I чим ближче пiдпливав, тим бiльше трепетало моє серце: живий чи неживий, живий чи неживий…
I раптом радiсть шаленим криком забулькотiла в моєму горлi, як вода в закипiлому чайнику:
— Ого-го-го-го-го!
Я побачив його. Живiсiнький i цiлiсiнький стояв мiй друзяка Кукурузяка на березi, виткнувши iз кущiв голову, i радiсно усмiхався менi. Тiльки нiс у нього був облуплений i праву щоку навскоси перетинала свiжа подряпина. Але що таке подряпина на щоцi такого геройського хлопця, як Кукурузо? Нiщо!
Коли я пристав до берега, менi хотiлося кинутись i обняти иою на радощах, але я стримався. Я тiльки штурхонув його в плече i спитав:
— Ну як? Як ти тут?
— Нiчого — ляснув вiн мене по животу i одразу додав, взявшися рукою за щоку i похитуючи головою: — Тут таке було о-о…
— Що? — спитав я, нiби нiчою й не пiдозрiвав.
— Ти все одно не повiриш, подумаєш, що я брешу.
— Ну?
— Шпигуни на мене нападали вночi. От тобi й ну! Бився я. Так бився, як нiколи в життi. Думав, що загину. Ось бачиш, — вiн ткнув пальцем у подряпину на щоцi, тодi за дер сорочку i показав синець на ребрах.
— Ну? Ну? — нетерпляче спитав я. — Як же воно було?
— Пожди. Я все по порядку — I Кукурузо почав розказувати менi те, що ви вже знаєте.
Коли ж вiн дiйшов до трагiчного опису бiйки з незнайомцем — як вiн брикнув ногами, як незнайомець упав на нього i почав дряпатися, — у мене в животi раптом щось засмiялося, пролоскотiло в горлi i вирвалося з рота коротким гигиком.
Кукурузо ображено хмикнув:
— Ти що — дурний? Тобi, звичайно, смiшки. Попробував би ти.
— Ану повтори ще раз, як воно було — ота бiйка, — по просив я.
Кукурузо повторив. Я покивав головою, зiтхнув i сказав:
— То був я.
Кукурузо вирячився на мене.
— Це точно був я… Дивись. — Я закотив халошу i показав на нозi пiд колiном здоровенний синець. — Твоя робота.
I я розказав усе, що трапилося зi мною цiєї ночi. Кукурузо тiльки клiпав очима:
— То, виходить, що то… що то… билися ми з тобою? А менi ж здалося, що був хтось такий здоровеннецький…
— А менi, думаєш, нi? Просто велетень.
Ми глянули один на одного i раптом як зарегочемо!
— Оце здорово!
— Оце-то так!
— I як я мiг не впiзнати тебе?
— А я?
— Хоч би слово сказав.
— А ти ж чого — як води в рот набрав?
— З переляку.
— З переляку!
— А незнайомець, значить, i не вилазив з човна?
— Не вилазив.
— А де ж вiн потiм дiвся?
— Зник десь. Поїхав. Я на дерево з переляку видряпався — всю нiч на гiлцi, як мавпа, просидiв, аж до свiтання. I очей не стулив. Оце тiльки як розвиднiлось, униз спустився та задрiмав трохи.
— А чого вiн приїжджав, як ти думаєш?
— А я знаю? Не в гостi до мене, в усякому разi.
— А ти чув, як у воду шубовснуло щось?
— Чув, звичайно. У мене аж у животi тенькнуло.
— Може, то когось утопили? Га?
— Хто його зна.
— Так, може…
— Цить! — Кукурузо раптом схопив мене за руку. — Пригнись.
Ще не знаючи, в чому справа, я слухняно пригнувся.
— Диви! — прошепотiв Кукурузо. На плесо виплив човен У ньому сидiв Книш. Човен плив тим самим «курсом», що й незнайомець уночi. Обiгнув острiв i зник за прибережними кущами.
Ми кинулися в траву i поповзом — туди. За тими кущами острiв кiнчався. Нiкого там не було. Книш проплив мимо.
— У човен!
Ми сiртонулися до плоскодонки.
Кукурузо враз спинився:
— Взять рушницю?
— Не треба! — прохопивсь я, потiм додав — Нiколи.
