Це безнадійно. Він нічогісінько не розуміє.
– Ти заслуговуєш на розкіш.
– Що таке розкіш у твоєму розумінні, Костю? Престижний район, будинок за всіма стандартами, модний дизайн? А мені начхати на стандарти, моду і престиж. Для мене розкіш – це зовнішня краса, внутрішній стиль і цілковита їхня гармонія. Костю, годі говорити! Це безглуздо.
Я втомлено сіла просто на сходи. Костянтин сів поруч. Ми сиділи мовчки і спостерігали через брудне скло, як місто засновують сутінки.
– Як з тобою складно, дівчинко! Я хочу тримати тебе у руках, знати, що ти моя, ти поруч, ти зі мною. А ти, як вода, – просочуєшся крізь пальці. Інколи мені здається, для тебе не існує нічого, крім власної свободи.
– Костянтине, глянь, які сьогодні сутінки! Яка краса! Я обожнюю сутінки. Вони – моя стихія. Ними можна вкутатися, немов теплою шаллю. Вони такі ніжні, Костю, такі м'які. В сутінках межа між реальністю і сном стає тоненькою, як прозора плівка. Здається, можна простягнути руку і торкнутися своєї мрії.
Костянтин обережно пригорнув мене до своїх грудей. Так обережно, немов боявся, що один різкий рух – і я розчинюся в повітрі.
– Пробач, що викинув твої меблі, дівчинко. Я не хотів тебе образити. Сподіваюся, що нові тобі сподобаються. Я замовив твою улюблену гаму – чорний, сірий і рожевий. Якщо ні – поміняємо на інші.
Я мовчала.
– Пішли додому, крихітко. Жінкам не можна сидіти на холодному.
Ми підвелися. Я бачила, що йому важко вимовляти слово «пробач». Це трохи втішало. Значить, залізним чоловікам теж іноді буває важко.
– Мені дуже прикро, що я не порадився з тобою. Я не звик радитися з жінками та ще з такими маленькими дівчатками, як ти. Я те зробив. Прости мені.
Я здивовано глянула на нього. Що це – трюк професійного адвоката чи справжня щирість? Ми піднімалися сходами.
– Проте замок просто необхідно було замінити надійнішим.
Я зітхнула:
– Раніше в цьому не було жодної потреби. В мене нічого красти.
– Тепер є.
Боже мій, як я втомилася!
– Костянтине, я хочу їсти.
Він одразу пожвавішав – аякже, з'явилася робота для справжніх чоловіків – годувати зголоднілих дівчаток.
– Це не проблема. Зараз же поїдемо у ресторан. От тільки покажу тобі ще один сюрприз.
Я починала ненавидіти сюрпризи.
– Ще один чудовий сюрприз? Дай-но спробую вгадати… Ти викинув Алі з вікна?
Він усміхнувся.
– Ні. Хоч він на це заслуговує. Я купив тобі сукню. Прекрасну сукню для моєї прекрасної дівчинки.
Я божеволію. Я повільно божеволію. Крок за кроком.
Ми підійшли до дверей моєї (?) квартири.
– Чорний оксамит зі срібним візерунком, так?
Костянтин завмер на порозі, озирнувся і здивовано
подивився на мене.
– Звідки ти знаєш? Ти що, бачила, як я її купував? Ні, неможливо. Проте, як ти…
Я позіхнула і втомлено махнула рукою:
– Дрібниці. Просто здогадалася. Я ж відьма.
За півгодини ми їхали в «Elite».
В задумі я совала біфштекс по тарілці. Розрізала його на шматочки – це кораблі. Кров із напівсирого м'яса – море. Поділивши кораблі на дві флотилії, я згрупувала їх одну навпроти одної. Адміралом однієї призначила Костянтина, Другою керувала сама.
Ну що ж, спробуємо розібратися в ситуації. Я не люблю Цього чоловіка. Швидкий рух виделкою – один із моїх кораблів перемістився на сантиметр вперед. Ні, що я кажу? Не на сантиметр, а… Як вони там називаються? Ага! На одну морську милю. Наступ почався. Він лякає мене – ще один мій корабель напнув вітрила. Він руйнує мене – перший корабель перемістився ще на одну морську милю, і таким чином подолав майже половину відстані до супротивника. Так, мої три ходи зроблено.
