Чи врятує ситуацію такий обмін? Мабуть, так, бо в піжамі все-таки більше тканини. Переодягнуся у ванній. Я взяла піжаму, чайник і повернулася до Сергія.
– Я миттю.
Він гукнув мене коло дверей:
– Марго, ви плакали?
Я застигла:
– Чому ви так вирішили?
– На ваших щоках – доріжки сліз.
Ну просто-таки дитяча безпосередність!
– Так, я плакала уві сні. Часом буває…
– Це через сумочку чи…? – Він знов подивився на мої зап'ястки.
Хороший хлопець, але цього разу не вгадав. Ні вголос, ні подумки. Неправильні припущення. Та й навіщо йому правда?
– Так, Сергію, через сумочку. Ви взагалі не звертайте уваги на мій зовнішній вигляд. Я – не з ранішніх пташок.
Виходячи, почула закінчення фрази:
– Якби ж я міг.
Може, здалося?
Ми снідали. Сергій сьорбав чай, я – каву.
А з ним затишно. Дивно, але він нагадує Дмитра. Хоч, на перший погляд, вони зовсім різні. Дмитро – смаглявий, кароокий, середній на зріст, полюбляє шокувати обивателів ультрамодними зачісками, сережкою у вусі, шкіряним одягом, що облягає тіло. Мріє написати Диявола шматком вугілля з пекла. А що ви хочете? Богема… Сергій – світлий, високий, худорлявий. Такий ввічливий, такий щирий, чому ж вони схожі? Може, через те, що Сергій намагається піклуватися про мене, як рідний брат. Цікаво, чи він справді почувається моїм братом? Сподіваюся, що так, бо якщо розраховує на щось більше, то… Шкода хлопця. Жодного шансу.
– Дурне запитання, я знаю, і все ж таки, про що ви думаєте, Марго?
Спробувати бути з ним щирою, як він зі мною?
– Я думаю про вас, Сергію. Про те, як добре ви до мене ставитеся, і про те, що, хоч це огидно, але Ваша доброзичливість будила в мені лише підозри. Мабуть, я захворіла на паранойю великих міст. Спостерігаючи за вами, я думала, як все-таки важко вірити у винятки. У мене ніколи не було друзів серед чоловіків. Знаєте, я думала, що це неможливо.
– Хто знає? Може, ви маєте рацію.
О, ні! Тільки цього бракувало. Треба змінювати тему.
– Чим ви займаєтеся, Сергію?
– Я – скрипаль. Закінчив у цьому році академію. Тепер шукаю роботу.
– О, тоді ви – мій колега.
Він подивився здивовано.
– Ви теж займаєтеся музикою?
Я розсміялася:
– Ні. Я мала на увазі – пошуки роботи.
– А, ось ви про що… А хто ви за фахом?
– Перекладач.
Він пожвавішав:
– Які мови?
Приємно бачити, що людей цікавить твоя професія.
– Німецька, англійська, іспанська.
Він присвиснув:
– То я розмовляю з такою розумною жінкою…
– А ви це тільки зараз помітили?
– Ідіот! Так мені й треба! вибачте, я не вмію говорити компліментів.
– Ну що ви, Сергію! Я пожартувала. Все гаразд.
Раптом він заметушився:
– Дякую за сніданок. Залюбки залишився б ще ненадовго, але мушу йти. Марго, я не вмію розводити антимонії. Мова – не моя парафія. Я хочу з вами ще зустрітися. Це вас ні до чого не зобов'язує. Проста зустріч. Можна посидіти у кафе, сходити в театр. Що вам зручніше…
Чому я йому не відмовила? Ну чому? Якби ж знаття…
Може, тому, що він допоміг мені? Допоміг кілька разів. І щиро хотів допомогти ще. Такі люди зустрічаються не щодня. Я завжди була кішкою-одиначкою. Дружелюбність – моє дошкульне місце. Як образити людину, яка відверто бажає тобі добра? Я не хотіла його засмучувати.
Ще одна грандіозна за своїми наслідками помилка. Купа цеглин з моїх благих намірів. Я брала їх і вимощувала ними свій шлях. Ви знаєте, куди.
