Проте я сприймаю її як щось суто твоє, невідривне від тебе. Як, наприклад, родимку на моїй щоці. Я з нею народилася, я така, то що, я – потвора? Так от, Яне, тебе я сприймаю так само. Наче ти народився з цим шрамом. Ніби він був з тобою завжди, від початку твого життя. І все. Без нього ти – не ти, а хтось інший. Ну чого ти так на мене дивишся? Що ще тобі незрозуміло?
Ян був приголомшений, по-справжньому збентежений, розгублений. А ще я бачила в його очах біль і бажання поділитися ним зі мною. Я не збиралася йому заважати. Я хотіла розділити з цим чоловіком все – і біль, і насолоду. Відкинувшись у кріслі, я пила шампанське і чекала, доки він наважиться заговорити. Ян сидів, стискаючи скроні руками, наче в нього заболіла голова, і раз у раз повторював:
– Неможливо! Як, ну як ти могла дізнатися?
Нарешті він, аж мовби силоміць, витиснув із себе:
– Я нікому ніколи про це не розповідав. Не міг. Намагався забути. Найдопитливішими були жінки. Тоді я вигадував щось про виробничу травму. Всі співчували і відводили погляд. Ніхто не дивився на мене так, як ти. Тридцять п'ять років я намагався поховати правду, а вона сьогодні жива-живісінька. Живіша за мене. – Він витягнув з кишені пачку цигарок, дістав одну, закурив. Руки не тремтіли. З міцного граніту тебе зроблено, Яне…
Я дивилася йому у вічі. Я не могла відвести погляд, навіть якби захотіла. Нарешті він знову заговорив:
– Мій батько був хронічним алкоголіком. Пиячив щодня, ніде не працював. Колись він, мабуть, був нормальною людиною, але про це я нічого не знаю. Мені відомо лише те, що він вчився на ветеринара, проте зустрів мою матір, одружився, кинув навчання і почав пиячити. Після весілля його життя перетворилося на одне велике свято. Не питай мене, чому він пив. Я не знаю. Я багато чого не знаю. Не знаю, як міг Бог чи хто там у нас за це відповідає, дозволити, щоб у лоні моєї матері, цієї загадкової мовчазної істоти, зачалося життя. Не знаю, як від мого батька в неї народилася дитина з двома руками, двома ногами і однією головою, а не з крилами, перетинками між пальцями, рогами чи ще чимось. Не знаю, як моїй матері взагалі вдалося мене виносити – від п'яної вечірки до вечірки, коли в нашій квартирі збиралися всі алкаші району і робили з нею все, що їм заманеться. Проте вона виносила мене.
Мені йшов дев'ятий місяць, коли під час занадто запального святкування Нового року мого батька охопив раптовий напад люті, він накинувся на дружину. Друзі допомогли, але в неї, жорстоко побитої, почалися передчасні пологи. І тут батька осяяла геніальна думка: а чому б не згадати колишню практику? Пологи у кобил, свиней, корів. Його товариші занадто довго жили у законному шлюбі з білою гарячкою, щоб не сприйняти на ура таку чудову ідею. Розважатися, так розважатися!
Зі столу все скинули на підлогу, ноги жінці прикрутили залізним дротом, і наш великий ветеринар почав чаклувати. Мати померла під час пологів. Мене вирвали з її тіла. Через несамовиті крики жінки сусіди зателефонували до міліції. Та приїхала з подвійним запізненням – за звичкою і через свято. Та все-таки приїхала і почала вибивати двері.
Тієї миті батько зробив досить дивну річ. Чи то міліція його налякала, чи то сам факт, що я, недоношений і майже вирізаний з материнського тіла, все-таки був живим і несамовито волав про це всьому світові… Не знаю. Але він кинув мене. Просто швиргонув через кімнату у куток, туди, де валялося вщент розбите дзеркало. Звідти і подарунок. – Він гірко всміхнувся і пальцем погладив шрам. – Проте я вижив. Дивно, але вижив і тому вважаю, що ношу цей шрам з народження. Отаким я народився! – Ян підвівся, глянув на мене і, стурбований, швидко підбіг:
– Марго, крихітко, ну не плач, не плач, будь ласка! Що ж я, бовдур, наробив! Не треба було тебе лякати! – Він сів поруч, посадив мене на коліна і почав колисати, наче мале дитя. – Ідіот, дурень, як я міг! Мабуть, забагато випив. Марго, сонечко моє, кошенятко, ну заспокойся! Не треба плакати, це все вже пройшло, нічого такого більше немає, це в минулому. Не плач, кошенятко, не плач!
Він міцно притискав мене до себе, гладив коси, цілував щоки, руки, очі, щось розповідав тихим умиротвореним голосом. Не знаю, кому був потрібніший той дощ зі сліз: мені чи Яну, не знаю, кого він заспокоював швидше: мене чи себе.
Я плакала, немов у дитинстві. Гірко плакала через жорстокість і те, як легко вона шрамуе не тільки обличчя, а й серця. Плакала, бо не могла зрозуміти, навіщо, кому, для чого потрібен цей нестерпний біль.
