Я теж тут… ховалася.
Він роззирнувся:
– Так. Тут гарно. Мені подобаються бібліотеки.
– Мені теж.
Він усміхнувся, і мені стало так гірко і водночас солодко від ніжности, не доброзичливости, не ввічливости, а саме ніжности, яку випромінювала його усмішка. Я не витримала і підійшла до нього.
– Ви казали, що у вас є якесь питання. Я спробую допомогти, якщо це в моїх силах.
– Дякую. Ви більше на мене не ображаєтеся?
– Ні.
– Чесне піонерське?
Я засміялася:
– Чесне піонерське.
– От і добре. Розумієте, мені потрібен перекладач чи просто людина, яка знає німецьку мову. Я отримав з Австрії листа і, розумієте, мені терміново треба дізнатися, коли він прибуває. А лист уже добряче почумакував Україною завдяки «високій якості» нашої пошти. В мене таке передчуття, що його треба очікувати з дня на день.
– Кого його?
– Кур'єра. Розумієте, я замовив партію рідкісних книг з архітектури. Замовляв через одну дуже відому в книжковому світі австрійську фірму. Переговори велися англійською, її я розумію, але через якусь помилку останній лист отримав німецькою. В ньому – дата прибуття кур'єра з моїми книжками. Я сподівався знайти в університеті на кафедрі іноземних мов людину, яка переклала б мені цього листа. Я добре заплачу. Розумію, що це не ваші проблеми…
– Та облиште! Потрібну людину ви вже знайшли. Давайте сюди ваш лист! Швидше! Може, кур'єр саме прибуває до міста, а ми з вами гайнуємо час на балачки.
Він якось дивно глянув на мене, відкрив теку, простягнув мені великий, темно-синій конверт. Я вийняла лист, розгорнула. Руки тремтіли. Чого це я так хвилююся? Пробігла очима привітання, формальну подяку за замовлення, сподівання на подальшу співпрацю… Ось воно! Двадцять восьме червня!
– Яке сьогодні число?
– Двадцять сьоме червня.
– Ура!!! – Я помахала листом у повітрі. – Встигли! Наш кур'єр прибуває (який це «наш»?) завтра, о третій годині, літаком з Відня, рейс дванадцятий, його звати Макс Гердер, і він розмовляє англійською. – Я записала все це на листку паперу і повернула йому разом з листом.
Він потиснув мені руку:
– Дякую, дуже вам дякую.
– Та нема за що. – Чого це ти так радієш, Марго?
– Там більше нічого суттєвого?
– Привітання, формальності, поздоровлення з правильним вибором, реклама… Перекладати?
– Ні. Не треба. Давайте сядемо!
Тільки тепер я помітила, що ми стояли посеред бібліотеки. Добре, що, крім студента, який щось читав у дальньому кутку, – ані душі. Я повернулася до свого крісла, він сів поруч. Кілька хвилин, не ніяковіючи, ми мовчки дивилися один на одного. Мені було приємно на нього дивитися. Здається, йому теж. Ще один збіг? Його очі були глибокого чорного кольору і дуже-дуже теплими. Всміхнувшись, він подав мені руку і просто сказав:
– Ян. – Яке незвичайне ім'я! Я теж подала руку. Його потиск був таким обережним, наче він боявся зламати мені пальці.
– Марго.
– Яке незвичайне ім'я! – Ще один збіг.
– Марго, ви не уявляєте, як ви мені допомогли. Скільки з мене?
– Та нічогісінько. Я переклала одне речення. Така дрібниця! До речі, інколи дуже приємно допомогти.
– Ви жартуєте?
– Ні.
– Дивна ви дівчина, Марго. Ви тут навчаєтеся?
– Закінчила тиждень тому. Зараз шукаю роботу.
– Ви – перекладач?
Я кивнула.
– Які мови?
– Німецька, англійська, іспанська. А чим ви займаєтеся?
– Ви так швидко спитали… Не хочете чути компліментів з приводу вашої обізнаности в мовах?