Ми сiли в човна i почали огинати острiв, наближаючись до того мiсця, де вночi зник незнайомець. I хоч зараз був ранок i свiтило сонце, серця в нас билися тривожно — ми не знали, що нас жде там, за кущами. А що, як дiйсно щось жахливе…
За кущами починалася вузенька стружка А навкруги — щiльнi очерети. Шлях був один. Ми в'їхали в стружку. Стружка була вузька, але майже рiвна й нiкуди не звертала.
Незабаром ми випливли на невелике плесо i побачили острiв. Я здивовано глянув на Кукурузо. То був Високий острiв. Ондо й Бурмилiв курiнь — «президенцiя» — якраз край берега. Я й не знав, що цiєю стружкою можна втрапити до Високого острова i що вiн так близько. Ми завжди добиралися до Високого острова iншим шляхом.
Ми обережно пiдпливали до берега Попiд берегом стояло два човни.
З за куреня лунали добре чутнi голоси Книша и Бурмила. Їх не було видно. Вони, мабуть, сидiли бiля вогнища — курився синiй димок.
— Нехорошо це… — докiрливо говорив Бурмило — Нехорошо…
— Цить уже — «нехорошо!» Моральний кодекс найшовся менi! А ятери вночi хто ставить?
— Та що ти! Двiєчко ятеркiв якихось гнилих, ледь живеньких. Туди й риба не йде. Щоб я бога не бачив!
— Нiчого-нiчого! За це теж Радянська власть по голiвцi не гладить.
— Але ж… Так то ж зовсiм iнше…
— Ну, якщо ти така цяця, то качай отсюдова, не мiшайся! Щоб я тебе тут i не бачив! Сьогоднi вночi я це зроблю — й квит! I дивись менi!
— Та гаразд уже! Тiльки хоч зараз iди звiдси, бо понаїдуть отi юннати з стариком! Кому це нужно!..
Я схопився за весло.
— Гребiмо звiдси — вiн зараз пливтиме.
Добре, що човни нашi в обидва боки однаковi — що носом пливти, що кормою (корма теж загострена). А то б ми не розвернулися — вузько. Та й не встигли б. А так натиснули ми — i заднiм ходом у стружку чимдуж, до острова Переекзаменовки. I тiльки вже як добряче замаскували човна в очеретах попiд берегом свого острова — одхекались i прийшли до тями.
Так он воно що! Значить, то вночi Бурмило був, ятери ставив А ми трохи не повбивали один одного.
Але що ж сьогоднi вночi робитиме Книш на Високому островi?! Що навiть Бурмило його одговорював. Певно ж, не в цурки-палки гулятиметься!
— А може, вiн хоче глобулус викрасти й за кордон передати? — каже Кукурузо.
— А вiн хiба секретний?
— А що ж ти думав, може, й секретний. В усякому разi, крiм глобулусу, на цьому островi красти нiчого. Не жабiв же.
Невже глобулус?..
I раптом я згадав…
Це було мiсяцiв пiвтора тому. Я поїхав з мамою на базар. Вона просила помогти пiдвезти їй кошики.
Базар у нас у райцентрi, дванадцять кiлометрiв вiд села. Ранiше туди човнами по рiчцi їздили. А тепер бiльше на велосипедах. Швидше.
Поїхали ми. Мама на «Українi», я на своєму «Орльонку». Не люблю я базарiв, та що поробиш.
Одвiз я кошики, збираюся назад їхати. I тут бачу — Книшиха. Торгує у ряду, де продають насiння, сушенi трави та рiзнi «спецiї». На дашку рундука, за яким вона стоїть, пришпилено портрет космонавта Поповича.
Добре поставленим базарним голосом Книшиха вигукує:
— А кому льобулi. кому льобулi? Двадцять копiйок пучечок! Кому льобулi? Чиста льобуля! Сто процентiв вiтамiнiв! Усi вiтамiни! А! Б! В! Г! Д! Бiльш не купите нiде! Навались, у кою грошi завелись.
Її оточують покупцi. Торгiвля йде повним ходом.
— Як чайок заварювать, — пояснює Книшиха якiйсь молодицi. — Од бешихи крепко домагає… Од перестрiту… Од… — шепче щось молодицi на вухо.
— Ну?! — здивовано-радiсно каже молодиця, — Дайте три пучечки.