– Весь тиждень я зайнята. Може, в суботу?
– Як вам зручніше. О котрій годині?
– Та хоч з самого ранку.
– Тоді о десятій.
– Гаразд.
Він підвівся і вхопив зі столу ще одне печиво – на дорогу. Я подумки розсміялася. Марго, він же зовсім дитина! Незважаючи на твій вік, ти вдвічі старша за нього. Нема й не було в тебе досвіду спілкування з хлопцями-однолітками. Може, не треба й починати? Тебе завжди вабили чоловіки, а не діти. Знаєш, як це називається? Розбещення неповнолітніх. – Замовкни, занудо!
Сергій зупинився перед порогом:
– Ну що ж, до суботи. До речі, вам подобаються несподіванки?
– Тільки приємні.
– Тоді готуйтеся. До зустрічі!
Я зачинила двері.
Дивна метушня почалася в моєму житті… Мама завжди казала: «Чоловіки приходять зграями. Живеш, живеш і жодного поруч. Потім з'являється один, починає залицятися, за ним ще один, а далі події розгортаються за принципом снігової лавини. Тільки й встигай обирати».
Проте я вже обрала. Яне, невже ти – лише мій сон? Навіть якщо це й так, я від тебе ніколи не відмовлюсь. Я зачарована тобою. Я й не намагаюся цьому опиратися. Я просто чекаю ночі.
Тієї ночі Ян не прийшов. Весь день небо поливало місто дощем, примхливо пересувало хмари, роздратовано кидалося блискавками. Загорнута у теплу ковдру, я сиділа і дивилася, як плакало віконне скло. Алі перелякано притискався до мене під час кожного гуркоту грому. Я теж боюся грози, однак того вечора куди було негоді тягатися з моїм сумом.
Чому він не прийшов? Що сталося? Я нічого не розуміла. Я хотіла, щоб Ян був поруч, щоб він пригорнув мене до себе і захистив від блискавок та грому. Серце краяли туга та біль. Запитання роями розлючених бджіл гостро жалили розум.
Настала ніч. Навіщо мені ніч, коли він не прийшов? Я не хочу спати! Я нічого не хочу, мені потрібен Ян! Яхочу до Яна!!! Ну от, маленька розбещена дитина. Давай, почни рюмсати, калатати п'ятами по підлозі, кидатися іграшками. Хіба не соромно, Марго!
Задзвонив телефон. Я дивилася на нього доти, доки домене дійшло, що це за річ і навіщо вона. З'єднує людей. Долаючи великі відстані, їхні голоси. Я вистрибнула з ліжка, перекинула Алі, заплуталася у ковдрі, вдарилася об край столу, проте нарешті все ж таки встигла вхопити слухавку.
– Алло!
– Здрастуй. – Його голос м'яким поцілунком торкнувся мого вуха.
– Яне?
– Так.
– Що сталося? Куди ти щез?
– Мене терміново викликали до Москви. У справах. Виїхав вчора ввечері.
Збентеження, образа, знервованість, гнів – і мені забракло сил приховувати свої почуття:
– Авжеж! Великі чоловіки вирішують невідкладні чоловічі проблеми і щодня рятують світ, а маленькі жінки сидять вдома і нетерпляче очікують на них, розтираючи сльози на обличчі та не встигаючи міняти носовички. Не можна було попередити про відрядження заздалегідь? Чи це – занадто складна для тебе процедура?
– Стоп, стоп, стоп!!! Який вогонь! Моя маленька зірочка палає! Я телефонував тобі вчора, щодесять хвилин упродовж п 'яти годин. Правда, Марго. І сьогодні зранку теж. Ніхто не відповідав. Де ти була? Я вже непокоюся, щось сталося? Ти… – Його голос став сумним і тихим. – Ти більше не хочеш мене бачити?
Мені перехопило подих:
– Ні, Яне, що ти кажеш! Пробач, що накричала. Просто я така засмучена, що ти не поруч. Стосовно твоїх дзвінків… мабуть, я… спала.