Цілуй мене, Яне! Цілуй мене так, щоб я забула про всі ці жахливі речі, цілуй мене так, щоб ти сам про них забув. Обійми мене! Я хочу розчинитися в тобі, твоєму болю, твоїй ніжності. Я хочу жити тобою, блукати тобою, тривати в тобі вічність.
У двері наполегливо стукали. Господи, восьма година! Ну хто там іще? Будять людей в такий час! Де мій халат? Не знаю. Ну й чорт з ним! Відчиню у нічній сорочці!
– Хто там?
– Марго, це Сергій.
Який Сергій? Думати важко, так важко, краще вже подивлюся. Повернути ключ, зсунути засувку, натиснути на ручку. За дверима стояв хлопець. Світлочубий, блакитноокий, мила усмішка. У мене чудова пам'ять на обличчя. Це професійне.
– Ви мене пам'ятаєте?
– Аякже! Сергій Яновський. Ви допомогли мені вчора на базарі.
– Еге ж, тільки спершу мало не вбив. Мабуть, добряче вас налякав, бо ви так раптово від мене побігли, що залишили вашу сумочку. Як необачно! – Він простягнув мені пропажу.
Яке полегшення! Світ знову набув кольору, форми, чітких обрисів. Знову стеля – вгорі, підлога – внизу, стіни – пообіч. Я мало не застрибала на радощах:
– Дякую, дякую, дякую вам, Сергію!!! Ви й не уявляєте, що для мене зробили. Що ж ви стоїте на порозі! Проходьте, будь ласка, вибачте за розгардіяш, такі ранні гості. Вчора я була у відчаї. Я й не сподівалася, що сумочку повернуть. А там же – гроші і досить цінні речі.
Сергій якийсь час совався, вмощуючись зручніше. Моє улюблене крісло. У цього хлопця є відчуття комфорту. – Ви так погано про мене думали?
– Чого ж про вас? Аби я знала, що сумочку знайдете саме ви? На таку удачу я й не розраховувала! Просто неймовірно. Ще кілька таких вчинків з Вашого боку – і я повірю в любов до ближнього.
Він якось сумно глянув на мене:
– А ви втратили цю віру? Коли?
Я зніяковіла.
– Облишмо! Це занадто серйозне запитання для восьмої ранку. Ви п'єте каву?
– Краще чай.
– Зараз приготую. Індійський влаштує?
– Цілком. Вибачте, що затримую… – Який він милий!
– Ну що ви, Сергію, це – найменше, що я можу зробити для вас, щоб хоч якось віддячити.
Я підвелася. Треба швидше вжити якихось заходів з приводу мого зовнішнього вигляду. Де ж той бісів халат? Я відчинила шафу. Так, моя піжама. Чорна, шовкова. Я подивилася на свою сорочку. Синя, шовкова.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77
Ян був приголомшений, по-справжньому збентежений, розгублений. А ще я бачила в його очах біль і бажання поділитися ним зі мною. Я не збиралася йому заважати. Я хотіла розділити з цим чоловіком все – і біль, і насолоду. Відкинувшись у кріслі, я пила шампанське і чекала, доки він наважиться заговорити. Ян сидів, стискаючи скроні руками, наче в нього заболіла голова, і раз у раз повторював:
– Неможливо! Як, ну як ти могла дізнатися?
Нарешті він, аж мовби силоміць, витиснув із себе:
– Я нікому ніколи про це не розповідав. Не міг. Намагався забути. Найдопитливішими були жінки. Тоді я вигадував щось про виробничу травму. Всі співчували і відводили погляд. Ніхто не дивився на мене так, як ти. Тридцять п'ять років я намагався поховати правду, а вона сьогодні жива-живісінька. Живіша за мене. – Він витягнув з кишені пачку цигарок, дістав одну, закурив. Руки не тремтіли. З міцного граніту тебе зроблено, Яне…
Я дивилася йому у вічі. Я не могла відвести погляд, навіть якби захотіла. Нарешті він знову заговорив:
– Мій батько був хронічним алкоголіком. Пиячив щодня, ніде не працював. Колись він, мабуть, був нормальною людиною, але про це я нічого не знаю. Мені відомо лише те, що він вчився на ветеринара, проте зустрів мою матір, одружився, кинув навчання і почав пиячити. Після весілля його життя перетворилося на одне велике свято. Не питай мене, чому він пив. Я не знаю. Я багато чого не знаю. Не знаю, як міг Бог чи хто там у нас за це відповідає, дозволити, щоб у лоні моєї матері, цієї загадкової мовчазної істоти, зачалося життя. Не знаю, як від мого батька в неї народилася дитина з двома руками, двома ногами і однією головою, а не з крилами, перетинками між пальцями, рогами чи ще чимось. Не знаю, як моїй матері взагалі вдалося мене виносити – від п'яної вечірки до вечірки, коли в нашій квартирі збиралися всі алкаші району і робили з нею все, що їм заманеться. Проте вона виносила мене.
