їхній однодобовий дружній візит пройшов під гаслом: «Відкриймо світ наново!»
Першим сюрпризом для них став той факт, що в Україні чомусь немає Сибіру. Це їх засмутило. Потім їх приголомшила новина, що українці розмовляють не польською, а українською мовою. А моє зауваження, що Харків – це не столиця України, викликало справжній шок. У такому разі вечір мудріший.
Ситуацію врятували в ресторані за допомогою української кухні, кримських вин та пари чорнобрових моделей в екзотичних для іноземців національних строях. Щоправда, мені вони теж здалися досить сміливою версією українського народного вбрання.
Візит був коротким і безболісним. Посадивши гостей на літак, я попрохала Данаїса відвезти мене додому. Цілу дорогу за нами їхав червоний ніссан. До квартири я влетіла розлюченою фурією. Костянтина не було. На його щастя.
Зітхнувши, я знесилено опустилася на ліжко, витягла перед собою руки і уважно придивилася. Тремтять! Господи, Марго! Та в тебе ж нерви ні к чорту! Можна викидати. Так. Треба прийняти ванну. Гарячу ванну з ароматичною сіллю. Щось таке, щоб розслаблитися. Наприклад, жасмин. Потім помаса-жувати п'яти, змастити лосьйоном тіло, накласти зволожуючу маску на обличчя, бальзам – на волосся, стрибнути з плиткою чорного гіркого шоколаду в ліжко і забути про всі проблеми, занурюючись у теплі води сну. Туди, де Ян.
У двері постукали. Я подивилася на годинник. За північ. Тільки не Костянтин! Я не хочу. Я не можу більше пручатися! В мене нема сил. Я відчинила двері. На порозі стояв Ігор.
– Що сталося? Ви знаєте, котра година? – Я й не намагалася приховати свого роздратування.
– Вибачте, Марго. Проте з аеропорту я мав відвезти вас до Костянтина Володимировича.
– Це ваші проблеми. – Я хотіла зачинити двері, але Ігор устиг вставити в щілину свій черевик.
– Так. І я хотів би розв'язати їх без зайвого галасу. Збирайтеся, Марго.
– Ви що, збожеволіли? Дозвольте мені зачинити двері, будь ласка.
– Не можу, Марго. Та й навіщо? В мене є ключі.
– Що??? – Остовпівши, я відпустила двері і відступила на крок назад.
Він сумно похитав головою:
– Так. Не лякайтеся, Марго. Як Вашому охоронцеві мені необхідно мати ключі від Вашої квартири на випадок, якщо щось станеться. Звичайна процедура.
Я вхопилася руками за голову, наче хотіла перевірити, чи вона ще на місці. Маячня якась. Неймовірно. Ігор помітив моє збентеження.
– Вибачте, Марго. Я нічого не маю проти вас, але в мене є чіткі вказівки доправити вас до Костянтина Володимировича.
– Доправити мене? Ігоре, ви лишень послухайте, що кажете. Я ж не лист і не поштовий переказ. Ви нікуди не можете доправити мене без моєї згоди. Так?
– Ні. Я можу. Мені справді дуже прикро, проте я на роботі і в мене є наказ. Костянтин Володимирович…
– Та що ви завели: «Костянтин Володимирович, Костянтин Володимирович!» А самі ви подумати не можете?
Він відкашлявся і відвів погляд:
– Я на роботі.
Я розпачливо сплеснула руками:
– Боже мій, та що ж ви за людина, Ігоре! А якщо я не погоджуся їхати, що тоді? Ви зв'яжете мене і понесете у машину?
Ігор знизав плечима:
– Є багато способів, проте, сподіваюся, до цього не дійде.
– О-о-о-о, Боже!!! – застогнала я, вилетіла на сходи і щосили грюкнула дверима, зачиняючи їх. Ігор ввічливо кашлянув:
– Ви забули взутися, Марго.
– До біса їх! Разом з вами.
У квартирі панувала темрява. Я зайшла до кухні. Нікого. Вітальня. Теж порожня. Спальня… Костянтин сидів на підвіконні і курив, задумливо роздивляючись темряву за вікном. Він почув, як я зайшла, проте не повернувся.