Я не стримала усмішки:
– Ні. – Він теж усміхнувся. Ну просто телепатичний контакт!
– А з приводу вашої вроди можна?
– Законом не заборонено…
Він подивився мені у вічі. Довгий погляд, проте без жадібної пристрасти. Його очі – лагідна ніч. Голос… Низький, спокійний, задумливий.
– Компліменти так важко відрізнити від лестощів. Проте ми спробуємо. Гаразд? – Він нахилився до мене. – Зазирніть мені у вічі. Що ви бачите, Марго?
– Своє відображення.
– Гаразд. Тепер слухайте мене і не відводьте погляд. Допоки ви бачите себе в моїх очах – я говорю правду. Якщо Ваше відображення зникне – мої слова – тільки лестощі. Домовилися?
– Так.
Ян нахилився до мене ще ближче, так, що його дихання торкнулося мого обличчя:
– Коли я залетів до цієї кімнати, в мені вирувала лють. Я нічого не розумів, я був у розпачі. А потім я побачив вас. Як ви сиділи у цьому кріслі, оточені м'якими сутінками, вкутані в бліде світло лампи… І тоді одна-єдина думка розбила стіни мого гніву.
– Яка думка? – прошепотіла я.
– Я подивився на вас і подумав, що, мабуть, так виглядає любов.
– Що? – Я не дихала.
Він спокійно повторив:
– Я подивився на вас і подумав, що, мабуть, так виглядає любов.
У скронях вирувала кров. Так голосно, що я майже не почула свого наступного запитання:
– А ви бачили любов?
– Ні. Проте нічого подібного до вас я теж ніколи не бачив. Тому я й подумав, що вона – це ви. Хто в моїх очах, Марго?
– Я. – Я раптом захрипла.
– Це добре. – Він обережно торкнувся моєї руки. – Я хочу з вами зустрітися. Не треба думати нічого поганого. Я хочу повечеряти з вами, вибачитись за свою поведінку, подякувати за допомогу.
Божевілля! Я гарячково шукала причину ввічливої відмови.
– Але…
– Марго, я просто хочу мати можливість бодай ще раз подивитися на вас. – Ян не зводив з мене уважного погляду.
Боже мій, що я роблю?
– Гаразд.
– Ви згодні?
Ні! Ні, Марго! Нізащо!
– Так. – Я завагалася, хотіла ще щось додати, проте ще раз рішуче сказала: «Так».
– Коли?
– Може, завтра ввечері? Тоді ви зможете розповісти мені про замовлені книжки, бо я заінтригована.
– Тільки книжками?
Я знов усміхнулася. Вкотре вже. Що він зі мною робить? Як це йому вдається?
– Вас влаштовує, скажімо, о шостій?
– Так. – Здається, мені подобалося говорити йому це слово.
– Куди мені по вас заїхати?
Я дала йому свою адресу. Божевільна! Ідіотка! Що ти накоїла! А якщо він якийсь… Ні, він не такий. Не вірю. Ян закрив записничку і всміхнувся:
– Я вірю вам, Марго, але ніяк не можу повірити в таку удачу. Я й не сподівався, що ви погодитеся. Ми справді зустрінемося?
Я нахилилася до нього:
– Зазирніть мені у вічі, Яне. Кого бачите?
Знов його дивний погляд. В ньому якесь запитання чи, може, здогад? Незвичайна людина, дуже незвичайна.
До бібліотеки ввалилася галаслива юрба. Ян підвівся.
– Не смію довше вас затримувати. Ви й так витратили на мене багато часу. До завтра.
– До зустрічі.
Я дивилася, як він йшов до дверей. На порозі Ян озирнувся. І знов ці очі. Здається, я ними зачарована.
– До речі, Марго, книжка, яку ви зараз читаєте, моя улюблена. – Він уміхнувся і обережно зачинив за собою двері.
Знов нічого не розумію. Яка книжка? Я подивилася на стіл. А таки книжка. Булгаков. «Майстер і Маргарита». Книжка, яку я навмання вхопила з полиці, щоб створити видимість роботи для бібліотекаря.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77
Він роззирнувся:
– Так. Тут гарно. Мені подобаються бібліотеки.