Подивимося, як нам відповість Костянтин. Виделка завмерла над шматочком м'яса, перепрошую, кораблем. Він мною захоплюється – на милю вперед. Я його ваблю – той само фрегат… ні, фрегати в мене, Костянтин грає потужнішими фішками, щось важче, скажімо, крейсер, той само крейсер здолав ще одну милю. Я йому потрібна – він щосили врізається в мій фрегат, бере його на абордаж і тягне до моєї флотилії. Він мене не відпустить – до моїх кораблів одна-єдина миля, я наказую відступати, та вже пізно. Крейсер ішов упевнено, розрізаючи гострим носом червону поверхню води (крови). І… і… я його хочу – виделка зашкребла по тарілці. Я його хочу! Крейсер досяг лівого флангу моєї флотилії. Я його хочу!!! Мої кораблі у паніці. Я хочу його!!! Мій флот розбито. Я хочу його!!! Крейсер легко ковзнув краєм миски і шматочком м'яса впав на білу скатертину, де навколо нього відразу розпливлася темно-червона пляма крови.
– Марго! – Костянтин швидко накрив пляму серветкою. Наче труп простирадлом. – Що ти робиш?
– Граю.
Він здивовано глянув на мене і відкинувся на спинку крісла.
– Граєш? У що?
– У морський бій.
Костянтин усміхнувся, лагідно і вибачливо:
– Хіба мама не вчила тебе, що з їжею не бавляться?
Я засміялася.
– Я знаю цю цитату!
– Що?
– Це слова папуги з мультфільму «Цар-лев». Не бачив?
Він хмикнув:
– Я не дивлюся мультфільмів.
– Ах, ну звичайно ж! Такий дорослий дядько і мультфільми. Несерйозно.
– Марго, дівчинко, і тобі ж не п'ять років.
– О-у! А що, вікове обмеження поширюється вже і на мультфільми?? «Після п'яти років заборонено»? Дякую, що попередив. Тепер знатиму, що майже щодня порушую закон.
Костянтин підняв руки жестом – «Здаюся!»
– Тихо, тихо! Заспокойся! Ти неправильно мене зрозуміла. Я не це мав на увазі. Я просто хотів сказати, що…
– Що не такий ти вже старий?
Він примружив очі.
– Марго, ти мене провокуєш? Намагаєшся розлютити? Навіщо?
Я вмочила палець у кров зі своєї тарілки і піднесла його до губів Костянтина.
– А мені подобається гратися з вогнем. Тебе це непокоїть?
– Ні. Мене це збуджує. – Він злизав кров з кінчика мого пальця. Поцілував його, полоскотав зубами, знов поцілував.
– Що ти зі мною робиш, Марго?
Я мовчки дивилася на нього.
– Може, потанцюємо?
Ні. Цей паркет знає мене і Яна. Хай так і залишається.
– Вибач, Костю. Щось не хочеться.
Він спохмурнів.
– Соромишся танцювати зі мною на людях?
Я кинула на нього швидкий погляд:
– Не кажи дурниць! Мені начхати на людей і байдуже, що вони скажуть чи подумають. Ти сам знаєш. – Я обвела приміщення поглядом нудьги. – І взагалі, тут нудно. Я хочу бешкетувати!
Якийсь час я вивчала відвідувачів за сусідніми столиками, доки знайшла підходящу жертву.
– Костю! – Я прихилилася до нього ближче. – Бачиш хлопця за сусіднім столиком? В яскраво-червоній сорочці, схожий на іспанця.
Костянтин кивнув:
– Так, я вже давно за ним спостерігаю. Цей нахаба весь вечір роздягає тебе очима.
Я присунулася до Костянтина і прошепотіла йому над вухом:
– Це неввічливо?
Він завагався:
– В принципі, так.
Я розстебнула верхній ґудзик на його сорочці.
– Тебе це дратує?