Чи не спала. Ця думка пронизала мене електричним струмом.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77
– Я миттю.
Він гукнув мене коло дверей:
– Марго, ви плакали?
Я застигла:
– Чому ви так вирішили?
– На ваших щоках – доріжки сліз.
Ну просто-таки дитяча безпосередність!
– Так, я плакала уві сні. Часом буває…
– Це через сумочку чи…? – Він знов подивився на мої зап'ястки.
Хороший хлопець, але цього разу не вгадав. Ні вголос, ні подумки. Неправильні припущення. Та й навіщо йому правда?
– Так, Сергію, через сумочку. Ви взагалі не звертайте уваги на мій зовнішній вигляд. Я – не з ранішніх пташок.
Виходячи, почула закінчення фрази:
– Якби ж я міг.
Може, здалося?
Ми снідали. Сергій сьорбав чай, я – каву.
А з ним затишно. Дивно, але він нагадує Дмитра. Хоч, на перший погляд, вони зовсім різні. Дмитро – смаглявий, кароокий, середній на зріст, полюбляє шокувати обивателів ультрамодними зачісками, сережкою у вусі, шкіряним одягом, що облягає тіло. Мріє написати Диявола шматком вугілля з пекла. А що ви хочете? Богема… Сергій – світлий, високий, худорлявий. Такий ввічливий, такий щирий, чому ж вони схожі? Може, через те, що Сергій намагається піклуватися про мене, як рідний брат. Цікаво, чи він справді почувається моїм братом? Сподіваюся, що так, бо якщо розраховує на щось більше, то… Шкода хлопця. Жодного шансу.
– Дурне запитання, я знаю, і все ж таки, про що ви думаєте, Марго?
Спробувати бути з ним щирою, як він зі мною?
– Я думаю про вас, Сергію. Про те, як добре ви до мене ставитеся, і про те, що, хоч це огидно, але Ваша доброзичливість будила в мені лише підозри. Мабуть, я захворіла на паранойю великих міст. Спостерігаючи за вами, я думала, як все-таки важко вірити у винятки. У мене ніколи не було друзів серед чоловіків. Знаєте, я думала, що це неможливо.
– Хто знає? Може, ви маєте рацію.
О, ні! Тільки цього бракувало. Треба змінювати тему.
– Чим ви займаєтеся, Сергію?
– Я – скрипаль. Закінчив у цьому році академію. Тепер шукаю роботу.
– О, тоді ви – мій колега.
Він подивився здивовано.
– Ви теж займаєтеся музикою?
Я розсміялася:
– Ні. Я мала на увазі – пошуки роботи.
– А, ось ви про що… А хто ви за фахом?
– Перекладач.
Він пожвавішав:
– Які мови?
Приємно бачити, що людей цікавить твоя професія.
– Німецька, англійська, іспанська.
Він присвиснув:
– То я розмовляю з такою розумною жінкою…
– А ви це тільки зараз помітили?
– Ідіот! Так мені й треба! вибачте, я не вмію говорити компліментів.
– Ну що ви, Сергію! Я пожартувала. Все гаразд.
Раптом він заметушився:
– Дякую за сніданок. Залюбки залишився б ще ненадовго, але мушу йти. Марго, я не вмію розводити антимонії. Мова – не моя парафія. Я хочу з вами ще зустрітися. Це вас ні до чого не зобов'язує. Проста зустріч. Можна посидіти у кафе, сходити в театр. Що вам зручніше…
Чому я йому не відмовила? Ну чому? Якби ж знаття…
Може, тому, що він допоміг мені? Допоміг кілька разів. І щиро хотів допомогти ще. Такі люди зустрічаються не щодня. Я завжди була кішкою-одиначкою. Дружелюбність – моє дошкульне місце. Як образити людину, яка відверто бажає тобі добра? Я не хотіла його засмучувати.
Ще одна грандіозна за своїми наслідками помилка. Купа цеглин з моїх благих намірів. Я брала їх і вимощувала ними свій шлях. Ви знаєте, куди.
