Я про це знав, оскільки кілька моїх колег зі Школи проходили у цьому ресторані інтернатуру. Однак, якщо “голоси” потруїлися, певні аналізи дадуть можливість винести цю інформацію на розгляд широкої громадськості. Тоді скандалу не уникнути. Аби ще дізнатися, хто підгодовує “голосів” наркотичними речовинами…
Я вийшов до ресторану, біля якого вже скупчився люд, що з хворобливою цікавістю спостерігав, як дебелі чоловіки виносили з приміщення тіла жертв і акуратно складали їх у заґратовану карету державної лікарні. Гуляли “голоси” видно, до самого ранку. Я проштовхався до дверей, де мене зустрів несхильний до компромісу охоронець. Я наблизився до його вуха і промовив пароль, після чого мав нагоду спостерігати сполотніле обличчя і конвульсивні рухи нещасного, який гостинно відчиняв двері. Минаючи охоронця, я мимохідь почув забобонне “цур тобі пек”.
“Втіха Мандата” всередині розділялася на дві частини — більшу і меншу, між якими було натягнуто металеву сітку — це передбачалося на той випадок, коли “голоси”, чогось не поділивши, будуть дебатувати за допомогою метання пляшок і склянок. Тіла, яких нарахувалося п’ятеро, виносили якраз з меншої частини, де, наскільки мені відомо, й відбувалося ганебне розповсюдження сильнодійних речовин. Власник ресторану, Рябий Біллі, дивився на процедуру бентежними очима і нервово протирав скляночки.
— Брукс? — здивувався він, побачивши мене, — Яким лихом ти тут опинився? Холестеруєв цікавиться рецептом моєї коронної страви і пропорцією стріхніну, рекомендованою для найкращого результату?
— Проходив повз і вирішив привітати з вдалим рекламним рішенням, — збрехав я тим же тоном. Ми з Біллі зналися досить давно, ще відтоді, коли я заходив на скляночку портеру до колег, що ішачили на нього. Наш приклад так надихав відвідувачів, що пиво розходилося миттєво, тому Біллі ставився до мене, як до поважного консультанта з маркетингу.
— Ага, підлота, знущаєшся ще! Оці, блін, звіздюки (щоденне спілкування з парламентарями дещо урізноманітнило лексику Біллі) киряють тут усю ніч, репетують дурними голосами, типу, співають народних пісень, відновлюючи традиції, а потім чогось труяться, як останні гастрітики. І тепер оце, що я мені робити? Адже ж хто тепер ризикне тут харчуватися? Сезонні самогубці чи, дасть бог, спадкоємці багатеньких родичів пригощатимуть?
— Та, слухай, Біллі, мені здається, клієнтури в тебе не поменшає. Адже ж, — я по-змовницьки всміхнувся, — їх приваблює нерегламентоване меню, чи не так?
— Н-ну… Воно й так.
— Так тоді, можливо, постачальники, яким це вигідно — так же ж? — подбають про цей випадок?
— Гм, ти ж бач, який грамотний! Ти даєш мені надію, хлопче!
За що я люблю і поважаю Біллі, так це за те, що він вміє віддячити за доброчинність. Так що мені дісталося кілька безцінних ковтків із особливих запасів бару, що значно поліпшило моє світосприйняття. Лише коли я вже прямував до виходу у Біллі виникло справедливе запитання.
— А, Бруксе, тебе як взагалі пропустили?
— Особистий шарм і чарівливість, — хихотнув я, вистрибуючи за двері.
Тепер я опинився перед дилемою — чи то чи написати щось, з тієї інформації, яка мені вже відома, чи продовжувати розслідування, яке обіцяє вивести на чийсь запашний брудний слід. В моїй свідомості сформувалася палка потреба у мужньому плечі Редактора, який би надав мені мудру інструкцію, тож я, не зволікаючи, рушив до штабу.
Гріфа Реморса на місці не виявилося, зате із сусіднього відділу виплив заспаний і смутний Нінкомпуп. Він розпачливо позіхав і тихо лаявся, калатаючи якусь бурду у склянці.
— Це що? — поцікавився я.
— Отрута гримучої змії, — цілком у своєму стилі повідомив він, — я це п’ю зранку, коли відчуваю надто сильну втіху від існування та тиху любов до ближніх, аби їх усіх страмна халепа втяла.
— Бідолашний мій токсичний колего, поділишся, може, трунком? Мені Редактор потрібен у якості розрадника пригноблених, а його, бач, трохи.
— Нащо тобі начальство, здурів, чи що? У нас конституційна Редактократія, яка передбачає вусебіч розвинене самоврядування.
Нінка ковтнув вміст скляночки і перекривився.
— От курва зальотна, якою гидотою поять в цій Редакції! Ну, а що в тебе за халепа?
Я розповів Нінкомпупу про свої досягнення у якості репортера і сумніви з цього приводу. Нінка відставив склянку на підвіконня і всмоктував інформацію незгірш за голодного вурдалака. Ким, власне, і був. В його очах з’явився тривожний погляд маніяка, який раптом відчув термінову потребу вчинити злочинний замах на честь і гідність 20-30-ти перехожих.
