Добряче! Вже ж i одiгрався я за всi свої страждання, якi менi довелося зазнати, бувши «шпигуном», «розбiйником», «бiляком» i взагалi «ворогом».
Ми якусь хвилю вагалися, згадавши умову стрiляти «тiльки по неживих цiлях». Але потiм вирiшили, що й Стьопа Карафолька, i Антончик Мацiєвський, i Гришка Сало, i навiть Вася Деркач за характерами своїми абсолютнi трупи, i тому цiлком пiдпадають пiд рубрику «неживi цiлi».
Через якусь годину всi були мокрi як хлющi.
Спершу вони до цього ставилися байдуже i навiть пiд'юджували:
— Ану! Ану, поцiль на такiй вiдстанi! От i не поцiлиш, не поцiлиш! Ану!
А потiм, коли ми дуже вже влучно вцiляли, почали ремствувати:
— Та ну, перестаньте!
— Та годi вже.
— Досить! Ну!
А Стьопа Карафолька, коли Ява дуже ловко вцiлив йому в самiсiньку носяру, вирiшив раптом образитися i закричав:
— Гей, ти, переекзаменовщик! Щось дуже вже ти розчвиркався! Йшов би краще уроки вчити. Бо на другий рiк залишишся. Ось я скажу твоїй матерi!
Свиня вiн, Стьопа, довгоносик, нетонкий, неделiкатний чоловiк. Хiба можна людинi нагадувати такi речi, як переекзаменовка? Ховрашок!
Ява повернувся i пiшов з левади. Я плюнув у бiк Карафольки i пiшов за ним. Нi, не дали Явi забути про переекзаменовку, про те, що його чекає.
Але доля вирiшила все-таки вiдтягти трохи час розплати. На другий день рано-вранцi Явинi батьки поїхали на кiлька днiв до Києва звiтувати про свою закордонну командировку на Виставцi передового досвiду. I дiд Варава не всгиг розказати про переекзаменовку.
Та все одно настрiй у Яви був кепський, пригнiчений.
— Гад я, барахольщик, — картав вiн себе. — Мати мене цiлує: «Синочку, синочку!» — подарунки менi, а я… Знала б вона, який я. Краще б одразу… Що це буде! Що це буде! Ех, якби вислiдити, поки матерi нема, отих шпигуняр! Усе було б гаразд. Можна було б розказати правду. Як я затонув i взагалi… От, якби вислiдити…
Я невиразно мнякав.
— Мда… звичайно… але…
Я не вiрив у реальнiсть цього дiла.
Але на другий день пiсля вiд'їзду Явиних батькiв до Києва вiн прибiг до мене блiдий, як сметана, ледве дихаючи.
— Швидше… швидше… швидше…
Я вже думав — або пожежа, або землетрус, або футбол по телевiзору передають. Я саме вiдро тягнув з криницi. I вiдро назад шубовснуло з переляку, як вiн прибiг.
— Тю! Що таке?
— Гайда швидше! Вони йдуть у плавнi. Оце зараз. Сам чув розмову. Книш каже: «Щось довгенько нема дiла. Присохло. Чепуха получається». А Бурмило. «Да-да, пора кiнчать, поїдемо сьогоднi, я ж не винуватий, що застудився. Захворiв…» А Книш: «Так я до тебе зайду через пiвгодини й поїдемо…» Швидше, Павлушо! Я вiдчуваю, сьогоднi щось буде! Гайда,ну!
Вiн говорив так гаряче й переконливо, що моє вiдро, здається само вискочило, наполовину розхлюпане, з криницi, вмить опинилося на ганку, а ми з Явою, наче вистрiленi з рогатки, помчали вулицею.
Роздiл XI
Трагедiя в кукурудзi. I хто б, ви думали, нас врятував?..
Нам не довелося довго сидiти в кущах бiля Бурмилової хати Не минуло й кiлькох хвилин, як з хвiртки вийшов Книш, а за ним Бурмило з мiшком за плечима.
Бурмилова хата стяла за школою, край села. Одразу за нею починався величезний масив кукурудзи. Попiд масивом гадючилась польова дорога.
Книш i Бурмило пiшли дорогою, а ми з Явою — понад дорогою, скрадаючись у кукурудзi. Та не пройшли ми й ста метрiв, як Книш раптом спинився i, чуємо, каже:
— Слухай, здається, за нами якiсь пацани ув'язалися.
— Де? Хай їм всячина! — здивовано пробасив Бурмило.
— Та отам у кукурудзi.
