Ми мчали нічним шосе. Я глянула на спідометр: сто шістдесят кілометрів на годину. Костянтин керував машиною бездоганно. Якщо ви помітили, він взагалі полюбляв керувати.
Мене завжди вабила і водночас лякала швидкість. Чимось вона нагадує політ: ти відштовхуєш від себе землю і небо, звичайний ландшафт, і повітря, втікаєш від минулого, теперішнього і майбутнього, втікаєш від самого часу, спостерігаєш, як хвилини і роки, наче мошки, розбиваються об вітрове скло. Тобі навіть здається, що ти втікаєш від долі. А потім настає мить, якої ти лякаєшся, бо починаєш розуміти, що все це – омана, що насправді ти втікаєш від самого себе, відштовхуєш себе, женеш себе геть. Тиснеш на гальма, зупиняєшся і бачиш, що нікудишній з тебе втікач, бо все залишилося на своїх місцях – і небо, і земля, і час, і доля, і ти сам.
Костянтин повернувся до мене:
– Подобається?
Я кивнула.
– Це тільки початок. Справжня розвага – попереду. Ти тільки подивись, який простір!
Перед нами розпросторилося величезне поле, вкрите білими бетонними плитами. Хоч куди кинь оком – рівна поверхня, розкреслена на правильні прямокутники. Жодного дерева, жодного куща, тільки на самому обрії темнів невеличкий гай.
– Що це, Костянтине?
Він повернувся до мене. Його очі палали.
– Старий аеродром. Ним уже давно ніхто не користується. Років п'ятнадцять тому ми з друзями організовували тут справжні перегони. Колись я досить серйозно захоплювався автоспортом. Ти думаєш, що любиш швидкість, Марго, проте це не так. Швидкість любить тебе. Зверни увагу на цю порожнечу! – Він показав рукою на поле перед нами. – Наче чистий аркуш паперу. Хочеш, ми напишемо на ньому наші імена?
– Так.
– Тоді тримайся!
Сто шістдесят, сто вісімдесят, двісті, двісті двадцять… Вкрите зірками небо. Воно знов оберталося навколо мене. Я відкинулася на спинку сидіння, заплющила очі. Дивна річ ця інерція! Схожа на пристрасть. Кудись тягне, кличе, на щось штовхає. Чи, може, пристрасть теж підкорюється законам фізики?
Різкий поворот. Мене кудись тягнуло. Що це, інерція? Мене штовхало до Костянтина. Що це, пристрасть? Ще один різкий поворот. М'який поштовх. Моє коліно немов вросло в його ногу. Інерція? Я поклала руку на його стегно. Пристрасть? Ми розрізали ніч на шматки, наче святковий пиріг. Всім вистачить. Вам із квіточкою чи той, де більше шоколаду?
Машина кружляла, раптово повертала, виписувала вісімки, підстрибувала, танцювала. Я не знала, що зі мною коїлося. Однією рукою я розстібнула пасок безпеки, другою пестила шию Костянтина, напружені м'язи, натягнуті жили, здавалося, я гладжу великого залізного звіра, який мчить мене через пустелю. Костянтин встиг промовити: «Що ти робиш, бож…», як я нахилилася до його обличчя і смакувала слово «божевільна» просто з його губів. Ви думаєте, він пручався? Нічого подібного! Він відповідав мені так, наче цілував жінку востаннє у своєму житті. Це могло б бути правдою, бо ми все ще летіли на скаженій швидкості. Я роздерла йому сорочку на грудях і припала губами до золотистої шкіри. Він прийняв одну руку з керма, і ось вона вже під моєю сукнею.
Я застогнала. Машина теж. її кинуло вбік, наче вона разом з нами потрапила у тенета пристрасти (інерції?). Колеса завищали. Мені здалося, я побачила іскри. Костянтин вилаявся. Нас понесло вбік. Неподалік виднілися темні силуети дерев. Ми були на краю. Він відштовхнув мене, крикнув: «Пристебнися!» і почав викручувати кермо. Машина не слухалася. Може, приревнувала до мене? Жінки інколи вбивають через ревнощі. Я заплющила очі. Світ здригався. Костянтин боровся зі своєю механічною подругою (коханкою?) за владу. Цікаво, чия візьме?
