— Слухай, діяти треба, геніальний тактик! Робимо з мене охоронця, з тебе — сестричку, створюємо багато галасу даремно, викликаємо паніку в рядах охорони і зникаємо з поля зору.
— Стоп, а чому це з мене — сестричку? І як це взагалі…
— А? Що за паніка? Недовихований суворим батьком страх кастрації?
— Нінка, нагадаєш, щоб я тобі наглу пику набив, як вийдемо?
— Обов’язково.
І ось — переді мною дебелий гоблін у захисній формі.
— Ну як?
— Гм, та нічого. Тільки треба більше погрозливої тупості в очах та невблаганної обмеженості у рельєфі чола. І палицю не так тримають — це ж не улюблений анатомічний орган.
Качок-Нінка гнівно блимнув маленькими очицями.
— Зараз ще подивимося, що з тебе вийде!
— А-е, дрібненька проблема — я так не вмію, взагалі-то.
— До курвлячої холєри! Не міг раніше сказати? — він зітхнув, — Гаразд, зараз тобі буде спецкурс із втечі з переодяганням. Так, заплющуй очі. Твоє завдання — якомога краще уявити сестричку і спробувати поставити себе на її місце у суспільній ієрархії. Промовляй за мною: magnum status et prima moda est ego qui per saltum capere nomen temporarius.
Нінка прокашлявся і промимрив: “соціалізацію завершено з індексом рольових конфліктів 0,84. Ох і ні хрона ж собі!”
— Що? Ну, вийшло?
— Вийшло… Але в тебе і уявлення про жінок! Ух, ми їх просто на переляк візьмемо! Ну, ходи!
Мені так і не вдалося дізнатися, що ж я мав тоді за вигляд — Нінка вихором помчав до виходу, не слухаючи моїх докорів, що летіли навздогін. Та, як з’ясувалося згодом, моє невміння поєднувати різні суспільні статуси призвело до утворення своєрідного колажу з жінки-берегині домашнього вогнища — в папільотках і з колотушкою, жінки-коханки у комбіне та з сильно вираженими статевими ознаками, жінки-професіонала у дорогому офісному вбранні, жінки-матері з чітко означеною перспективою та фурії-поборниці рівності прав, розфарбованої а-ля спецназ на завданні.
Всі ці функції, як на мене, взагалі поєднати неможливо, так що вийшов такий страшний мутант, який викликав у охоронця шок і заціпеніння. Нінка щось намагався йому пояснити про картку, яку вкрав проктолог у злочинному тандемі із патологоанатомом, та охоронець, в якого сьогодні видався надто вже важкий день, відправив нас у захмарні далі, оскільки то була не його драна проблема.
Тільки-но ми, вислухавши щиру пораду, випірнули з “блакитної мрії”, позаду почулася голосна невимушена лайка. Це, очевидно, свідчило про наближення подальших ускладнень у житті охоронця закладу позбавлення болі.

***
— Та-ак… — протягнув Гріф Реморс, переглядаючи мою статтю. Потім підозріло примружившись, поцікавився, — Ти взагалі, добре почуваєшся?
Я спробував зазирнути у текст, що лежав перед Редактором.
— А що? Щось у цьому творі мистецтва свідчить про фатальний фізіологічний розлад?
— Та… Ти себе у дзеркалі бачив?
Я миттєво підхопився і підскочив до шафи, скло якої за відсутності інших благ цивілізації могло служити дзеркальною поверхнею. Там виднілася моя пика, прикрашена кількома папільотками і смужками захисної фарби.
— Мамцю! — проскиглив я, — А я дивувався, чого це люди із таким захопленням мене оглядають. Думав, нарешті, побачили в мені новий секс-символ…
— Ну, якоюсь мірою, секс-гротеск, чи що… — погодився Редактор, аби підтримати дух розчарованого у громадській думці співробітника, і повернувся до прочитання сенсаційної статейки.
Мої сподівання виправдалися, очі пана Реморса жадібно розчахнулися, явивши моїм очам панораму “Редактор у стані здивованого обурення від нісенітниць, яких нагнав штатний кореспондент”.
— Тобто, ти хочеш сказати, — хрипким від хвилювання голосом мовив начальник, — ви дійсно дістали докази того, що парламентарі потруїлися від передозування хабаршишу та амфікорумпінів?
— Угу, маємо особову картку, де, до речі, вищезазначений діагноз перекреслено і дописано “виправити на пост-перепійний стресовий синдром” з підписом головлікаря.
— Ви її, е-ее, позичили?
— Саме так, ми її поцупили.
— Цього Нінкомпупа слід ізолювати від суспільства! Він же мені, почварик, колектив розкладає!
Гріф Реморс підхопився з місця, що змусило мене мляво збентежитися долею колеги, та майже відразу й сів, з гіркотою в очах розглядаючи мою особу. Це вже змусило мене більш інтенсивно збентежитися власною долею.
— Так, ну добре. Впишемо тут, — Редактор взяв червоне перо аби зробити корективи в тексті, -“побутують чутки”, “говорять, що” та “як повідомляють надійні джерела”. Це позбавить статтю відчуття пошлої достовірності, несумісної, відзнач, несумісної з особистою безпекою. Знаєш, був один такий герой у давні часи, не пам’ятаю прізвища, дуже був допитливий, та й побазікати не проти. Так він колись побачив голу Правду — це така була в античності богиня, — а вона потім йому очі видлубала. От побачиш, так це просто не минеться.
Не минулося це відразу ж, на наступний день. Зраночку до відділу влетів розпашілий Нінкомпуп, потрясаючи в повітрі імпровізованою зброєю масового ураження — шматком щирої, мов пропаганда, жовто-бульварної газетки “Вісник пантеону”.
— Ось, дивіться, що покритчині діти понаписували! Он як, курви зальотні, накропали! От покидьки недодрані!
— Що, Нінка?! — я підхопився з місця, утворивши недоладним рухом торнадо зі стільців, паперів та письмового приладдя.
— Ось! — він гнівно жбурнув в мене газетою і впав у крісло навпроти стола Гріфа Реморса. Той підняв одну брову і скептично усміхнувся.
— Що, зовсім малахольний? Чи лише трохи охрінів, хлопче? Чого б ото я вдирався до відділу, репетуючи, відзнач, мов квочка на зносях?
— Так оці, з “віника” написали про парламентарів, які потруїлися у “мандатій втісі”…
— Нінка! — вискнула Ешлі, відриваючись від купи знімків, які відстріляла звідучора на своєму “маузері”, — я ж тебе ніжно просила, палко благала та довго і нудно пояснювала, що деякі солоні слівця слід вживати тільки під пиво, і то у вільний час.
— Ги-ги, — щиросердно вибачився Нінкомпуп, — Так от, написали, шкури продажні, що “голоси”, цілком у відповідності до чинного законодавства, нажерлися алкогольних напоїв, що викликало у них цілком легальну “алергічну реакцію”. А щодо наших закидів з приводу амфікорумпінів, то це, бачте, є продуктом “незрілої мізантропії на ґрунті безпідставних наклепів окремих аматорів від журналістики”.
— Ось ви хто, — втішилася Ешлі, — А я вам скільки пояснювала? Все не вірять, поки не прочитають чорним по білому.
— Люба моя, — це мовив я, розвертаючись до неї, — Як можна вірити покидькам з “віника”? Це все одно, що брати консультації з розробки корпоративного іміджу у макаки. А свою позицію щодо нас ти переглянь: ми ще доведемо свою звитягу і професійність.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37