— Ану ходiмо навпрошки через масив. Заодно й перевiримо.
Ми з Явою гепнулися на землю i, мов зайцi, навкарачках дременули в глиб кукурудзи.
Шорстке кукурудзяне листя зрадницьки шурхотiло навколо I не збагнеш, чи то од вiтру воно шурхотить, чи то хтось iде. Здавалося, Книш i Бурмило вже буквально над головою. От-от наступлять i розчавлять тебе, як жука-кузьку.
Вiдчуваючи в животi противне «ой-йой-ой», я бiг навкарачках все далi й далi. I коли вже геть-чисто пообдирав колiна, спинився й припав, хекаючи, до землi. «Бiльше не можу! Хай наступають!»
Але нiхто на мене не наступав.
Я полежав трохи, прислухаючись.
Ш-шу-шу… шрх-хр… шшшу-у… шу…
Весь час, не перестаючи, шурхотить кукурудза.
I не чути в тому шурхотiннi анi Книша, анi Бурмила, анi мого друга Яви.
А щоб побачити — й думать годi. Далi свого носа нiчого не бачу — суцiльне плетиво з кукурудзяного листя. Ох i густа ж кукурудза, густiша за всякi джунглi.
Полежав я ще трохи, вуха нашорошивши. Нiчого. Нiчогiсiнько. Де ж це Ява? Ми ж нiби поряд рачки бiгли.
— Яво! — кричу я, нарештi, пошепки.
Анi шеберхне.
— Яво! — кричу я трохи голоснiше.
Нiякої вiдповiдi.
Кинувся я в один бiк, в другий.
— Яво! — кричу я вголос. Чорт його бери! Книша й Бурмила ми все одно вже прогавили — це факт. Вони вже гай-гай, уже, мабуть, у плавнях.
— Яво! — кричу я на повну губу. — Яво! Агов! Де ти?
— Цить! — чую нарештi десь далеченько сповнений таємничостi Явин голос. — Тихше!
— Та що «тихше»! — кричу я — їх уже давно нема! А я нiчого не бачу — така гущина! Не знаю, в який бiк iти.
— Повзи сюди!
Ява трохи помовчав, тодi гукає.
— Повзи ти сюди!
Порачкував я на Явин голос. Рачкував-рачкував — нема Яви.
— Яво! — гукаю нарештi.
— Агов! — чується десь далеко праворуч ( а то було лiворуч).
— Яво! — роздратовано кричу я. — Куди ти поповз, хай тобi! Не туди ти повзеш!
— Це ти, — кричить вiн, — це ти не туди повзеш! Я повзу правильно.
— Та ну тебе' Повзи сюди!
— Це ти сюди повзи!
Отак перегукуючись, ми почали зигзагами пiдповзати один до одного. Нарештi я з розгону прямо носом у Явинi штани ткнувся.
— Тьху'
Ще трохи — i ми б розминулися.
Сiли одсапуємось.
— Розкричався! З тобою саме шпигунiв ловити! — сичить крiзь зуби Ява — 3 тобою тiльки тарганiв на печi ловити, а не шпигунiв!
— Який хоробрий! Чого ж ти дременув? Скажи спасибi, що вони нас не подавили, як блощиць.
Ява враз пiдхопився.
— Пiшли! Пiшли швидше на дорогу. Може, ще и встигнемо В усякому разi, я знаю, де в плавнях шукати.
I Ява бадьоренько рвонув уперед. Я — за ним Незважаючи на бiль у ногах, ми йшли дуже швидко, майже бiгли. Кукурудзяне лисi я хльоскало нас по щоках, лiзло в очi, дряпало руки.
Йти ставало дедалi важче.
— Яво, — сказав я, хекаючи, — щось ми дуже довго йдемо.
Ява мовчав.
— Яво, — сказав я, хекаючи ще дужче, —де шлях?
Ява мовчав.
— Яво, — сказав я, майже задихаючись, — ми не туди йдемо.
Ява зупинився.
— Давай вiдпочинемо.
Ми посiдали на землю.
— Ти знаєш, якi цi кукурудзянi масиви, на скiльки вони кiлометрiв тягнуться, — сказав Ява. — Як не туди пiти, можна два днi йти i не вийдеш. Зовсiм заблудитися можна.
— Що?! Що ти мелеш? — сказав я, вiдчуваючи, що в мене замiсть серця зараз драглистий свинячий холодець. — Кукурудза — не лiс i не плавнi, в кукурудзi не можна заблудитися. Вставай, пiшли.
