Черв'як! Ну, мене так просто не вiдштовхнеш.
— Ти б, — кажу йому, вкладаючи у свої слова якомога бiльше зневаги, — ти б краще розповiв людям, як ти мене вночi самого кинув, як ти здрейфив i не прийшов. Тепер то чи герой!
Вiн одразу скапустився.
— Та я… Та що… Я ж казав… Мене мати не пустили… Що я — винен?
Хлопцi презирливо запхекали. Антончик був менi уже не страшний. Вiн був уже знищений. Сонце моєї слави неподiльно засяяло на небокраї.
— Так — на мене! — закопилив губу Антончик. — Карафолька онде-о Гришi сказав учора, що то, мабуть, ти апарата вкрав, так йому нiчого, а все на мене… Так…
— Чого ж нiчого! — усмiхнувся Бардадим. — Вiн своє голучив. Бiльше не клепатиме.
Карафолька налився, як помiдор, одвернувсь i, схилившися, став чухати ногу (нога йому, бач, засвербiла!).
Он воно що! Он звiдки тая гуля на Карафольчнному лобi!
Бардадим, виявляється, благородний хлопець — не любить донощикiв.
I злостi на Карафольку в менi не було зараз. Шкоди ж вiн своїм доносом не зробив менi жодної. А слава моя вiд цього засяяла ще яскравiше.
— Ану ходiм до каплицi, глянемо, що воно там i як, — сказав Бардадим. I ми вервечкою потяглися за ним на кладовище.
I хоч зараз був ранок, серце в мене чогось тенькало, коли ми пробиралися серед могил до каплицi. Пiсля того як я побачив та ще й сфотографував тут привида, це мiсце стало для мене по-справжньому страшним. Навiть удень.
Бiля Горбушиного склепу ми, звiсно, нiякого привида не вгледiли. Замiсть привида по кладовищу ходила баба Мокрина, двоюрiдна Деркачева бабуся, i рвала у мiшок траву для кролiв. Вася одразу пiдбiг до неї i випалив:
— Бабо! Бабо! А Ява сьогоднi вночi тут привида сфотографував.
— Святi Свят! Свят! — обкидала себе хрестами баба Мокрина. — Ти що таке патякаєш? Да воскреснет бог… Свята Варваро-великомученице, спаси i сохрани…
— Точно! При чому тут ваша Варвара? Оно гляньте! — i взявши в Бардадима знiмок, показав бабi. Баба спершу довго його розглядала, потiм розпитувала, а тодi торжествуюче сказала:
— Правильно! Вiн! Привидi Конєшно! Нарештi! — I вона радiсно захрестилася. Ми здивовано перезирнулись — чого це вона.
— Нарештi! — повторила баба Мокрина. — Може, хоч тепер ви не будете, iроди, кепкувать i знущатися з господа бога нашого. Може, хоч тепер повiрите в iснування сили духовної, безтiлесної, божеської… Явив-таки видiння отроку Явi! Нарештi! Щасливий ти, синку! Дай боже, щоб з твоєю допомогою навернули ми на путь праведний, iстинний це стадо заблудше. Благослови тебе матiр божа!
Баба Мокрина тричi перехрестила мене, потiм раптом схилилася й поцiлувала.
Я вiдсахнувся i, перечепившись об могилу, трохи не впав. Щоки мої горiли. Отаке! Цього ще менi бракувало! Щоб мене до попiв на службу вербували. Щоб я навертав пiонерiв i комсомольцiв у лоно церкви! Дзуськи!
— Ви, бабо, не так зрозумiли. Нiякого стосунку до вашого бога це не має. Це привид не божественний, а науковий, за законами фiзики.
— Атож, атож це ти, синку, не розумiєш, — лагiдно усмiхнулась баба Мокрина. — Привид — вiн привид i є. I якщо ви менi Миколая-чудотворця по науцi виведете — я обижаться не буду. Менi науковий Миколай-чудотворець теж милий буде…
Хтось iз хлопцiв хихикнув.
Один — нуль!
Вела баба Мокрина.
Я весь напружився.
— Та… — махнув я рукою. — Нам нiколи. Звернiться в iнститут кiбернетики. Хай вам там виведуть. Матимете напiвпровiдникового Миколая-чудотворця на транзисторах…
Знову хтось iз хлопцiв хихикнув.