— Уступили б трохи, тьотю… Дорого, — торгується iнша молодиця.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124
I раптом радiсть шаленим криком забулькотiла в моєму горлi, як вода в закипiлому чайнику:
— Ого-го-го-го-го!
Я побачив його. Живiсiнький i цiлiсiнький стояв мiй друзяка Кукурузяка на березi, виткнувши iз кущiв голову, i радiсно усмiхався менi. Тiльки нiс у нього був облуплений i праву щоку навскоси перетинала свiжа подряпина. Але що таке подряпина на щоцi такого геройського хлопця, як Кукурузо? Нiщо!
Коли я пристав до берега, менi хотiлося кинутись i обняти иою на радощах, але я стримався. Я тiльки штурхонув його в плече i спитав:
— Ну як? Як ти тут?
— Нiчого — ляснув вiн мене по животу i одразу додав, взявшися рукою за щоку i похитуючи головою: — Тут таке було о-о…
— Що? — спитав я, нiби нiчою й не пiдозрiвав.
— Ти все одно не повiриш, подумаєш, що я брешу.
— Ну?
— Шпигуни на мене нападали вночi. От тобi й ну! Бився я. Так бився, як нiколи в життi. Думав, що загину. Ось бачиш, — вiн ткнув пальцем у подряпину на щоцi, тодi за дер сорочку i показав синець на ребрах.
— Ну? Ну? — нетерпляче спитав я. — Як же воно було?
— Пожди. Я все по порядку — I Кукурузо почав розказувати менi те, що ви вже знаєте.
Коли ж вiн дiйшов до трагiчного опису бiйки з незнайомцем — як вiн брикнув ногами, як незнайомець упав на нього i почав дряпатися, — у мене в животi раптом щось засмiялося, пролоскотiло в горлi i вирвалося з рота коротким гигиком.
Кукурузо ображено хмикнув:
— Ти що — дурний? Тобi, звичайно, смiшки. Попробував би ти.
— Ану повтори ще раз, як воно було — ота бiйка, — по просив я.
Кукурузо повторив. Я покивав головою, зiтхнув i сказав:
— То був я.
Кукурузо вирячився на мене.
— Це точно був я… Дивись. — Я закотив халошу i показав на нозi пiд колiном здоровенний синець. — Твоя робота.
I я розказав усе, що трапилося зi мною цiєї ночi. Кукурузо тiльки клiпав очима:
— То, виходить, що то… що то… билися ми з тобою? А менi ж здалося, що був хтось такий здоровеннецький…
— А менi, думаєш, нi? Просто велетень.
Ми глянули один на одного i раптом як зарегочемо!
— Оце здорово!
— Оце-то так!
— I як я мiг не впiзнати тебе?
— А я?
— Хоч би слово сказав.
— А ти ж чого — як води в рот набрав?
— З переляку.
— З переляку!
— А незнайомець, значить, i не вилазив з човна?
— Не вилазив.
— А де ж вiн потiм дiвся?
— Зник десь. Поїхав. Я на дерево з переляку видряпався — всю нiч на гiлцi, як мавпа, просидiв, аж до свiтання. I очей не стулив. Оце тiльки як розвиднiлось, униз спустився та задрiмав трохи.
— А чого вiн приїжджав, як ти думаєш?
— А я знаю? Не в гостi до мене, в усякому разi.
— А ти чув, як у воду шубовснуло щось?
— Чув, звичайно. У мене аж у животi тенькнуло.
— Може, то когось утопили? Га?
— Хто його зна.
— Так, може…
— Цить! — Кукурузо раптом схопив мене за руку. — Пригнись.
Ще не знаючи, в чому справа, я слухняно пригнувся.
— Диви! — прошепотiв Кукурузо. На плесо виплив човен У ньому сидiв Книш. Човен плив тим самим «курсом», що й незнайомець уночi. Обiгнув острiв i зник за прибережними кущами.
Ми кинулися в траву i поповзом — туди. За тими кущами острiв кiнчався. Нiкого там не було. Книш проплив мимо.
— У човен!
Ми сiртонулися до плоскодонки.
Кукурузо враз спинився:
— Взять рушницю?
— Не треба! — прохопивсь я, потiм додав — Нiколи.