– Мені теж.
Він усміхнувся, і мені стало так гірко і водночас солодко від ніжности, не доброзичливости, не ввічливости, а саме ніжности, яку випромінювала його усмішка. Я не витримала і підійшла до нього.
– Ви казали, що у вас є якесь питання. Я спробую допомогти, якщо це в моїх силах.
– Дякую. Ви більше на мене не ображаєтеся?
– Ні.
– Чесне піонерське?
Я засміялася:
– Чесне піонерське.
– От і добре. Розумієте, мені потрібен перекладач чи просто людина, яка знає німецьку мову. Я отримав з Австрії листа і, розумієте, мені терміново треба дізнатися, коли він прибуває. А лист уже добряче почумакував Україною завдяки «високій якості» нашої пошти. В мене таке передчуття, що його треба очікувати з дня на день.
– Кого його?
– Кур'єра. Розумієте, я замовив партію рідкісних книг з архітектури. Замовляв через одну дуже відому в книжковому світі австрійську фірму. Переговори велися англійською, її я розумію, але через якусь помилку останній лист отримав німецькою. В ньому – дата прибуття кур'єра з моїми книжками. Я сподівався знайти в університеті на кафедрі іноземних мов людину, яка переклала б мені цього листа. Я добре заплачу. Розумію, що це не ваші проблеми…
– Та облиште! Потрібну людину ви вже знайшли. Давайте сюди ваш лист! Швидше! Може, кур'єр саме прибуває до міста, а ми з вами гайнуємо час на балачки.
Він якось дивно глянув на мене, відкрив теку, простягнув мені великий, темно-синій конверт. Я вийняла лист, розгорнула. Руки тремтіли. Чого це я так хвилююся? Пробігла очима привітання, формальну подяку за замовлення, сподівання на подальшу співпрацю… Ось воно! Двадцять восьме червня!
– Яке сьогодні число?
– Двадцять сьоме червня.
– Ура!!! – Я помахала листом у повітрі. – Встигли! Наш кур'єр прибуває (який це «наш»?) завтра, о третій годині, літаком з Відня, рейс дванадцятий, його звати Макс Гердер, і він розмовляє англійською. – Я записала все це на листку паперу і повернула йому разом з листом.
Він потиснув мені руку:
– Дякую, дуже вам дякую.
– Та нема за що. – Чого це ти так радієш, Марго?
– Там більше нічого суттєвого?
– Привітання, формальності, поздоровлення з правильним вибором, реклама… Перекладати?
– Ні. Не треба. Давайте сядемо!
Тільки тепер я помітила, що ми стояли посеред бібліотеки. Добре, що, крім студента, який щось читав у дальньому кутку, – ані душі. Я повернулася до свого крісла, він сів поруч. Кілька хвилин, не ніяковіючи, ми мовчки дивилися один на одного. Мені було приємно на нього дивитися. Здається, йому теж. Ще один збіг? Його очі були глибокого чорного кольору і дуже-дуже теплими. Всміхнувшись, він подав мені руку і просто сказав:
– Ян. – Яке незвичайне ім'я! Я теж подала руку. Його потиск був таким обережним, наче він боявся зламати мені пальці.
– Марго.
– Яке незвичайне ім'я! – Ще один збіг.
– Марго, ви не уявляєте, як ви мені допомогли. Скільки з мене?
– Та нічогісінько. Я переклала одне речення. Така дрібниця! До речі, інколи дуже приємно допомогти.
– Ви жартуєте?
– Ні.
– Дивна ви дівчина, Марго. Ви тут навчаєтеся?
– Закінчила тиждень тому. Зараз шукаю роботу.
– Ви – перекладач?
Я кивнула.
– Які мови?
– Німецька, англійська, іспанська. А чим ви займаєтеся?
– Ви так швидко спитали… Не хочете чути компліментів з приводу вашої обізнаности в мовах?