Мені йшов дев'ятий місяць, коли під час занадто запального святкування Нового року мого батька охопив раптовий напад люті, він накинувся на дружину. Друзі допомогли, але в неї, жорстоко побитої, почалися передчасні пологи. І тут батька осяяла геніальна думка: а чому б не згадати колишню практику? Пологи у кобил, свиней, корів. Його товариші занадто довго жили у законному шлюбі з білою гарячкою, щоб не сприйняти на ура таку чудову ідею. Розважатися, так розважатися!
Зі столу все скинули на підлогу, ноги жінці прикрутили залізним дротом, і наш великий ветеринар почав чаклувати. Мати померла під час пологів. Мене вирвали з її тіла. Через несамовиті крики жінки сусіди зателефонували до міліції. Та приїхала з подвійним запізненням – за звичкою і через свято. Та все-таки приїхала і почала вибивати двері.
Тієї миті батько зробив досить дивну річ. Чи то міліція його налякала, чи то сам факт, що я, недоношений і майже вирізаний з материнського тіла, все-таки був живим і несамовито волав про це всьому світові… Не знаю. Але він кинув мене. Просто швиргонув через кімнату у куток, туди, де валялося вщент розбите дзеркало. Звідти і подарунок. – Він гірко всміхнувся і пальцем погладив шрам. – Проте я вижив. Дивно, але вижив і тому вважаю, що ношу цей шрам з народження. Отаким я народився! – Ян підвівся, глянув на мене і, стурбований, швидко підбіг:
– Марго, крихітко, ну не плач, не плач, будь ласка! Що ж я, бовдур, наробив! Не треба було тебе лякати! – Він сів поруч, посадив мене на коліна і почав колисати, наче мале дитя. – Ідіот, дурень, як я міг! Мабуть, забагато випив. Марго, сонечко моє, кошенятко, ну заспокойся! Не треба плакати, це все вже пройшло, нічого такого більше немає, це в минулому. Не плач, кошенятко, не плач!
Він міцно притискав мене до себе, гладив коси, цілував щоки, руки, очі, щось розповідав тихим умиротвореним голосом. Не знаю, кому був потрібніший той дощ зі сліз: мені чи Яну, не знаю, кого він заспокоював швидше: мене чи себе.
Я плакала, немов у дитинстві. Гірко плакала через жорстокість і те, як легко вона шрамуе не тільки обличчя, а й серця. Плакала, бо не могла зрозуміти, навіщо, кому, для чого потрібен цей нестерпний біль.
Цілуй мене, Яне! Цілуй мене так, щоб я забула про всі ці жахливі речі, цілуй мене так, щоб ти сам про них забув. Обійми мене! Я хочу розчинитися в тобі, твоєму болю, твоїй ніжності. Я хочу жити тобою, блукати тобою, тривати в тобі вічність.
У двері наполегливо стукали. Господи, восьма година! Ну хто там іще? Будять людей в такий час! Де мій халат? Не знаю. Ну й чорт з ним! Відчиню у нічній сорочці!
– Хто там?
– Марго, це Сергій.
Який Сергій? Думати важко, так важко, краще вже подивлюся. Повернути ключ, зсунути засувку, натиснути на ручку. За дверима стояв хлопець. Світлочубий, блакитноокий, мила усмішка. У мене чудова пам'ять на обличчя. Це професійне.
– Ви мене пам'ятаєте?
– Аякже! Сергій Яновський. Ви допомогли мені вчора на базарі.
– Еге ж, тільки спершу мало не вбив. Мабуть, добряче вас налякав, бо ви так раптово від мене побігли, що залишили вашу сумочку. Як необачно! – Він простягнув мені пропажу.
Яке полегшення! Світ знову набув кольору, форми, чітких обрисів. Знову стеля – вгорі, підлога – внизу, стіни – пообіч. Я мало не застрибала на радощах:
– Дякую, дякую, дякую вам, Сергію!!! Ви й не уявляєте, що для мене зробили. Що ж ви стоїте на порозі! Проходьте, будь ласка, вибачте за розгардіяш, такі ранні гості. Вчора я була у відчаї. Я й не сподівалася, що сумочку повернуть. А там же – гроші і досить цінні речі.
Сергій якийсь час совався, вмощуючись зручніше. Моє улюблене крісло. У цього хлопця є відчуття комфорту. – Ви так погано про мене думали?
– Чого ж про вас? Аби я знала, що сумочку знайдете саме ви? На таку удачу я й не розраховувала! Просто неймовірно. Ще кілька таких вчинків з Вашого боку – і я повірю в любов до ближнього.
Він якось сумно глянув на мене:
– А ви втратили цю віру? Коли?
Я зніяковіла.
– Облишмо! Це занадто серйозне запитання для восьмої ранку. Ви п'єте каву?
– Краще чай.
– Зараз приготую. Індійський влаштує?
– Цілком. Вибачте, що затримую… – Який він милий!
– Ну що ви, Сергію, це – найменше, що я можу зробити для вас, щоб хоч якось віддячити.
Я підвелася. Треба швидше вжити якихось заходів з приводу мого зовнішнього вигляду. Де ж той бісів халат? Я відчинила шафу. Так, моя піжама. Чорна, шовкова. Я подивилася на свою сорочку. Синя, шовкова.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77