. — Слушай, Галя! Слушай, якi в тебе геройськi ученики, да! Вай, молодцi! Вай! Ти права, їм не можна сваритися, да, нiзащо не можна сваритися! I ви нiколи не будете сваритися, правда? Ваша дружба, да, буде завжди мiцною, як гранiт того доту! Ви на все життя запам'ятаєте, да, той дот! I ви, канешно, не сердитесь на нас за цю тайну, да? «Г. П. Г». Герасименко. Пайчадзе. Гребенюк. Але все, що ви сьогоднi прочитали там, свята правда Павлуша вирячився на мене:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124