— Та-ак, і ти збираєшся чекати на цього Реморса, якого невідомо де параска грає? Нам потрібні докази, так що треба діяти, поки не пізно!
— Але ж Редактор…
— Та фах із ним! Забудь, вони потім тільки подякують. Ну, поїхали?
— До лікарні?
— Правильно мислиш. Ходи, я тобі покажу як працюють справжні професіонали!
Від такого повідомлення мені стало лячно і захотілося опинитися подалі від схибленого журналіста.
***
Лікарня, куди відвезли постраждалих, знаходилася на околиці Дрободана. Була вона Місцем позбавлення болі, оточена високим блакитним парканом, що дало їй назву “блакитна мрія” і прославило у віках. В цьому, власне, і полягає різниця між приватним лікарем-консультантом і державною лікарнею. Або ти сам звертаєшся і сплачуєш за це чималенькі гроші — якщо вони є — або тебе у примусовому порядку лікують у спеціальному закладі. Зате безкоштовно. “Голосам” не пощастило — власних коштів у них не повинно бути — їх же купують на певний термін, надаючи повний пансіон.
— Нінка, як ми туди потрапимо, га? — мовив я, коли ми оцінювали підступи до оздоровчого закладу, — Та ще й аналізи дістати… Якось це, здається мені, малоймовірно.
— Здається йому! Не заважай, бачиш, я думаю… Ех, м-да. Кого б туди пропустили без заперечень, як гадаєш?
— Ну… Своїх же, лікарів, там, санітарів.
— Х-хе, — всміхнувся Нінка, — зараз ми їм покажемо номер.
— Який номер ще? — збентежився я, — може не треба?
— Треба-треба, не дарма ж нас начальство ганяло на тренінги з професійної магії: шоу має відбутися, — Нінкомпуп заплющив очі і забурмотів заклинання, яке супроводжувалося зловісними підвиваннями і тілесними посмикуваннями, — Бакс-такс-інтерфа-акс! Дідьків-пес-асо-осіейтед прес! Рей-тар-оду-рейтар-гльо-бал-інфор-мейтар! Ємейл-дебейл-задовбе-ейл!
Коли процедура завершилася, переді мною стояв якийсь невідомий мені персонаж, який досить віддалено нагадував старого-доброго Нінкомпупа. Це був похмурий чолов’яга у грубому чорному вбранні, погляд якого сочився ненавистю і роздратуванням та цілком спроможний був викликати інтуїтивне відчуття провини за перебування серед живих.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37
Я вийшов до ресторану, біля якого вже скупчився люд, що з хворобливою цікавістю спостерігав, як дебелі чоловіки виносили з приміщення тіла жертв і акуратно складали їх у заґратовану карету державної лікарні. Гуляли “голоси” видно, до самого ранку. Я проштовхався до дверей, де мене зустрів несхильний до компромісу охоронець. Я наблизився до його вуха і промовив пароль, після чого мав нагоду спостерігати сполотніле обличчя і конвульсивні рухи нещасного, який гостинно відчиняв двері. Минаючи охоронця, я мимохідь почув забобонне “цур тобі пек”.
“Втіха Мандата” всередині розділялася на дві частини — більшу і меншу, між якими було натягнуто металеву сітку — це передбачалося на той випадок, коли “голоси”, чогось не поділивши, будуть дебатувати за допомогою метання пляшок і склянок. Тіла, яких нарахувалося п’ятеро, виносили якраз з меншої частини, де, наскільки мені відомо, й відбувалося ганебне розповсюдження сильнодійних речовин. Власник ресторану, Рябий Біллі, дивився на процедуру бентежними очима і нервово протирав скляночки.
— Брукс? — здивувався він, побачивши мене, — Яким лихом ти тут опинився? Холестеруєв цікавиться рецептом моєї коронної страви і пропорцією стріхніну, рекомендованою для найкращого результату?
— Проходив повз і вирішив привітати з вдалим рекламним рішенням, — збрехав я тим же тоном. Ми з Біллі зналися досить давно, ще відтоді, коли я заходив на скляночку портеру до колег, що ішачили на нього. Наш приклад так надихав відвідувачів, що пиво розходилося миттєво, тому Біллі ставився до мене, як до поважного консультанта з маркетингу.
— Ага, підлота, знущаєшся ще! Оці, блін, звіздюки (щоденне спілкування з парламентарями дещо урізноманітнило лексику Біллі) киряють тут усю ніч, репетують дурними голосами, типу, співають народних пісень, відновлюючи традиції, а потім чогось труяться, як останні гастрітики. І тепер оце, що я мені робити? Адже ж хто тепер ризикне тут харчуватися? Сезонні самогубці чи, дасть бог, спадкоємці багатеньких родичів пригощатимуть?