Переміг чоловік. Ми зупинилися. Від невеличкого березового гаю нас віддаляли якихось два метри. Руки Костянтина тремтіли. Він вийшов з машини, відчинив дверцята з мого боку і витягнув мене. Я подумала, що зараз він мене вб'є за те, що я мало не вбила нас. Проте я помилялася. Не люттю палали його очі. Він кинув мене на капот машини і почав цілувати. Я не пручалася. Мене охопило якесь дивне відчуття нереальности всього, що відбувалося. В голові пульсувала думка: це сон. Це просто сон. Ян – твоя дійсність. А все це – хворобливий витвір твоєї уяви. Видиво, яке не має жодного значення. Не опирайся йому. Це безглуздо. Заплющ очі, зосередься і прокинься. Прокинься поруч з Яном, у його обіймах.
І я прокинулася. Відкинула голову назад, розплющила очі і закричала від жахливого болю, який вирвав мене з моїх снів і повернув у реальність. Реальністю виявилася не Янова любов, а божевільна пристрасть зовсім іншого чоловіка. Саме цей чоловік зараз володів моїм тілом, саме він закривав мені рот рукою, забороняючи крик, саме він завдавав мені болю, якого я не хотіла. Це був неправильний біль. Порожній, непотрібний. Він не народжував, він руйнував. Я не могла, не хотіла, не бажала терпіти цей біль. Зубами я щосили рвала солону долоню, яка була перепоною на шляху мого відчаю. Костянтин навалився всім тілом. Він не тільки не хотів мене чути, він наче хотів розчавити мене своєю вагою. Часто цей світ руйнує красу. Раптом він здригнувся, притиснув мене ще дужче, вкрив обличчя вологими поцілунками, заволодів моїм ротом, на кілька хвилин вкрав у мене повітря і, нарешті, відпустив. Я повільно сповзла з капоту, виплюнула на землю його слину. Костянтин стояв, спершись руками на машину і важко дихав.
Я не розуміла. Нічого не розуміла. Я була настільки збита з пантелику, що, якби хтось запитав мене, який зараз рік, я навряд чи відповіла б. Та що там! Я й століття не вгадала б. Щось тепле потекло по моїх ногах. Я опустила очі. Господи! Та що ж це таке?! Знову кров. Знову біль. Що зі мною коїться? Де я? Хто я?
Вся сукня у плямах. Червоне на червоному. Низ живота палав. Треба щось підкласти. Чимось витерти кров. Я спробувала намацати трусики. їх не було. Подивилася коло себе. Ну де їх тепер шукати? Я повернулася до Костянтина.
– Костю! Костю! Костянтине, подивись на мене!
Він якось здивовано озирнувся, наче не розумів, як він тут опинився, і нарешті помітив мене. Боже, Марго, зараз він спитає, як тебе звати і що ти тут робиш. – То й що? Непогане запитання. Я сама не знаю, що я ТУТ роблю.
– Костянтине, мені потрібні серветки. Дай мені сер-вет-ки! – Останнє слово я вимовила чітко і по складах. Хвилинна мовчанка. Цілковите нерозуміння в його очах.
– Які серветки? Навіщо?
Я скривилася від огиди. До кого, люба? До самої себе?
– Костю, мені треба витерти кров.
Він глянув на мою сукню, потім на свою сорочку. Штани він застібнув, проте сорочку не заправив, і зараз з її білого шовку на мене дивилася невелика, але досить помітна червона пляма. Поранився, любий?
– Яку кров?
Я зірвалася. Вибачте, я – не залізна.
– «Яка кров, які серветки…» Тебе що, заціпило?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77