Ми сiли в човна i почали огинати острiв, наближаючись до того мiсця, де вночi зник незнайомець. I хоч зараз був ранок i свiтило сонце, серця в нас билися тривожно — ми не знали, що нас жде там, за кущами. А що, як дiйсно щось жахливе…
За кущами починалася вузенька стружка А навкруги — щiльнi очерети. Шлях був один. Ми в'їхали в стружку. Стружка була вузька, але майже рiвна й нiкуди не звертала.
Незабаром ми випливли на невелике плесо i побачили острiв. Я здивовано глянув на Кукурузо. То був Високий острiв. Ондо й Бурмилiв курiнь — «президенцiя» — якраз край берега. Я й не знав, що цiєю стружкою можна втрапити до Високого острова i що вiн так близько. Ми завжди добиралися до Високого острова iншим шляхом.
Ми обережно пiдпливали до берега Попiд берегом стояло два човни.
З за куреня лунали добре чутнi голоси Книша и Бурмила. Їх не було видно. Вони, мабуть, сидiли бiля вогнища — курився синiй димок.
— Нехорошо це… — докiрливо говорив Бурмило — Нехорошо…
— Цить уже — «нехорошо!» Моральний кодекс найшовся менi! А ятери вночi хто ставить?
— Та що ти! Двiєчко ятеркiв якихось гнилих, ледь живеньких. Туди й риба не йде. Щоб я бога не бачив!
— Нiчого-нiчого! За це теж Радянська власть по голiвцi не гладить.
— Але ж… Так то ж зовсiм iнше…
— Ну, якщо ти така цяця, то качай отсюдова, не мiшайся! Щоб я тебе тут i не бачив! Сьогоднi вночi я це зроблю — й квит! I дивись менi!
— Та гаразд уже! Тiльки хоч зараз iди звiдси, бо понаїдуть отi юннати з стариком! Кому це нужно!..
Я схопився за весло.
— Гребiмо звiдси — вiн зараз пливтиме.
Добре, що човни нашi в обидва боки однаковi — що носом пливти, що кормою (корма теж загострена). А то б ми не розвернулися — вузько. Та й не встигли б. А так натиснули ми — i заднiм ходом у стружку чимдуж, до острова Переекзаменовки. I тiльки вже як добряче замаскували човна в очеретах попiд берегом свого острова — одхекались i прийшли до тями.
Так он воно що! Значить, то вночi Бурмило був, ятери ставив А ми трохи не повбивали один одного.
Але що ж сьогоднi вночi робитиме Книш на Високому островi?! Що навiть Бурмило його одговорював. Певно ж, не в цурки-палки гулятиметься!
— А може, вiн хоче глобулус викрасти й за кордон передати? — каже Кукурузо.
— А вiн хiба секретний?
— А що ж ти думав, може, й секретний. В усякому разi, крiм глобулусу, на цьому островi красти нiчого. Не жабiв же.
Невже глобулус?..
I раптом я згадав…
Це було мiсяцiв пiвтора тому. Я поїхав з мамою на базар. Вона просила помогти пiдвезти їй кошики.
Базар у нас у райцентрi, дванадцять кiлометрiв вiд села. Ранiше туди човнами по рiчцi їздили. А тепер бiльше на велосипедах. Швидше.
Поїхали ми. Мама на «Українi», я на своєму «Орльонку». Не люблю я базарiв, та що поробиш.
Одвiз я кошики, збираюся назад їхати. I тут бачу — Книшиха. Торгує у ряду, де продають насiння, сушенi трави та рiзнi «спецiї». На дашку рундука, за яким вона стоїть, пришпилено портрет космонавта Поповича.
Добре поставленим базарним голосом Книшиха вигукує:
— А кому льобулi. кому льобулi? Двадцять копiйок пучечок! Кому льобулi? Чиста льобуля! Сто процентiв вiтамiнiв! Усi вiтамiни! А! Б! В! Г! Д! Бiльш не купите нiде! Навались, у кою грошi завелись.
Її оточують покупцi. Торгiвля йде повним ходом.
— Як чайок заварювать, — пояснює Книшиха якiйсь молодицi. — Од бешихи крепко домагає… Од перестрiту… Од… — шепче щось молодицi на вухо.
— Ну?! — здивовано-радiсно каже молодиця, — Дайте три пучечки.
— Уступили б трохи, тьотю… Дорого, — торгується iнша молодиця.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124