– Весь тиждень я зайнята. Може, в суботу?
– Як вам зручніше. О котрій годині?
– Та хоч з самого ранку.
– Тоді о десятій.
– Гаразд.
Він підвівся і вхопив зі столу ще одне печиво – на дорогу. Я подумки розсміялася. Марго, він же зовсім дитина! Незважаючи на твій вік, ти вдвічі старша за нього. Нема й не було в тебе досвіду спілкування з хлопцями-однолітками. Може, не треба й починати? Тебе завжди вабили чоловіки, а не діти. Знаєш, як це називається? Розбещення неповнолітніх. – Замовкни, занудо!
Сергій зупинився перед порогом:
– Ну що ж, до суботи. До речі, вам подобаються несподіванки?
– Тільки приємні.
– Тоді готуйтеся. До зустрічі!
Я зачинила двері.
Дивна метушня почалася в моєму житті… Мама завжди казала: «Чоловіки приходять зграями. Живеш, живеш і жодного поруч. Потім з'являється один, починає залицятися, за ним ще один, а далі події розгортаються за принципом снігової лавини. Тільки й встигай обирати».
Проте я вже обрала. Яне, невже ти – лише мій сон? Навіть якщо це й так, я від тебе ніколи не відмовлюсь. Я зачарована тобою. Я й не намагаюся цьому опиратися. Я просто чекаю ночі.
Тієї ночі Ян не прийшов. Весь день небо поливало місто дощем, примхливо пересувало хмари, роздратовано кидалося блискавками. Загорнута у теплу ковдру, я сиділа і дивилася, як плакало віконне скло. Алі перелякано притискався до мене під час кожного гуркоту грому. Я теж боюся грози, однак того вечора куди було негоді тягатися з моїм сумом.
Чому він не прийшов? Що сталося? Я нічого не розуміла. Я хотіла, щоб Ян був поруч, щоб він пригорнув мене до себе і захистив від блискавок та грому. Серце краяли туга та біль. Запитання роями розлючених бджіл гостро жалили розум.
Настала ніч. Навіщо мені ніч, коли він не прийшов? Я не хочу спати! Я нічого не хочу, мені потрібен Ян! Яхочу до Яна!!! Ну от, маленька розбещена дитина. Давай, почни рюмсати, калатати п'ятами по підлозі, кидатися іграшками. Хіба не соромно, Марго!
Задзвонив телефон. Я дивилася на нього доти, доки домене дійшло, що це за річ і навіщо вона. З'єднує людей. Долаючи великі відстані, їхні голоси. Я вистрибнула з ліжка, перекинула Алі, заплуталася у ковдрі, вдарилася об край столу, проте нарешті все ж таки встигла вхопити слухавку.
– Алло!
– Здрастуй. – Його голос м'яким поцілунком торкнувся мого вуха.
– Яне?
– Так.
– Що сталося? Куди ти щез?
– Мене терміново викликали до Москви. У справах. Виїхав вчора ввечері.
Збентеження, образа, знервованість, гнів – і мені забракло сил приховувати свої почуття:
– Авжеж! Великі чоловіки вирішують невідкладні чоловічі проблеми і щодня рятують світ, а маленькі жінки сидять вдома і нетерпляче очікують на них, розтираючи сльози на обличчі та не встигаючи міняти носовички. Не можна було попередити про відрядження заздалегідь? Чи це – занадто складна для тебе процедура?
– Стоп, стоп, стоп!!! Який вогонь! Моя маленька зірочка палає! Я телефонував тобі вчора, щодесять хвилин упродовж п 'яти годин. Правда, Марго. І сьогодні зранку теж. Ніхто не відповідав. Де ти була? Я вже непокоюся, щось сталося? Ти… – Його голос став сумним і тихим. – Ти більше не хочеш мене бачити?
Мені перехопило подих:
– Ні, Яне, що ти кажеш! Пробач, що накричала. Просто я така засмучена, що ти не поруч. Стосовно твоїх дзвінків… мабуть, я… спала.
Чи не спала. Ця думка пронизала мене електричним струмом.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77