В очах Костянтина заграли небезпечні вогники:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77
– Ти заслуговуєш на розкіш.
– Що таке розкіш у твоєму розумінні, Костю? Престижний район, будинок за всіма стандартами, модний дизайн? А мені начхати на стандарти, моду і престиж. Для мене розкіш – це зовнішня краса, внутрішній стиль і цілковита їхня гармонія. Костю, годі говорити! Це безглуздо.
Я втомлено сіла просто на сходи. Костянтин сів поруч. Ми сиділи мовчки і спостерігали через брудне скло, як місто засновують сутінки.
– Як з тобою складно, дівчинко! Я хочу тримати тебе у руках, знати, що ти моя, ти поруч, ти зі мною. А ти, як вода, – просочуєшся крізь пальці. Інколи мені здається, для тебе не існує нічого, крім власної свободи.
– Костянтине, глянь, які сьогодні сутінки! Яка краса! Я обожнюю сутінки. Вони – моя стихія. Ними можна вкутатися, немов теплою шаллю. Вони такі ніжні, Костю, такі м'які. В сутінках межа між реальністю і сном стає тоненькою, як прозора плівка. Здається, можна простягнути руку і торкнутися своєї мрії.
Костянтин обережно пригорнув мене до своїх грудей. Так обережно, немов боявся, що один різкий рух – і я розчинюся в повітрі.
– Пробач, що викинув твої меблі, дівчинко. Я не хотів тебе образити. Сподіваюся, що нові тобі сподобаються. Я замовив твою улюблену гаму – чорний, сірий і рожевий. Якщо ні – поміняємо на інші.
Я мовчала.
– Пішли додому, крихітко. Жінкам не можна сидіти на холодному.
Ми підвелися. Я бачила, що йому важко вимовляти слово «пробач». Це трохи втішало. Значить, залізним чоловікам теж іноді буває важко.
– Мені дуже прикро, що я не порадився з тобою. Я не звик радитися з жінками та ще з такими маленькими дівчатками, як ти. Я те зробив. Прости мені.
Я здивовано глянула на нього. Що це – трюк професійного адвоката чи справжня щирість? Ми піднімалися сходами.
– Проте замок просто необхідно було замінити надійнішим.
Я зітхнула:
– Раніше в цьому не було жодної потреби. В мене нічого красти.
– Тепер є.
Боже мій, як я втомилася!
– Костянтине, я хочу їсти.
Він одразу пожвавішав – аякже, з'явилася робота для справжніх чоловіків – годувати зголоднілих дівчаток.
– Це не проблема. Зараз же поїдемо у ресторан. От тільки покажу тобі ще один сюрприз.
Я починала ненавидіти сюрпризи.
– Ще один чудовий сюрприз? Дай-но спробую вгадати… Ти викинув Алі з вікна?
Він усміхнувся.
– Ні. Хоч він на це заслуговує. Я купив тобі сукню. Прекрасну сукню для моєї прекрасної дівчинки.
Я божеволію. Я повільно божеволію. Крок за кроком.
Ми підійшли до дверей моєї (?) квартири.
– Чорний оксамит зі срібним візерунком, так?
Костянтин завмер на порозі, озирнувся і здивовано
подивився на мене.
– Звідки ти знаєш? Ти що, бачила, як я її купував? Ні, неможливо. Проте, як ти…
Я позіхнула і втомлено махнула рукою:
– Дрібниці. Просто здогадалася. Я ж відьма.
За півгодини ми їхали в «Elite».
В задумі я совала біфштекс по тарілці. Розрізала його на шматочки – це кораблі. Кров із напівсирого м'яса – море. Поділивши кораблі на дві флотилії, я згрупувала їх одну навпроти одної. Адміралом однієї призначила Костянтина, Другою керувала сама.
Ну що ж, спробуємо розібратися в ситуації. Я не люблю Цього чоловіка. Швидкий рух виделкою – один із моїх кораблів перемістився на сантиметр вперед. Ні, що я кажу? Не на сантиметр, а… Як вони там називаються? Ага! На одну морську милю. Наступ почався. Він лякає мене – ще один мій корабель напнув вітрила. Він руйнує мене – перший корабель перемістився ще на одну морську милю, і таким чином подолав майже половину відстані до супротивника. Так, мої три ходи зроблено.