Я не стримала усмішки:
– Ні. – Він теж усміхнувся. Ну просто телепатичний контакт!
– А з приводу вашої вроди можна?
– Законом не заборонено…
Він подивився мені у вічі. Довгий погляд, проте без жадібної пристрасти. Його очі – лагідна ніч. Голос… Низький, спокійний, задумливий.
– Компліменти так важко відрізнити від лестощів. Проте ми спробуємо. Гаразд? – Він нахилився до мене. – Зазирніть мені у вічі. Що ви бачите, Марго?
– Своє відображення.
– Гаразд. Тепер слухайте мене і не відводьте погляд. Допоки ви бачите себе в моїх очах – я говорю правду. Якщо Ваше відображення зникне – мої слова – тільки лестощі. Домовилися?
– Так.
Ян нахилився до мене ще ближче, так, що його дихання торкнулося мого обличчя:
– Коли я залетів до цієї кімнати, в мені вирувала лють. Я нічого не розумів, я був у розпачі. А потім я побачив вас. Як ви сиділи у цьому кріслі, оточені м'якими сутінками, вкутані в бліде світло лампи… І тоді одна-єдина думка розбила стіни мого гніву.
– Яка думка? – прошепотіла я.
– Я подивився на вас і подумав, що, мабуть, так виглядає любов.
– Що? – Я не дихала.
Він спокійно повторив:
– Я подивився на вас і подумав, що, мабуть, так виглядає любов.
У скронях вирувала кров. Так голосно, що я майже не почула свого наступного запитання:
– А ви бачили любов?
– Ні. Проте нічого подібного до вас я теж ніколи не бачив. Тому я й подумав, що вона – це ви. Хто в моїх очах, Марго?
– Я. – Я раптом захрипла.
– Це добре. – Він обережно торкнувся моєї руки. – Я хочу з вами зустрітися. Не треба думати нічого поганого. Я хочу повечеряти з вами, вибачитись за свою поведінку, подякувати за допомогу.
Божевілля! Я гарячково шукала причину ввічливої відмови.
– Але…
– Марго, я просто хочу мати можливість бодай ще раз подивитися на вас. – Ян не зводив з мене уважного погляду.
Боже мій, що я роблю?
– Гаразд.
– Ви згодні?
Ні! Ні, Марго! Нізащо!
– Так. – Я завагалася, хотіла ще щось додати, проте ще раз рішуче сказала: «Так».
– Коли?
– Може, завтра ввечері? Тоді ви зможете розповісти мені про замовлені книжки, бо я заінтригована.
– Тільки книжками?
Я знов усміхнулася. Вкотре вже. Що він зі мною робить? Як це йому вдається?
– Вас влаштовує, скажімо, о шостій?
– Так. – Здається, мені подобалося говорити йому це слово.
– Куди мені по вас заїхати?
Я дала йому свою адресу. Божевільна! Ідіотка! Що ти накоїла! А якщо він якийсь… Ні, він не такий. Не вірю. Ян закрив записничку і всміхнувся:
– Я вірю вам, Марго, але ніяк не можу повірити в таку удачу. Я й не сподівався, що ви погодитеся. Ми справді зустрінемося?
Я нахилилася до нього:
– Зазирніть мені у вічі, Яне. Кого бачите?
Знов його дивний погляд. В ньому якесь запитання чи, може, здогад? Незвичайна людина, дуже незвичайна.
До бібліотеки ввалилася галаслива юрба. Ян підвівся.
– Не смію довше вас затримувати. Ви й так витратили на мене багато часу. До завтра.
– До зустрічі.
Я дивилася, як він йшов до дверей. На порозі Ян озирнувся. І знов ці очі. Здається, я ними зачарована.
– До речі, Марго, книжка, яку ви зараз читаєте, моя улюблена. – Він уміхнувся і обережно зачинив за собою двері.
Знов нічого не розумію. Яка книжка? Я подивилася на стіл. А таки книжка. Булгаков. «Майстер і Маргарита». Книжка, яку я навмання вхопила з полиці, щоб створити видимість роботи для бібліотекаря.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77