Один — один.
Треба було негайно кiнчати дискусiю, поки баба не набрала вирiшальне очко.
Не даючи їй розтулити рота, я швидко промовив:
— Ходiмо, хлопцi, до дiда Салимона. Треба з ним побалакати… Будьте здоровi, бабусю, кланяйтесь Варварi-великомученицi!
— Привiт Миколi на транзисторах! — тоненько пiдгавк-нув Антончик Мацiєвський (ич, грiх свiй спокутує!).
Хлопцi зареготали (багато їм треба?). Лагiдна усмiшка враз зникла з лиця баби Мокрини, натомiсть з'явився вираз гнiву.
— Ах ви ж гаспиди, iроди, анциболотники триклятi! Горiти вам у геєнi огненнiй, богохульцi сопливi! Щоб вас чиряки обсiли! Щоб вашi язики до зубiв поприростали! Щоб вас гикавка напала! Щоб вас болячка iз'iла! Щоб вас черва сточила! Щоб вам перекидатися у гробовiй могилi! Щоб вам нi дна, нi покришки! Щоб…
Пiд цi нескiнченнi бабинi прокльони ми попрямували до дiда Салимона.
А баба — га? Яка була хороша, тиха й лагiдна. А тепер, бач, як лається! Не гаразд, бабусю.
Два — один на нашу користь.
Коли ми вже зайшли у двiр до дiда Салимона, Карафолька сказав:
— Тiльки якщо ти серйозно до дiда, то їх нiкого нема зараз. Сьогоднi у шiсть ранку на автобус подалися всi. У Комишеваху поїхали, на весiлля. Дiдова сестра онуку замiж оддає. А що ти хотiв?
— Та нiчого особливого. Просто все-таки це ж його територiя. Може, вiн щось зна. I взагалi…
— М-да! — задумливо промовив Бардадим. — Ну що ж, Ходiмо! Тут нам робити нiчого. Поки що картина туманна, картина неясна. Єдине, що я можу сказати, — за апарат свiй я ручаюсь, вiн зафiксував те, що було. А що то було — це вже я не знаю.
Роздiл VIII
«Два кольори мої…» «Геть звiдси!» — каже менi Павлуша. Друга атака баби Мокрини
Тепер головне моє завдання полягало в тому, щоб, поки я на конi (бо ви ж знаєте, у життi все буває), про мiй всесвiтньо-iсторичний подвиг якнайшвидше дiзнався Павлуша. Щоб якнайшвидше вiн розкаявся у своїй зрадi, заплакав, щоб я мiг його простити i ми помирилися. Бо, слово честi, менi уже набридло… Але як зробити, щоб вiн дiзнався? I не видно його нiде. Звичайно, хтось iз хлопцiв йому нарешчi розкаже. Та коли? Це може бути й завтра, i пiслязавтра, i через три днi. Не просити ж когось спецiально. I не йти ж самому доповiдати.
О! Гребенючка! Треба дiяти через неї. Треба якось ненароком їй усе розказати, а вже вона йому переповiсть точно. Головне — ненароком. Щоб вона не здогадалася, що спецiально.
Гребенючка жила на довжелезнiй вулицi Гагарiна, що вела вiд автобусної зупинки аж до рiчки.
Попрощавшися з хлопцями, я побiг на ту вулицю. Гребенючку я побачив ще здалеку — вона з сапкою поралася на городi.
Безтурботно помахуючи лозинкою, я пройшов повз її двiр, навiть не глянувши на неї, одвернувшись у протилежний бiк.
Головне — ненароком. Щоб вона не здогадалася… Минувши кiлька хат, я повернув i пiшов назад.
Вона не бачила мене.
Дiйшовши до автобусної зупинки, я знову пiшов вулицею. Тепер я вже стиха насвистував щось бадьореньке.
Вона не чула. Бо навiть не пiдвела голови.
Пройшовши кiлька хат, я повернув назад. Тепер я насвистував уже голоснiше.
Вона однак не чула.
Дiйшовши до автобусної зупинки, я знову повернув назад.
Головне — ненароком, щоб вона не здога… Я вже вголос спiвав пiсню:
Два кольори мої, два кольори,
Оби на полотнi, в душi моїй оба.
Два кольори мої, два кольори,
Червоний — то любов, а чорний — то журба.