Подивимося, як нам відповість Костянтин. Виделка завмерла над шматочком м'яса, перепрошую, кораблем. Він мною захоплюється – на милю вперед. Я його ваблю – той само фрегат… ні, фрегати в мене, Костянтин грає потужнішими фішками, щось важче, скажімо, крейсер, той само крейсер здолав ще одну милю. Я йому потрібна – він щосили врізається в мій фрегат, бере його на абордаж і тягне до моєї флотилії. Він мене не відпустить – до моїх кораблів одна-єдина миля, я наказую відступати, та вже пізно. Крейсер ішов упевнено, розрізаючи гострим носом червону поверхню води (крови). І… і… я його хочу – виделка зашкребла по тарілці. Я його хочу! Крейсер досяг лівого флангу моєї флотилії. Я його хочу!!! Мої кораблі у паніці. Я хочу його!!! Мій флот розбито. Я хочу його!!! Крейсер легко ковзнув краєм миски і шматочком м'яса впав на білу скатертину, де навколо нього відразу розпливлася темно-червона пляма крови.
– Марго! – Костянтин швидко накрив пляму серветкою. Наче труп простирадлом. – Що ти робиш?
– Граю.
Він здивовано глянув на мене і відкинувся на спинку крісла.
– Граєш? У що?
– У морський бій.
Костянтин усміхнувся, лагідно і вибачливо:
– Хіба мама не вчила тебе, що з їжею не бавляться?
Я засміялася.
– Я знаю цю цитату!
– Що?
– Це слова папуги з мультфільму «Цар-лев». Не бачив?
Він хмикнув:
– Я не дивлюся мультфільмів.
– Ах, ну звичайно ж! Такий дорослий дядько і мультфільми. Несерйозно.
– Марго, дівчинко, і тобі ж не п'ять років.
– О-у! А що, вікове обмеження поширюється вже і на мультфільми?? «Після п'яти років заборонено»? Дякую, що попередив. Тепер знатиму, що майже щодня порушую закон.
Костянтин підняв руки жестом – «Здаюся!»
– Тихо, тихо! Заспокойся! Ти неправильно мене зрозуміла. Я не це мав на увазі. Я просто хотів сказати, що…
– Що не такий ти вже старий?
Він примружив очі.
– Марго, ти мене провокуєш? Намагаєшся розлютити? Навіщо?
Я вмочила палець у кров зі своєї тарілки і піднесла його до губів Костянтина.
– А мені подобається гратися з вогнем. Тебе це непокоїть?
– Ні. Мене це збуджує. – Він злизав кров з кінчика мого пальця. Поцілував його, полоскотав зубами, знов поцілував.
– Що ти зі мною робиш, Марго?
Я мовчки дивилася на нього.
– Може, потанцюємо?
Ні. Цей паркет знає мене і Яна. Хай так і залишається.
– Вибач, Костю. Щось не хочеться.
Він спохмурнів.
– Соромишся танцювати зі мною на людях?
Я кинула на нього швидкий погляд:
– Не кажи дурниць! Мені начхати на людей і байдуже, що вони скажуть чи подумають. Ти сам знаєш. – Я обвела приміщення поглядом нудьги. – І взагалі, тут нудно. Я хочу бешкетувати!
Якийсь час я вивчала відвідувачів за сусідніми столиками, доки знайшла підходящу жертву.
– Костю! – Я прихилилася до нього ближче. – Бачиш хлопця за сусіднім столиком? В яскраво-червоній сорочці, схожий на іспанця.
Костянтин кивнув:
– Так, я вже давно за ним спостерігаю. Цей нахаба весь вечір роздягає тебе очима.
Я присунулася до Костянтина і прошепотіла йому над вухом:
– Це неввічливо?
Він завагався:
– В принципі, так.
Я розстебнула верхній ґудзик на його сорочці.
– Тебе це дратує?
В очах Костянтина заграли небезпечні вогники:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77