— Та, слухай, Біллі, мені здається, клієнтури в тебе не поменшає. Адже ж, — я по-змовницьки всміхнувся, — їх приваблює нерегламентоване меню, чи не так?
— Н-ну… Воно й так.
— Так тоді, можливо, постачальники, яким це вигідно — так же ж? — подбають про цей випадок?
— Гм, ти ж бач, який грамотний! Ти даєш мені надію, хлопче!
За що я люблю і поважаю Біллі, так це за те, що він вміє віддячити за доброчинність. Так що мені дісталося кілька безцінних ковтків із особливих запасів бару, що значно поліпшило моє світосприйняття. Лише коли я вже прямував до виходу у Біллі виникло справедливе запитання.
— А, Бруксе, тебе як взагалі пропустили?
— Особистий шарм і чарівливість, — хихотнув я, вистрибуючи за двері.
Тепер я опинився перед дилемою — чи то чи написати щось, з тієї інформації, яка мені вже відома, чи продовжувати розслідування, яке обіцяє вивести на чийсь запашний брудний слід. В моїй свідомості сформувалася палка потреба у мужньому плечі Редактора, який би надав мені мудру інструкцію, тож я, не зволікаючи, рушив до штабу.
Гріфа Реморса на місці не виявилося, зате із сусіднього відділу виплив заспаний і смутний Нінкомпуп. Він розпачливо позіхав і тихо лаявся, калатаючи якусь бурду у склянці.
— Це що? — поцікавився я.
— Отрута гримучої змії, — цілком у своєму стилі повідомив він, — я це п’ю зранку, коли відчуваю надто сильну втіху від існування та тиху любов до ближніх, аби їх усіх страмна халепа втяла.
— Бідолашний мій токсичний колего, поділишся, може, трунком? Мені Редактор потрібен у якості розрадника пригноблених, а його, бач, трохи.
— Нащо тобі начальство, здурів, чи що? У нас конституційна Редактократія, яка передбачає вусебіч розвинене самоврядування.
Нінка ковтнув вміст скляночки і перекривився.
— От курва зальотна, якою гидотою поять в цій Редакції! Ну, а що в тебе за халепа?
Я розповів Нінкомпупу про свої досягнення у якості репортера і сумніви з цього приводу. Нінка відставив склянку на підвіконня і всмоктував інформацію незгірш за голодного вурдалака. Ким, власне, і був. В його очах з’явився тривожний погляд маніяка, який раптом відчув термінову потребу вчинити злочинний замах на честь і гідність 20-30-ти перехожих.
— Та-ак, і ти збираєшся чекати на цього Реморса, якого невідомо де параска грає? Нам потрібні докази, так що треба діяти, поки не пізно!
— Але ж Редактор…
— Та фах із ним! Забудь, вони потім тільки подякують. Ну, поїхали?
— До лікарні?
— Правильно мислиш. Ходи, я тобі покажу як працюють справжні професіонали!
Від такого повідомлення мені стало лячно і захотілося опинитися подалі від схибленого журналіста.
***
Лікарня, куди відвезли постраждалих, знаходилася на околиці Дрободана. Була вона Місцем позбавлення болі, оточена високим блакитним парканом, що дало їй назву “блакитна мрія” і прославило у віках. В цьому, власне, і полягає різниця між приватним лікарем-консультантом і державною лікарнею. Або ти сам звертаєшся і сплачуєш за це чималенькі гроші — якщо вони є — або тебе у примусовому порядку лікують у спеціальному закладі. Зате безкоштовно. “Голосам” не пощастило — власних коштів у них не повинно бути — їх же купують на певний термін, надаючи повний пансіон.
— Нінка, як ми туди потрапимо, га? — мовив я, коли ми оцінювали підступи до оздоровчого закладу, — Та ще й аналізи дістати… Якось це, здається мені, малоймовірно.
— Здається йому! Не заважай, бачиш, я думаю… Ех, м-да. Кого б туди пропустили без заперечень, як гадаєш?
— Ну… Своїх же, лікарів, там, санітарів.
— Х-хе, — всміхнувся Нінка, — зараз ми їм покажемо номер.
— Який номер ще? — збентежився я, — може не треба?
— Треба-треба, не дарма ж нас начальство ганяло на тренінги з професійної магії: шоу має відбутися, — Нінкомпуп заплющив очі і забурмотів заклинання, яке супроводжувалося зловісними підвиваннями і тілесними посмикуваннями, — Бакс-такс-інтерфа-акс! Дідьків-пес-асо-осіейтед прес! Рей-тар-оду-рейтар-гльо-бал-інфор-мейтар! Ємейл-дебейл-задовбе-ейл!
Коли процедура завершилася, переді мною стояв якийсь невідомий мені персонаж, який досить віддалено нагадував старого-доброго Нінкомпупа. Це був похмурий чолов’яга у грубому чорному вбранні, погляд якого сочився ненавистю і роздратуванням та цілком спроможний був викликати інтуїтивне відчуття провини за перебування серед живих.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37