Що-не може людина йти i спiвати?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124
— Ти б, — кажу йому, вкладаючи у свої слова якомога бiльше зневаги, — ти б краще розповiв людям, як ти мене вночi самого кинув, як ти здрейфив i не прийшов. Тепер то чи герой!
Вiн одразу скапустився.
— Та я… Та що… Я ж казав… Мене мати не пустили… Що я — винен?
Хлопцi презирливо запхекали. Антончик був менi уже не страшний. Вiн був уже знищений. Сонце моєї слави неподiльно засяяло на небокраї.
— Так — на мене! — закопилив губу Антончик. — Карафолька онде-о Гришi сказав учора, що то, мабуть, ти апарата вкрав, так йому нiчого, а все на мене… Так…
— Чого ж нiчого! — усмiхнувся Бардадим. — Вiн своє голучив. Бiльше не клепатиме.
Карафолька налився, як помiдор, одвернувсь i, схилившися, став чухати ногу (нога йому, бач, засвербiла!).
Он воно що! Он звiдки тая гуля на Карафольчнному лобi!
Бардадим, виявляється, благородний хлопець — не любить донощикiв.
I злостi на Карафольку в менi не було зараз. Шкоди ж вiн своїм доносом не зробив менi жодної. А слава моя вiд цього засяяла ще яскравiше.
— Ану ходiм до каплицi, глянемо, що воно там i як, — сказав Бардадим. I ми вервечкою потяглися за ним на кладовище.
I хоч зараз був ранок, серце в мене чогось тенькало, коли ми пробиралися серед могил до каплицi. Пiсля того як я побачив та ще й сфотографував тут привида, це мiсце стало для мене по-справжньому страшним. Навiть удень.
Бiля Горбушиного склепу ми, звiсно, нiякого привида не вгледiли. Замiсть привида по кладовищу ходила баба Мокрина, двоюрiдна Деркачева бабуся, i рвала у мiшок траву для кролiв. Вася одразу пiдбiг до неї i випалив:
— Бабо! Бабо! А Ява сьогоднi вночi тут привида сфотографував.
— Святi Свят! Свят! — обкидала себе хрестами баба Мокрина. — Ти що таке патякаєш? Да воскреснет бог… Свята Варваро-великомученице, спаси i сохрани…
— Точно! При чому тут ваша Варвара? Оно гляньте! — i взявши в Бардадима знiмок, показав бабi. Баба спершу довго його розглядала, потiм розпитувала, а тодi торжествуюче сказала:
— Правильно! Вiн! Привидi Конєшно! Нарештi! — I вона радiсно захрестилася. Ми здивовано перезирнулись — чого це вона.
— Нарештi! — повторила баба Мокрина. — Може, хоч тепер ви не будете, iроди, кепкувать i знущатися з господа бога нашого. Може, хоч тепер повiрите в iснування сили духовної, безтiлесної, божеської… Явив-таки видiння отроку Явi! Нарештi! Щасливий ти, синку! Дай боже, щоб з твоєю допомогою навернули ми на путь праведний, iстинний це стадо заблудше. Благослови тебе матiр божа!
Баба Мокрина тричi перехрестила мене, потiм раптом схилилася й поцiлувала.
Я вiдсахнувся i, перечепившись об могилу, трохи не впав. Щоки мої горiли. Отаке! Цього ще менi бракувало! Щоб мене до попiв на службу вербували. Щоб я навертав пiонерiв i комсомольцiв у лоно церкви! Дзуськи!
— Ви, бабо, не так зрозумiли. Нiякого стосунку до вашого бога це не має. Це привид не божественний, а науковий, за законами фiзики.
— Атож, атож це ти, синку, не розумiєш, — лагiдно усмiхнулась баба Мокрина. — Привид — вiн привид i є. I якщо ви менi Миколая-чудотворця по науцi виведете — я обижаться не буду. Менi науковий Миколай-чудотворець теж милий буде…
Хтось iз хлопцiв хихикнув.
Один — нуль!
Вела баба Мокрина.
Я весь напружився.
— Та… — махнув я рукою. — Нам нiколи. Звернiться в iнститут кiбернетики. Хай вам там виведуть. Матимете напiвпровiдникового Миколая-чудотворця на транзисторах…
Знову хтось iз хлопцiв хихикнув.
Один — один.