Ми вже не думали про Книша й Бурмила, ми думали тiльки про те, щоб вибратися з цього жахливого кукурудзяного полону.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124
Ми якусь хвилю вагалися, згадавши умову стрiляти «тiльки по неживих цiлях». Але потiм вирiшили, що й Стьопа Карафолька, i Антончик Мацiєвський, i Гришка Сало, i навiть Вася Деркач за характерами своїми абсолютнi трупи, i тому цiлком пiдпадають пiд рубрику «неживi цiлi».
Через якусь годину всi були мокрi як хлющi.
Спершу вони до цього ставилися байдуже i навiть пiд'юджували:
— Ану! Ану, поцiль на такiй вiдстанi! От i не поцiлиш, не поцiлиш! Ану!
А потiм, коли ми дуже вже влучно вцiляли, почали ремствувати:
— Та ну, перестаньте!
— Та годi вже.
— Досить! Ну!
А Стьопа Карафолька, коли Ява дуже ловко вцiлив йому в самiсiньку носяру, вирiшив раптом образитися i закричав:
— Гей, ти, переекзаменовщик! Щось дуже вже ти розчвиркався! Йшов би краще уроки вчити. Бо на другий рiк залишишся. Ось я скажу твоїй матерi!
Свиня вiн, Стьопа, довгоносик, нетонкий, неделiкатний чоловiк. Хiба можна людинi нагадувати такi речi, як переекзаменовка? Ховрашок!
Ява повернувся i пiшов з левади. Я плюнув у бiк Карафольки i пiшов за ним. Нi, не дали Явi забути про переекзаменовку, про те, що його чекає.
Але доля вирiшила все-таки вiдтягти трохи час розплати. На другий день рано-вранцi Явинi батьки поїхали на кiлька днiв до Києва звiтувати про свою закордонну командировку на Виставцi передового досвiду. I дiд Варава не всгиг розказати про переекзаменовку.
Та все одно настрiй у Яви був кепський, пригнiчений.
— Гад я, барахольщик, — картав вiн себе. — Мати мене цiлує: «Синочку, синочку!» — подарунки менi, а я… Знала б вона, який я. Краще б одразу… Що це буде! Що це буде! Ех, якби вислiдити, поки матерi нема, отих шпигуняр! Усе було б гаразд. Можна було б розказати правду. Як я затонув i взагалi… От, якби вислiдити…
Я невиразно мнякав.
— Мда… звичайно… але…
Я не вiрив у реальнiсть цього дiла.
Але на другий день пiсля вiд'їзду Явиних батькiв до Києва вiн прибiг до мене блiдий, як сметана, ледве дихаючи.
— Швидше… швидше… швидше…
Я вже думав — або пожежа, або землетрус, або футбол по телевiзору передають. Я саме вiдро тягнув з криницi. I вiдро назад шубовснуло з переляку, як вiн прибiг.
— Тю! Що таке?
— Гайда швидше! Вони йдуть у плавнi. Оце зараз. Сам чув розмову. Книш каже: «Щось довгенько нема дiла. Присохло. Чепуха получається». А Бурмило. «Да-да, пора кiнчать, поїдемо сьогоднi, я ж не винуватий, що застудився. Захворiв…» А Книш: «Так я до тебе зайду через пiвгодини й поїдемо…» Швидше, Павлушо! Я вiдчуваю, сьогоднi щось буде! Гайда,ну!
Вiн говорив так гаряче й переконливо, що моє вiдро, здається само вискочило, наполовину розхлюпане, з криницi, вмить опинилося на ганку, а ми з Явою, наче вистрiленi з рогатки, помчали вулицею.
Роздiл XI
Трагедiя в кукурудзi. I хто б, ви думали, нас врятував?..
Нам не довелося довго сидiти в кущах бiля Бурмилової хати Не минуло й кiлькох хвилин, як з хвiртки вийшов Книш, а за ним Бурмило з мiшком за плечима.
Бурмилова хата стяла за школою, край села. Одразу за нею починався величезний масив кукурудзи. Попiд масивом гадючилась польова дорога.
Книш i Бурмило пiшли дорогою, а ми з Явою — понад дорогою, скрадаючись у кукурудзi. Та не пройшли ми й ста метрiв, як Книш раптом спинився i, чуємо, каже:
— Слухай, здається, за нами якiсь пацани ув'язалися.
— Де? Хай їм всячина! — здивовано пробасив Бурмило.
— Та отам у кукурудзi.
— Ану ходiмо навпрошки через масив. Заодно й перевiримо.