– Ти не хотіла до мене їхати? – Тихий голос, майже шепіт. Я завмерла на порозі спальні.
– Так.
Він помовчав.
– Чому?
– Якби я хотіла тебе побачити, я зателефонувала б чи приїхала сама. А ти наймаєш людину, щоб він за мною стежив, наче я – шпигун чи злочинець. Наказуєш йому привезти мене до себе. Проти моєї волі. Чуєш, Костянтине? Проти моєї волі.
Він легко скочив з підвіконня, повернувся до мене і спокійно сказав:
– Я мусив. Сама ти ніколи не приїхала б, так?
– Костянтине, ніхто і ніколи в житті не принижував мене так, як ти.
Він підійшов до мене. Сумні, серйозні очі. Темні кола під ними. Здається, він схуд.
– Нікого і ніколи в житті я не кохав так, як тебе.
Я відвернулася від нього.
– Ти не кохаєш мене, Костю. Ти все це вигадав.
– Я кохаю тебе.
– Я для тебе – просто лялька.
– Я не можу без тебе жити.
– Я потрібна тобі як ще один експонат для твоєї колекції.
– Я божеволію, коли тебе немає поруч.
Я затулила вуха руками і прошепотіла у відчаї:
– Так не можна, не можна, не можна! Припини, Костю! Ти робиш мені боляче!!!
Раптом він вхопив мене і кинув на ліжко:
– Що ти знаєш про біль, дівчинко? Ти думаєш, що боляче, коли ти не кохаєш? Ні. Боляче, по-справжньому боляче, коли не кохають тебе!
Боже мій, який же він страшний! Страховисько. Не зводячи з нього погляду, я повільно сповзла з ліжка. Він підлетів до мене, затягнув на постіль і підім'яв під себе. Я закричала:
– Припини! Не треба, Костю! Я не хочу!
Проте він не чув мене. Не чув, бо не слухав, не бачив, бо не дивився.
– Ти хочеш мене, Марго. Ти мене хочеш. Скажи, що ти мене кохаєш!
Я пручалася, проте він вхопив мої руки і притиснув їх до ліжка пообіч моєї голови.
– Не треба, Костю! Припини! Я не хочу! – Мене охопила паніка.
Він говорив майже по складах:
– Скажи, що ти мене кохаєш!
– Ні!!! Я не кохаю тебе, і ти це знаєш!!! Знаєш, чорти б тебе взяли!! Я не кохаю тебе!!! Не кохаю!!!
Він уп'явся в мої губи. Раптовий біль і солоний присмак в роті. Здається, тріснула моя губа. Боже мій, ми звірі! Ми просто звірі. Господи, допоможи мені, допоможи! Костянтин відірвався від мене. На його губах була кров.
– Скажи, що ти моя. Скажи, Марго! Не опирайся мені. – Він почав зривати з мене одежу. – Скажи (спідниця), що ти (блуза) мене (білизна) кохаєш!
– Не треба, Костю! Костю, ну подивись на мене, будь ласка! Отямся, що ти робиш?
Я не могла навіть поворухнутися під вагою його тіла. Він звів мої руки, стиснув зап'ястки однією рукою, а другою почав розстібувати штани.
– Костю, припини! – Різкий поштовх. Я заплющила очі.
Скажи (поштовх), що ти (поштовх) мене (поштовх) кохаєш (поштовх). Скажи (поштовх), що ти (поштовх) мене (поштовх) кохаєш (поштовх).
Отче (поштовх) наш (поштовх), іже (поштовх) єси (поштовх) на небесах (поштовх), да (поштовх) святиться (поштовх) ім'я (поштовх) твоє (поштовх), да прибуде (поштовх) царствіє (поштовх) твоє (поштовх) на (поштовх) всі (поштовх) віки (поштовх) хліб (поштовх) наш (поштовх) насущний (поштовх)…
Знаєте, тут є дуже тонка іронія. На слові «насущний» я кінчила. У повній паніці, охоплена жахом, я спостерігала за тілом, якому було начхати на кохання з високої гори. Начхати на те, що я опиралася, наплювати на те, що я не хотіла. Здається, йому на все начхати.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77
Першим сюрпризом для них став той факт, що в Україні чомусь немає Сибіру. Це їх засмутило. Потім їх приголомшила новина, що українці розмовляють не польською, а українською мовою. А моє зауваження, що Харків – це не столиця України, викликало справжній шок. У такому разі вечір мудріший.