Треба було негайно кiнчати дискусiю, поки баба не набрала вирiшальне очко.
Не даючи їй розтулити рота, я швидко промовив:
— Ходiмо, хлопцi, до дiда Салимона. Треба з ним побалакати… Будьте здоровi, бабусю, кланяйтесь Варварi-великомученицi!
— Привiт Миколi на транзисторах! — тоненько пiдгавк-нув Антончик Мацiєвський (ич, грiх свiй спокутує!).
Хлопцi зареготали (багато їм треба?). Лагiдна усмiшка враз зникла з лиця баби Мокрини, натомiсть з'явився вираз гнiву.
— Ах ви ж гаспиди, iроди, анциболотники триклятi! Горiти вам у геєнi огненнiй, богохульцi сопливi! Щоб вас чиряки обсiли! Щоб вашi язики до зубiв поприростали! Щоб вас гикавка напала! Щоб вас болячка iз'iла! Щоб вас черва сточила! Щоб вам перекидатися у гробовiй могилi! Щоб вам нi дна, нi покришки! Щоб…
Пiд цi нескiнченнi бабинi прокльони ми попрямували до дiда Салимона.
А баба — га? Яка була хороша, тиха й лагiдна. А тепер, бач, як лається! Не гаразд, бабусю.
Два — один на нашу користь.
Коли ми вже зайшли у двiр до дiда Салимона, Карафолька сказав:
— Тiльки якщо ти серйозно до дiда, то їх нiкого нема зараз. Сьогоднi у шiсть ранку на автобус подалися всi. У Комишеваху поїхали, на весiлля. Дiдова сестра онуку замiж оддає. А що ти хотiв?
— Та нiчого особливого. Просто все-таки це ж його територiя. Може, вiн щось зна. I взагалi…
— М-да! — задумливо промовив Бардадим. — Ну що ж, Ходiмо! Тут нам робити нiчого. Поки що картина туманна, картина неясна. Єдине, що я можу сказати, — за апарат свiй я ручаюсь, вiн зафiксував те, що було. А що то було — це вже я не знаю.
Роздiл VIII
«Два кольори мої…» «Геть звiдси!» — каже менi Павлуша. Друга атака баби Мокрини
Тепер головне моє завдання полягало в тому, щоб, поки я на конi (бо ви ж знаєте, у життi все буває), про мiй всесвiтньо-iсторичний подвиг якнайшвидше дiзнався Павлуша. Щоб якнайшвидше вiн розкаявся у своїй зрадi, заплакав, щоб я мiг його простити i ми помирилися. Бо, слово честi, менi уже набридло… Але як зробити, щоб вiн дiзнався? I не видно його нiде. Звичайно, хтось iз хлопцiв йому нарешчi розкаже. Та коли? Це може бути й завтра, i пiслязавтра, i через три днi. Не просити ж когось спецiально. I не йти ж самому доповiдати.
О! Гребенючка! Треба дiяти через неї. Треба якось ненароком їй усе розказати, а вже вона йому переповiсть точно. Головне — ненароком. Щоб вона не здогадалася, що спецiально.
Гребенючка жила на довжелезнiй вулицi Гагарiна, що вела вiд автобусної зупинки аж до рiчки.
Попрощавшися з хлопцями, я побiг на ту вулицю. Гребенючку я побачив ще здалеку — вона з сапкою поралася на городi.
Безтурботно помахуючи лозинкою, я пройшов повз її двiр, навiть не глянувши на неї, одвернувшись у протилежний бiк.
Головне — ненароком. Щоб вона не здогадалася… Минувши кiлька хат, я повернув i пiшов назад.
Вона не бачила мене.
Дiйшовши до автобусної зупинки, я знову пiшов вулицею. Тепер я вже стиха насвистував щось бадьореньке.
Вона не чула. Бо навiть не пiдвела голови.
Пройшовши кiлька хат, я повернув назад. Тепер я насвистував уже голоснiше.
Вона однак не чула.
Дiйшовши до автобусної зупинки, я знову повернув назад.
Головне — ненароком, щоб вона не здога… Я вже вголос спiвав пiсню:
Два кольори мої, два кольори,
Оби на полотнi, в душi моїй оба.
Два кольори мої, два кольори,
Червоний — то любов, а чорний — то журба.
Що-не може людина йти i спiвати?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124