Ми з Явою гепнулися на землю i, мов зайцi, навкарачках дременули в глиб кукурудзи.
Шорстке кукурудзяне листя зрадницьки шурхотiло навколо I не збагнеш, чи то од вiтру воно шурхотить, чи то хтось iде. Здавалося, Книш i Бурмило вже буквально над головою. От-от наступлять i розчавлять тебе, як жука-кузьку.
Вiдчуваючи в животi противне «ой-йой-ой», я бiг навкарачках все далi й далi. I коли вже геть-чисто пообдирав колiна, спинився й припав, хекаючи, до землi. «Бiльше не можу! Хай наступають!»
Але нiхто на мене не наступав.
Я полежав трохи, прислухаючись.
Ш-шу-шу… шрх-хр… шшшу-у… шу…
Весь час, не перестаючи, шурхотить кукурудза.
I не чути в тому шурхотiннi анi Книша, анi Бурмила, анi мого друга Яви.
А щоб побачити — й думать годi. Далi свого носа нiчого не бачу — суцiльне плетиво з кукурудзяного листя. Ох i густа ж кукурудза, густiша за всякi джунглi.
Полежав я ще трохи, вуха нашорошивши. Нiчого. Нiчогiсiнько. Де ж це Ява? Ми ж нiби поряд рачки бiгли.
— Яво! — кричу я, нарештi, пошепки.
Анi шеберхне.
— Яво! — кричу я трохи голоснiше.
Нiякої вiдповiдi.
Кинувся я в один бiк, в другий.
— Яво! — кричу я вголос. Чорт його бери! Книша й Бурмила ми все одно вже прогавили — це факт. Вони вже гай-гай, уже, мабуть, у плавнях.
— Яво! — кричу я на повну губу. — Яво! Агов! Де ти?
— Цить! — чую нарештi десь далеченько сповнений таємничостi Явин голос. — Тихше!
— Та що «тихше»! — кричу я — їх уже давно нема! А я нiчого не бачу — така гущина! Не знаю, в який бiк iти.
— Повзи сюди!
Ява трохи помовчав, тодi гукає.
— Повзи ти сюди!
Порачкував я на Явин голос. Рачкував-рачкував — нема Яви.
— Яво! — гукаю нарештi.
— Агов! — чується десь далеко праворуч ( а то було лiворуч).
— Яво! — роздратовано кричу я. — Куди ти поповз, хай тобi! Не туди ти повзеш!
— Це ти, — кричить вiн, — це ти не туди повзеш! Я повзу правильно.
— Та ну тебе' Повзи сюди!
— Це ти сюди повзи!
Отак перегукуючись, ми почали зигзагами пiдповзати один до одного. Нарештi я з розгону прямо носом у Явинi штани ткнувся.
— Тьху'
Ще трохи — i ми б розминулися.
Сiли одсапуємось.
— Розкричався! З тобою саме шпигунiв ловити! — сичить крiзь зуби Ява — 3 тобою тiльки тарганiв на печi ловити, а не шпигунiв!
— Який хоробрий! Чого ж ти дременув? Скажи спасибi, що вони нас не подавили, як блощиць.
Ява враз пiдхопився.
— Пiшли! Пiшли швидше на дорогу. Може, ще и встигнемо В усякому разi, я знаю, де в плавнях шукати.
I Ява бадьоренько рвонув уперед. Я — за ним Незважаючи на бiль у ногах, ми йшли дуже швидко, майже бiгли. Кукурудзяне лисi я хльоскало нас по щоках, лiзло в очi, дряпало руки.
Йти ставало дедалi важче.
— Яво, — сказав я, хекаючи, — щось ми дуже довго йдемо.
Ява мовчав.
— Яво, — сказав я, хекаючи ще дужче, —де шлях?
Ява мовчав.
— Яво, — сказав я, майже задихаючись, — ми не туди йдемо.
Ява зупинився.
— Давай вiдпочинемо.
Ми посiдали на землю.
— Ти знаєш, якi цi кукурудзянi масиви, на скiльки вони кiлометрiв тягнуться, — сказав Ява. — Як не туди пiти, можна два днi йти i не вийдеш. Зовсiм заблудитися можна.
— Що?! Що ти мелеш? — сказав я, вiдчуваючи, що в мене замiсть серця зараз драглистий свинячий холодець. — Кукурудза — не лiс i не плавнi, в кукурудзi не можна заблудитися. Вставай, пiшли.
Ми вже не думали про Книша й Бурмила, ми думали тiльки про те, щоб вибратися з цього жахливого кукурудзяного полону.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124