Ситуацію врятували в ресторані за допомогою української кухні, кримських вин та пари чорнобрових моделей в екзотичних для іноземців національних строях. Щоправда, мені вони теж здалися досить сміливою версією українського народного вбрання.
Візит був коротким і безболісним. Посадивши гостей на літак, я попрохала Данаїса відвезти мене додому. Цілу дорогу за нами їхав червоний ніссан. До квартири я влетіла розлюченою фурією. Костянтина не було. На його щастя.
Зітхнувши, я знесилено опустилася на ліжко, витягла перед собою руки і уважно придивилася. Тремтять! Господи, Марго! Та в тебе ж нерви ні к чорту! Можна викидати. Так. Треба прийняти ванну. Гарячу ванну з ароматичною сіллю. Щось таке, щоб розслаблитися. Наприклад, жасмин. Потім помаса-жувати п'яти, змастити лосьйоном тіло, накласти зволожуючу маску на обличчя, бальзам – на волосся, стрибнути з плиткою чорного гіркого шоколаду в ліжко і забути про всі проблеми, занурюючись у теплі води сну. Туди, де Ян.
У двері постукали. Я подивилася на годинник. За північ. Тільки не Костянтин! Я не хочу. Я не можу більше пручатися! В мене нема сил. Я відчинила двері. На порозі стояв Ігор.
– Що сталося? Ви знаєте, котра година? – Я й не намагалася приховати свого роздратування.
– Вибачте, Марго. Проте з аеропорту я мав відвезти вас до Костянтина Володимировича.
– Це ваші проблеми. – Я хотіла зачинити двері, але Ігор устиг вставити в щілину свій черевик.
– Так. І я хотів би розв'язати їх без зайвого галасу. Збирайтеся, Марго.
– Ви що, збожеволіли? Дозвольте мені зачинити двері, будь ласка.
– Не можу, Марго. Та й навіщо? В мене є ключі.
– Що??? – Остовпівши, я відпустила двері і відступила на крок назад.
Він сумно похитав головою:
– Так. Не лякайтеся, Марго. Як Вашому охоронцеві мені необхідно мати ключі від Вашої квартири на випадок, якщо щось станеться. Звичайна процедура.
Я вхопилася руками за голову, наче хотіла перевірити, чи вона ще на місці. Маячня якась. Неймовірно. Ігор помітив моє збентеження.
– Вибачте, Марго. Я нічого не маю проти вас, але в мене є чіткі вказівки доправити вас до Костянтина Володимировича.
– Доправити мене? Ігоре, ви лишень послухайте, що кажете. Я ж не лист і не поштовий переказ. Ви нікуди не можете доправити мене без моєї згоди. Так?
– Ні. Я можу. Мені справді дуже прикро, проте я на роботі і в мене є наказ. Костянтин Володимирович…
– Та що ви завели: «Костянтин Володимирович, Костянтин Володимирович!» А самі ви подумати не можете?
Він відкашлявся і відвів погляд:
– Я на роботі.
Я розпачливо сплеснула руками:
– Боже мій, та що ж ви за людина, Ігоре! А якщо я не погоджуся їхати, що тоді? Ви зв'яжете мене і понесете у машину?
Ігор знизав плечима:
– Є багато способів, проте, сподіваюся, до цього не дійде.
– О-о-о-о, Боже!!! – застогнала я, вилетіла на сходи і щосили грюкнула дверима, зачиняючи їх. Ігор ввічливо кашлянув:
– Ви забули взутися, Марго.
– До біса їх! Разом з вами.
У квартирі панувала темрява. Я зайшла до кухні. Нікого. Вітальня. Теж порожня. Спальня… Костянтин сидів на підвіконні і курив, задумливо роздивляючись темряву за вікном. Він почув, як я зайшла, проте не повернувся.
– Ти не хотіла до мене їхати? – Тихий голос, майже шепіт. Я завмерла на порозі спальні.
– Так.
Він помовчав.
– Чому?
– Якби я хотіла тебе побачити, я зателефонувала б чи приїхала сама. А ти наймаєш людину, щоб він за мною стежив, наче я – шпигун чи злочинець. Наказуєш йому привезти мене до себе. Проти моєї волі. Чуєш, Костянтине? Проти моєї волі.
Він легко скочив з підвіконня, повернувся до мене і спокійно сказав:
– Я мусив. Сама ти ніколи не приїхала б, так?
– Костянтине, ніхто і ніколи в житті не принижував мене так, як ти.
Він підійшов до мене. Сумні, серйозні очі. Темні кола під ними. Здається, він схуд.
– Нікого і ніколи в житті я не кохав так, як тебе.
Я відвернулася від нього.
– Ти не кохаєш мене, Костю. Ти все це вигадав.
– Я кохаю тебе.
– Я для тебе – просто лялька.
– Я не можу без тебе жити.
– Я потрібна тобі як ще один експонат для твоєї колекції.
– Я божеволію, коли тебе немає поруч.
Я затулила вуха руками і прошепотіла у відчаї:
– Так не можна, не можна, не можна! Припини, Костю! Ти робиш мені боляче!!!
Раптом він вхопив мене і кинув на ліжко:
– Що ти знаєш про біль, дівчинко? Ти думаєш, що боляче, коли ти не кохаєш? Ні. Боляче, по-справжньому боляче, коли не кохають тебе!
Боже мій, який же він страшний! Страховисько. Не зводячи з нього погляду, я повільно сповзла з ліжка. Він підлетів до мене, затягнув на постіль і підім'яв під себе. Я закричала:
– Припини! Не треба, Костю! Я не хочу!
Проте він не чув мене. Не чув, бо не слухав, не бачив, бо не дивився.
– Ти хочеш мене, Марго. Ти мене хочеш. Скажи, що ти мене кохаєш!
Я пручалася, проте він вхопив мої руки і притиснув їх до ліжка пообіч моєї голови.
– Не треба, Костю! Припини! Я не хочу! – Мене охопила паніка.
Він говорив майже по складах:
– Скажи, що ти мене кохаєш!
– Ні!!! Я не кохаю тебе, і ти це знаєш!!! Знаєш, чорти б тебе взяли!! Я не кохаю тебе!!! Не кохаю!!!
Він уп'явся в мої губи. Раптовий біль і солоний присмак в роті. Здається, тріснула моя губа. Боже мій, ми звірі! Ми просто звірі. Господи, допоможи мені, допоможи! Костянтин відірвався від мене. На його губах була кров.
– Скажи, що ти моя. Скажи, Марго! Не опирайся мені. – Він почав зривати з мене одежу. – Скажи (спідниця), що ти (блуза) мене (білизна) кохаєш!
– Не треба, Костю! Костю, ну подивись на мене, будь ласка! Отямся, що ти робиш?
Я не могла навіть поворухнутися під вагою його тіла. Він звів мої руки, стиснув зап'ястки однією рукою, а другою почав розстібувати штани.
– Костю, припини! – Різкий поштовх. Я заплющила очі.
Скажи (поштовх), що ти (поштовх) мене (поштовх) кохаєш (поштовх). Скажи (поштовх), що ти (поштовх) мене (поштовх) кохаєш (поштовх).
Отче (поштовх) наш (поштовх), іже (поштовх) єси (поштовх) на небесах (поштовх), да (поштовх) святиться (поштовх) ім'я (поштовх) твоє (поштовх), да прибуде (поштовх) царствіє (поштовх) твоє (поштовх) на (поштовх) всі (поштовх) віки (поштовх) хліб (поштовх) наш (поштовх) насущний (поштовх)…
Знаєте, тут є дуже тонка іронія. На слові «насущний» я кінчила. У повній паніці, охоплена жахом, я спостерігала за тілом, якому було начхати на кохання з високої гори. Начхати на те, що я опиралася, наплювати на те, що я не хотіла. Здається, йому на все начхати.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77